Фашизм в Італії та Німеччині. Мілітаризм Японії

Ідеологія фашизму будувалася на націоналізмі і расизмі. Расизм і расові теорії не були чимось новим для Європи. Ще з часу Великих географічних відкриттів і виникнення перших колоніальних імперій для виправдання завоювань влади і Церква стверджували, що тубільні жителі «позбавлені душі», прирівнюючи їх до тварин. Німецький фашизм доповнив расову теорію твердженнями про фізичний і розумовий перевагу німців, які іменувалися арійцями або арійської расою, – єдиними нащадками древніх індоіранських народів, що зберегли чистоту крові.

Італійські і німецькі фашисти закликали до єдності нації з метою досягнення національної величі. Вони стверджували, що інтереси народу може висловлювати лише одна політична партія. Її лідер вважався втіленням національних устремлінь, які полягали головним чином у підкоренні і підпорядкуванні слабших держав, в розширенні «життєвого простору».

Термін «фашизм» походить від слова «фасція». Так у Древньому Римі називали пучки прутів з увіткненим в них сокиркою – атрибути царської влади. Фасція стала головною емблемою італійських фашистів. Пов’язані разом прути символізували єдність, згуртованість нації. Особливе місце у фашистській символіці займала свастика – символ родючості в багатьох стародавніх, дохристиянських віруваннях. Парадні ритуали фашистів проводилися за зразком давньоримських.

В обох країнах фашисти піддавали критиці імущі класи, ліберально-демократична держава, як нездатне впоратися з соціальними проблемами. Вони обіцяли ліквідувати безробіття, підвищити рівень життя і зменшити соціальну нерівність. Висувалися популістські гасла – привабливі для мас, явно нездійсненні. «Земля тому, хто її обробляє», – вимагав лідер італійських фашистів Беніто Муссоліні, але, отримавши владу, так і не передав її в руки селян. У той же час, пропагуючи «національну революцію», фашистські лідери проголошували комуністів своїм головним ворогом. З безробітних, кримінальників, розорилися дрібних власників створювалися штурмові загони, які розганяли мітинги комуністів, зривали організовувані ними страйки, нападали на їх лідерів. У результаті та частина суспільства, яка побоювалася радикальних змін, у тому числі заможні верстви, стали сприймати фашистів як силу, що стоїть на захисті закону і порядку.

Спочатку підйом фашистського руху, навіть прихід фашистських партій до влади в Італії та Німеччині, що не викликав особливих побоювань у інших країнах Європи. В Англії, Франції та США багато політиків вважали, що фашистська ідеологія всього лише передвиборча риторика, а прийшовши до влади, фашистські партії збережуть ліберально-демократичний курс. Застереження багатьох мислителів і письменників про небезпеку фашизму недооцінювалися.

В італійських фашистах і їх лідері Б. Муссоліні спочатку бачили силу, здатну вивести країну з післявоєнної кризи. Поворот до створення тоталітарної держави в Італії почався в 1925 р і розтягнувся по часу приблизно на десятиліття. Під приводом захисту соціальних інтересів населення були створені корпорації, які об’єднали під державним контролем підприємців і найманих працівників. Економічна та політична влада зосередилася в руках держави. Формально Італія залишилася парламентською монархією, але значення короля і парламенту, в якому були представлені члени тільки однієї партії, звелася до нуля. Всі рішення приймалися Великим фашистським радою на чолі з Б. Муссоліні. Він отримав можливість видавати декрети, мають силу закону, зосередивши в своїх руках законодавчу і виконавчу владу.

Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини (НСДАП), лідером якої став Адольф Гітлер, виникла в 1919 р Її шлях до влади був більш довгим, ніж у італійських фашистів. Тільки світова економічна криза 1929-1932 рр., Що боляче вдарила по Німеччині, змінив ситуацію. Спад виробництва досяг 40%, різко зросло безробіття, рівень зарплат найманих працівників скоротився вдвічі. Все це сприяло швидкому зростанню впливу націонал-соціалістів (нацистів). Поєднуючи соціальні, національні та расистські гасла, їм вдалося забезпечити собі масову підтримку безробітних і робітників, які боялися втратити роботу, а також розорилися дрібних буржуа. 30 січня 1933 А. Гітлер, як лідер партії, що мала після виборів в 1932 р найбільшу фракцію в рейхстазі (парламенті), став рейхсканцлером (главою уряду).

Вночі 27 лютого 1933 загорілася будівля рейхстагу, в підпалі були звинувачені комуністи. Нацисти оголосили КПГ поза законом, вигнавши депутатів-комуністів з парламенту. Це забезпечило НСДАП і підтримують її партіям центру абсолютну більшість, достатню для надання уряду надзвичайних повноважень. У підсумку всі партії, крім НСДАП, були заборонені, опозиційна преса закрита, німці, не поділяли фашистську ідеологію, відправлені в концтабори. А. Гітлер придбав абсолютну владу, він став фюрером (вождем) Німеччини. У країні встановився політичний терор. Політична поліція – гестапо та охоронна гвардія фюрера – війська СС на чолі з Генріхом Гіммлером не тільки були готові придушити будь-який протест, а й встановлювали стеження за всіма «підозрілими» німцями.

Соціальна програма нацистів полягала в організації громадських робіт, будівництві доріг, зниження податків для дрібних власників. Вона була виконана, а безробіття швидко ліквідована. При цьому джерелом коштів стали заходи по «ариизации» економіки – експропріації банків і підприємств, що належали неарійцам, насамперед євреям (вони становили 1/15 чисельності буржуазії в Німеччині). Їхня власність в основному переходила державі, частково передавалася німецьким банкірам і промисловцям.

Почала здійснюватися расистська доктрина фашизму. За законом 1935 ті, хто не міг довести своє арійське походження, особливо євреї та цигани, не зважали громадянами країни і обмежувалися в правах. До початку світової війни більшість євреїв, що жили в Німеччині (близько 0500000 чоловік в 1933 р), змушені були залишити країну або опинилися в концтаборах.

Виниклі в 1920-1930-і рр. в багатьох країнах фашистські рухи та організації запозичили гасла і методи Б. Муссоліні. Режими Міклоша Хорті в Угорщині (1920-1944) і Йона Антонеску в Румунії (1940-1944) також закликали до єдності нації, її величі, розуміючи під ним передусім розширення території за рахунок сусідів.

Головною метою режимів А. Гітлера і Б. Муссоліні стала підготовка Німеччини та Італії до війни за захоплення «життєвого простору», тобто підкорення «неповноцінних рас».

Союзником європейських фашистських режимів виступила Японія. З початком Другої світової війни в ній були розпущені всі політичні партії, а натомість створена Асоціація допомоги трону на чолі з прем’єр-міністром. Вона включала представників найбільших феодальних кланів, промисловців, чиновників і військових. У 1941 р військовий міністр X. Тодзіо став прем’єр-міністром, а на всі провідні посади були призначені військові. Профспілки замінялися товариствами служіння вітчизні. Найбільші концерни «Міцуї», «Міцубісі» та інші спільно з урядом організовували асоціації контролю над промисловістю. Сировина, енергоресурси, робоча сила розподілялися централізовано. У країні велася антикомуністична пропаганда, насаджувався мілітаризм, посилювався поліцейський нагляд.

Посилання на основну публікацію