Еволюція поземельних відносин Русі

Монгольська навала і стале слідом за ним ординське панування привели до потрясіння всієї економічного життя країни.

Погроми і необхідність сплати данини призвели до різкого зубожіння населення. Не маючи можливості облаштовувати своє життя за рахунок натуральних поборів з населення, князі були змушені більше уваги приділяти своєму господарству. Вони все більш перетворюються на сільських господарів-землевласників. До того ж в ординський період з’явилося значно більше можливостей для зростання князівського землеволодіння.

Князі, збіднілі від ординських погромів і данин, а також від питомої дроблення, ще менш, ніж їхні попередники, могли матеріально задовольняти своїх дружинників. Різко впали і доходи від годувань. Тому головним джерелом їх матеріального забезпечення стає земля. У XIII-XIV ст. відбувається значне зростання боярського землеволодіння. Бояри активно привласнюють пустощі або кинуті землі, залучаючи на них населення. Князі всіляко сприяли осіданню дружини, бо пустку не давала їм ніяких доходів, а поселених на ній селяни повинні були платити князю податі, судові і інші мита. При цьому бояри, як і в попередній період, служили кому хотіли, і князі у своїх договорах прямо гарантували їм право вільного переходу зі збереженням вотчин. «Боярам і слугам вільним воля, – свідчать ці договори, – а села і доми їм свої ведати, а нам в них не вступатіся».

Угон ординцями російських полонених в рабство. Малюнок з угорської рукописи

Зростанню приватних володінь сприяло також і та обставина, що в цей період різко збільшилася кількість людей, що позбулися своїх земель. Багато хлібороби, що врятувалися від смерті або полону, не могли через відсутність коштів повернутися на покинуті згарища, щоб відновити свої господарства. На думку М.К. Любавський, «ці перехожие землероби стали називатися селянами – на відміну, очевидно, від поганих, т. Е. Татар». Деякі з них знаходили притулок на дворах зберегли свої господарства сільських жителів. У якості «подворніков» і «подсуседков» вони допомагали господарям у різних роботах, які оплачувалися певною часткою врожаю. Інша частина йшла до князів, боярам і духовенству, сідала на їхні землі, отримуючи необхідні для обзаведення господарством гроші та інвентар. За користування землею і угіддями такі селяни обробляли землю своїх государів, збирали врожай з неї, рубали ліс, будували хороми і т. Д. Деякі землевласники воліли одержувати з селян частина вирощеного ними врожаю. Відпрацювавши отриману «підмогу», селяни в будь-який час могли залишити одного власника землі і перейти до іншого.

У період ординського панування значно розширилися і земельні володіння церкви. Загальна збіднення населення взагалі і князівської влади зокрема не дозволяло тепер церковникам жити за їх рахунок. Князі все частіше стали дарувати духовенству порожні, а іноді і населені землі. Чорного і білого духовенства довелося тепер утримувати себе головним чином сільськогосподарською працею. При цьому церковні установи мали і більше можливостей розвивати сільське господарство. Вони були звільнені від сплати ординського данини, їхні кошти поповнювалися різними пожертвами з боку прихожан; і нарешті, монастирі відрізнялися ббльшім скнарість, більшої ощадливістю, ніж світські власники. Тому збіднілим хліборобам легше було влаштуватися на церковних землях, легше роздобути тут «підмогу». Але найголовніше, що повинно було залучати населення на церковні землі, – це різноманітні пільги, що давалися тут селянам: влаштовуючи господарство, монастирі домагалися звільнення від княжих податей і повинностей. Княжі жалувані грамоти свідчили: «Тим людям ненадобе моя данина, ні писчая білка, ні ям, ні підводу, ні митий, ні тамга, ні інша яка мито». Крім того, що поселилися на церковних землях селяни потрапляли в розряд церковних людей і тому звільнялися від суду княжих чиновників (виняток становили справи «про душогубство, розбої і татьбе»). Все це призвело до того, що до середини XVI ст. в руках духовенства виявилося близько 1/3 всіх орних земель.

Посилання на основну публікацію