День, ніч, сонце і місяць в скандинавських міфах

Кажуть, раніше сонце і місяць рухалися по небу самі собою, і мало порядку було в їх русі: то вони одночасно сяяли в небесах, то одночасно закочувалися, і тоді на світ опускалася повна темрява. І навіть коли на небі було одне лише сонце або одне місяць, ніхто не знав, як довго це триватиме. Нелегко тоді було людям: припустимо, підуть вони на полювання в ліс, радіючи, що сонце яскраво світить, а воно раптом візьме та й закотиться. Повернуться розсерджені мисливці додому, ляжуть спати, а сонце знову з’явиться на небі. І хто поручиться, що через п’ять хвилин воно не зникне знову? Добре ще, якщо місяць залишиться …

Гноми в ті дні ніколи не залишали свого підземного царства: тільки так вони могли вберегтися від сонця, промені якого звертали в камінь.

Зібралися одного разу боги і вирішили, що двоє з них повинні постійно управляти ходом небесних світил, стежити, щоб сонце і місяць з’являлися в небі по черзі і на певний час. На раді богів присутня велетка Ніч, дружина аса Деллінга. Це була смаглява і чорнява жінка з похмурим і гордим характером. Деллінг був її третім чоловіком і вже встиг їй набриднути, хоч сина від нього вона любила більше всього на світі. Юнака звали День, від його прекрасного обличчя і білявого волосся, здавалося, виходив світло.

– Один, я і мій син згодні возити по небу місяць і сонце, – сказала Ніч.

Аси вирішили, що Ніч стане правити колісницею, що везе місяць, а її синові пристало возити по небу сонце.

З тих пір час, коли в небі світить сонце, називається вдень, а вночі називають темну частину доби.

У ті дні в Мідгард жив один багатий і знатний людина по маєтку Мундільфарі, і були у нього син і дочка, прекрасні, як боги або ельфи. Мундільфарі любив повторювати, що його діти сяють яскравіше небесних світил, і назвав дочку Сонцем, а сина Місяцем.

У чоловіки своєї дочки він знайшов вродливого юнака на ім’я Глен (Блиск), а на весільному бенкеті став вихвалятися перед гостями:

Посилання на основну публікацію