Еволюція зовнішньої політики Русі

Після монгольської навали почався новий період у розвитку зовнішньополітичної діяльності російських великих князів, період, коли їх зовнішня політика в основному зосередилася на взаєминах із Золотою Ордою та одночасно контролювалася її великими ханами.

Спроба західних сусідів Русі – Норвегії, Швеції, Литви, Лівонії скористатися її ослабленням і почати широку експансію на руські землі призвела до формування нової зовнішньополітичної доктрини, в якій Західна Європа розглядалася як головного ворога, який зазіхав на православну віру. У зв’язку з цим віротерпимість татар, їхнє заступництво православної церкви сприймалися як головний аргумент вибору меншого з двох зол. Відбулася диференціація принципів ведення зовнішньої політики щодо Сходу і Заходу. Початок цьому процесу поклав Олександр Невський. Він припиняв будь-які спроби схилити Русь до прийняття католицтва в обмін на військову, економічну (торгову) і політичну допомогу Заходу нібито проти східних завойовників. При цьому Олександр давав рішучу відсіч усім збройним спробам нападу з Заходу або відторгнення російської території.

Так, в 1240 р Олександр Невський розгромив об’єднане норвезько-шведське військо, що висадилися на берегах Неви в новгородських землях, а в 1242 р розгромив на льоду Чудського озера армію хрестоносців Лівонського ордену. У 1246, 1247 і +1249 рр. Олександр Невський не тільки відбив нові напади шведських збройних загонів, але й перейшов у наступ, піддавши розорення територію захопленої Швецією Східної Фінляндії.

Льодове побоїще. Мініатюра з літопису
У результаті цієї боротьби на західному кордоні Русі (до цього додається ще й відбиття нападів литовських князів, що піддають набігам руські землі) Олександр Невський і інші князі домоглися зрештою певної стабілізації становища.

Концепція відносин із Золотою Ордою складалася в протиборстві двох підходів. Перший – систематичне опір і безперервні «точкові» повстання: «бега- ти, а не царю служити». Його прихильниками були великий князь Андрій Ярославович, товариський князь Ярослав Ярославович і деякі інші. Але вже так звана «Неврюева рать» (спустошливий похід ординських військ на чолі з Неврюя на Русь в 1252 р) наочно продемонструвала страхітливу ціну княжого непокори.

Другий підхід, виразником якого був Олександр Невський, базувався на беззаперечному підпорядкуванні вимогам Орди. Мотивувалося це тим, що монголи сильні і незліченні, боротися з ними як шляхом військових дій, так і за допомогою народних повстань, саботажу їхніх вимог і т. П. – Безперспективна справа. Тому не варто піддавати Русь небезпеки знищення, а треба по можливості зберігати її сили. Крім того, з монголами можна домовитися, не поступаючись національними та ідеологічними принципами, своїм державним устроєм і самобутністю, т. Е. Відверто проводити політику задобрювання хана, посилаючи йому не тільки встановлену данину, а й подарунки, хабарі. Подібної позиції дотримувалася і Російська православна церква.

Найбільш послідовними наступниками зовнішньополітичних принципів Олександра Невського стають князі московської династії, провідні свій рід від його молодшого сина Данила.

У міру зростання і зміцнення Московської держави змінюється зовнішньополітична лінія щодо Золотої Орди, в якій до того ж стрімко розвивалися процеси ослаблення держави. Олександр Невський виявився прав – час працювало на Русь. З середини XIV ст. починаються походи руських збройних загонів в залежні від Орди прикордонні з Руссю землі. Найбільш значущим став похід об’єднаного московсько-нижегородського війська на ординське місто Булгар (південніше Казані) в 1377 р Російські раті не тільки здобули перемогу, але і наклали на місто контрибуцію. І хоча ординці зробили відповідну військову акцію, розграбувавши і спаливши Нижній Новгород, Муром і Рязань, московський князь Дмитро Іванович розгромив ординців в Рязанському князівстві на річці Воже (1378). Ця перемога стала предтечею знаменитої Куликовської битви (1380). Остаточне позбавлення від ординського панування відбулося лише сто років після Куликовської битви в 1480 р Ця подія увійшла в історію як велике Стояння на Угрі.

Посилання на основну публікацію