Етно-конфесійний склад латиноамериканського суспільства

Якими б не були показники економічного розвитку, як би не вирували пристрасті політичної боротьби, за ними стояли живі люди – індіанці та метиси, білі і кольорові, багаті і знедолені, вчені та неписьменні, лідери і маса. Всі вони по-своєму творили історію, з цих людей історія і складалася.

У середині та другій половині XIX ст. зростання населення країн Латинської Америки помітно змінив демографічну ситуацію. До закінчення Війни за незалежність, у першій половині 1820-х років, чисельність населення колишніх колоній становила 17 млн чоловік. До кінця XIX в. в результаті високого природного приросту та імміграції з Європи кількість населення регіону зросла до 63 млн осіб (1900). Латинську Америку населяли і продовжують населяти в наші дні представники трьох найбільших рас людства: монголоїдної (корінне індіанське населення), європеоїдної (мігранти та їхні нащадки з країн Європи), екваторіальній або негро-австралоідной (нащадки вивезених з Африки негрів). Кожна з трьох рас була представлена як в «чистому» вигляді, так і в ще більшому ступені в різних змішаних – метисних варіантах. Сформувалася расово-етнічна неоднорідність населення регіону.
Великі індіанські народності – сапотеки, Тараски і ото-ми в Мексиці, майя та кіче в Мексиці і Гватемалі, кечуа і аймара в Перу, Болівії та Еквадорі, араукани (мапуче) в Чилі, гуарані в Парагваї – зберігали і зберігають досі свої мови, культуру, традиції. Креольський і креоли-метисна етнічний компонент населення всіх латиноамериканських країн, що говорив іспанською та португальською (у Бразилії) мовами, був адептом культури як колишніх метрополій, так і досягнень світової культури. Населення англійських (Ямайки, Барбадосу, Гайани та ін.), Французьких (Гаїті, Мартініка, Гваделупа та ін.), Голландських (Суринам) колоній говорило на мовах метрополії, але зберігало культурні традиції африканських і індіанських народностей.
У найгіршому становищі з соціально-економічної та природно-кліматичної точок зору знаходилося корінне індіанське населення. Воно мало найнижчий рівень життя, найнижчі показники грамотності, і являло собою найбільш знедолену, злиденне етно-соціальну групу населення країн їхнього проживання. Крім іншого, індіанці були поставлені у штучно створену політичну та культурну ізоляцію, в свого роду цивільно-правовий вакуум. Унаслідок неписьменності індіанці були позбавлені виборчого права, віддистанційовані від світової культурної спадщини.
У конфесійному відношенні панівною релігією переважної більшості латиноамериканського населення стала релігія колишніх метрополій, т. Е. Католицизм. У колоніальний період будь-яке інше віросповідання переслідувалося інквізицією. Після завоювання незалежності була визнана і конституційно закріплена свобода віросповідання. У ряді країн (Бразилія, Чилі, Еквадор, Сальвадор, Гватемала, Гондурас, Мексика, Нікарагуа, Панама, Уругвай) відбулося відділення церкви від держави.
Пильна увага католицької церкви до соціально-політичних процесів в регіоні стимулювала енцикліка папи Лева XIII «Rerum novarum» (1891). У ній вперше була офіційно сформульована позиція церкви по соціальному питанню, як проблемі суто світської, громадської. Сутність соціального питання Лев XIII бачив в наростанні несправедливості, в незахищеності людини праці в рамках існуючої економічної системи, в залученні трудящих в «протиприродну» класову боротьбу. Понтифік намагався домогтися утвердження в суспільстві нового бачення природи соціальних конфліктів і шляхів їх вирішення. Передбачалося, що згубний конфлікт між бідними і багатими може бути вирішене не перемогою однієї зі сторін, а відродженням євангельських принципів людського співжиття.
Крім католицизму частина латиноамериканців сповідує протестантизм, впроваджений англійцями в свої колонії, а також частково в Бразилію та Чилі. Індійське населення Гайани, Тринідаду і Тобаго залишалося послідовником індуїзму. Серед мігрантів з Азії поширилися іслам, іудаїзм, буддизм і конфуціанство. Вкрай незначне число нащадків мігрантів-слов’ян залишалися православними.
Корінне індіанське населення в період завоювання європейцями піддавалося насильницької християнізації, причому з використанням крайніх заходів примусу. Однак навіть у офіційно взяли католицизм індіанців продовжували зберігатися вірування та обряди їхніх предків – тотемізм, культ племінних богів, шанування божеств землеробства і родючості, астральні культи, індивідуальні та групові магічні обряди.
Нащадки вивезених з Африки рабів стали послідовниками афро-християнських культів, т. Е. Синкретичних культів, які об’єднують елементи різних африканських релігій з елементами католицизму. Найбільшого поширення з них отримали водуізм (Гаїті), сантерия (Куба), кандомбле і Шанго (Бразилія).

Посилання на основну публікацію