Державна влада, суспільство і церква в Візантії

Державна влада в Візантійської імперії поєднувала риси, характерні як для античного, так і для стародавнього суспільства. Візантійці вважали, що сам Бог вручив імператорові вищу владу над підданими, і саме тому правитель відповідальний перед Господом за їхні долі. Божественне походження влади підкреслювалося пишним і урочистим обрядом вінчання на царство.

Імператор мав майже необмеженою владою: він призначав чиновників і воєначальників, контролював збір податків, особисто командував армією. Імператорська влада часто переходила не в спадщину, а захоплювалась удачливим воєначальником або вельможею. Вищих державних постів і навіть імператорського вінця міг досягти людина незнатний, але енергійний, вольовий, розумний і талановитий. Просування вельможі або чиновника по службі залежало від благовоління до нього імператора, від якого він отримував титули, посади, грошові і земельні дарування. Родова знати не володіла в Візантії таким впливом, яке мали знатні люди в Західній Європі і так і не оформилася в самостійний стан.
Особливістю Візантії було тривале збереження дрібної, в тому числі селянської, земельної власності, життєздатність селянської громади. Однак, незважаючи на спроби імператорської влади загальмувати процеси обезземелення общинників (б сплачували податки державі і служили в армії), розкладання селянської громади і утворення великих земельних володінь, в період пізньої імперії селяни все частіше перетворювалися на залежних від великих землевласників людей. Громада зберігалася тільки на околицях держави.
Купці і ремісники перебували під пильним контролем держави, покровительствующего їх діяльності, але разом з тим ставив їх діяльність у жорсткі рамки, обкладаючи високими митами і здійснюючи дріб’язковий нагляд. Міське населення так і не зуміло домогтися визнання державою своїх прав і відстояти привілеї подібно городянам Західної Європи.
На відміну від західнохристиянської церкви, очолюваної папою римським, в східнохристиянської не існувало єдиного центру. Константинопольська, Антіохійська, Єрусалимська, Олександрійська патріархії вважалися самостійними, але фактичним главою східної церкви був константинопольський патріарх. З VII ст., Після втрати візантійцями східних провінцій в результаті арабських завоювань, він залишився єдиним патріархом на території імперії.
Глава західної церкви успішно претендував не лише на духовну владу над усіма християнами, але й на верховенство над світськими владиками – королями, герцогами і князями. На сході ж відносини між світською та духовною владою були складні. Імператор і патріарх взаємно залежали один від одного. Імператор призначав патріарха, ніж визнавалася роль імператора як знаряддя Бога. Але імператора вінчав на царство патріарх – у Візантії вважалося, що саме акт вінчання зводить у імператорська гідність.
Поступово накопичувалося все більше суперечностей між християнськими церквами на Заході і Сході, в результаті призвели до відокремлення західного християнства (католицизму) від східного (православ’я). Цей процес, що почався ще у VIII ст., Завершився в 1054 р розколом. Візантійський патріарх і папа римський прокляли один одного. Таким чином, в Середньовіччі виникли два християнських світу – православний і католицький.

Посилання на основну публікацію