Досвід російського парламентаризму

На відміну від багатьох європейських країн, в яких парламентські традиції складалися століттями, історія дореволюційного російського парламенту налічувала всього 12 років, увібравши в себе досвід роботи чотирьох Державних дум і двох її розпусків.

Депутати Державної думи обиралися населенням на 5 років в спеціально створених виборчих округах таємним і багатоступеневим голосуванням по куріях. Дума скликалася указами імператора два рази на рік (весняна і осіння сесії). При вступі на посаду депутати підписували урочисту обіцянку виконувати свої обов’язки, «зберігаючи вірність його Імператорській Величності, государю імператору і самодержцю всеросійському і пам’ятаючи лише про благо і користь Росії».

Закон надавав народним обранцям депутатський імунітет, згідно з яким арешт депутата допускався у виняткових випадках з санкції судових органів. При цьому судова влада повинна була заручитися підтримкою з боку більшості законодавчої палати.

Зал засідання Державної думи в Таврійському палаці в Петербурзі

Роботою Державної думи керував її голова. Головою, по сталому звичаю, вибирався лідер фракції, складової думської більшості. Згідно парламентської традиції, депутати, що складаються членами однієї партії чи близькі за своїми поглядами, розподілилися по фракціях (хоча закони не передбачали ніяких депутатських об’єднань). Нерідко на чолі думських фракцій знаходилися лідери політичних партій (П.Н. Мілюков, А.І. Гучков, В.М. Пуришкевич і т. Д.). При цьому в Думі вільно функціонували і фракції нелегальних партій.

Голосування в Думі проводилося, як правило, вставанням зі своїх місць тих депутатів, які не підтримували виноситься на голосування рішення. Прихильники його прийняття продовжували сидіти. Якщо ж і тих і інших було приблизно рівне число, то голосували «за» виходили в одні двері, а «проти» – в інші. До закритого (таємного) голосування кулями або записками вдавалися при виборах посадових осіб, членів комісій і т. П.
Робота Думи носила гласний характер, який забезпечувався публікацією стенографічних звітів про парламентські засіданнях (за винятком закритих засідань, яких, втім, було небагато), допуском публіки на загальні збори (з особистих рекомендацій депутатів), присутністю преси.

Найважливішою діяльністю Думи було обговорення та затвердження нових законів. Схвалені Держдумою законодавчі припущення у вигляді «думки» надходили до Державної ради і після схвалення або відхилення їм – до імператора, який виносив остаточне рішення.

До компетенції Думи входило затвердження бюджету («державного розпису») країни. Однак це право не поширювалося на статті витрат з утримання царського двору, на платежі за боргами, на надзвичайні витрати у воєнний час, на державні позики. Ці проблеми дозволяв «государ імператор в порядку верховного управління».

Особливістю російської парламентської системи, значно обмежує її можливості, була відсутність механізму відповідальності уряду перед народним представництвом. Правда, Дума могла здійснювати непрямий контроль переважно у формі запитів до міністрів з приводу незаконних дій влади. Запити могли подаватися за підписом не менше 30 депутатів.

Крім того, Дума була легальною загальноросійської політичною трибуною, виразником громадської думки. Саме цю функцію і реалізовували переважно депутати I і II Державних дум, промови яких більше нагадували виступу мітингових ораторів. У результаті I Дума пропрацювала 72 дня, II Дума – 103 дня.

3 червня 1907 поряд з маніфестом про розпуск II Думи було оприлюднено і нове «Положення про вибори до Державної думи», яке дозволяло значно скоротити опозиційні сили в російському парламенті. Видання нового виборчого закону в обхід Думи і Державної ради було порушенням «Основних законів Російської імперії», і було сприйнято опозицією як «державний переворот» і кінець революції 1905-1907 рр.

Посилання на основну публікацію