Церква в роки війни

22 червня 1941 вже в найперші години війни з’явилося «Послання пастирям і пасом Христової Православної Церкви», написане місцеблюстителем патріаршого престолу митрополитом Сергієм (І.Н. Страгородського). Воно читалося у всіх православних храмах СРСР, хоча офіційно діяльність священнослужителів була обмежена місцем їхнього служіння, але влада не чинили перешкод поширенню звернення. Послання визначало патріотичну позицію церкви і давало оцінку розгорталися подій як народної визвольної війни. У ньому було звернуто особливу увагу на спадкоємність боротьби проти фашизму і проти інших загарбників, що робили замах на Вітчизна в різні часи. Церква вказала на глибинний духовний джерело народного патріотизму: «Не вперше доводиться російському народу витримувати такі випробування. З Божою допомогою і цього разу він розвіє в прах фашистську ворожу силу. Наші предки не падали духом і при гіршому становищі тому, що пам’ятали не особисті небезпеки і вигоди, а про священному свій обов’язок перед батьківщиною і вірою і виходили переможцями. Не посоромимо ж їх славного подвигу і ми – православні, рідні їм по плоті і по вірі. Отечество захищається зброєю і загальним народним подвигом, загальною готовністю послужити Батьківщині в тяжкий час випробування всім, чим кожен може … Православна наша церква завжди розділяла долю народу. Разом з ним вона і випробування несла, і втішалася його успіхами. Не залишить вона свій народ і тепер. Благословляє вона небесним благословенням і майбутній всенародний подвиг ».

Атеїстична пропаганда в роки війни припинилася, антирелігійні організації повністю згорнули свою діяльність. Офіційно церковна благодійність була заборонена, але фактично така діяльність розгорнулася на місцях, на рівні парафій і єпархій. Силами парафій була організована шефська робота в госпіталях (до кінця війни ця діяльність була згорнута за розпорядженням влади), збір речей і продуктів для поранених. У прифронтовій зоні при храмах відкривалися бомбосховища та санітарні пункти. У деяких монастирях на території України були відкриті госпіталі. Парафії в тилу і на звільненій території допомагали пораненим та інвалідам та їхнім родинам.
Передача представниками Російської православної церкви частинам Червоної Армії танкової колони «Дмитро Донський». Березня 1944

Церква активно займалася збором коштів у фонд оборони. На пожертви віруючих була побудована танкова колона «Дмитро Донський», для організації зборів у Державному банку СРСР був відкритий спеціальний рахунок (що фактично повертало церкві статус юридичної особи). 40 танків Т-34 були передані Червоної Армії 7 березня 1944 під Тулою, танкову колону благословив митрополит Київський і Галицький Микола (Б.Д. Ярушевич), один з активних організаторів патріотичної діяльності духовенства. Були також зібрані кошти на спорядження літаків ескадрильї «Олександр Невський». У 1944 р було розпочато збір коштів у фонд допомоги дітям та сім’ям воювали на фронті бійців. Кошти збирали навіть деякі парафії на окупованій території (так, зібрані на Псковщині кошти через партизан були переправлені в тил). У волзьких єпархіях збиралися кошти на відновлення Сталінграда, в Новосибірську – на будівництво ескадрильї «За Батьківщину». До кінця війни грошовий внесок РПЦ у фонд оборони склав більше 300 млн рублів, крім цього, були зібрані коштовності, великі партії речей і продуктів.

Свято-Олексіївський православний храм в Лейпцигу
Перебував на засланні архієпископ Лука (В.Ф. Войно- Ясенецький), відомий лікар і автор праць з хірургії (1944 р вони були відзначені Сталінською премією), став головним хірургом евакуаційного госпіталю і консультантом всіх госпіталів краю. Багато священнослужителів були покликані в діючу армію.

Страждання і позбавлення військового часу звернули до Бога безліч шукали духовної опори людей, у тому числі і військовослужбовців. На Великдень в квітні 1944 р в храмах на службі молилося чимало офіцерів і рядових. Влітку 1945 в відновленому в Лейпцигу за розпорядженням маршала Г.К. Жукова Свято-Олексіївському храмі – пам’ятці російської слави, спорудженому в пам’ять про «Битві народів» з Наполеоном в 1813 р, знову була запалена невгасима лампада.

До кінця війни на всій території СРСР діяло, за офіційними даними, понад 10 тис. Парафій і 104 монастиря. Вони розподілялися по території країни вкрай нерівномірно: так, в деяких українських областях число діяли храмів доходило до 400-500, а в Сибіру, ​​Поволжі та на Далекому Сході їх були одиниці.

Багато церков були відкриті на захоплених окупантами територіях. До середини 1943 року тут діяло понад 6500 православних храмів. Відкривалися також костели і кірхи, молитовні будинки протестантських церков різного толку. На території Криму і Кавказу з’явилися нові мечеті, так як окупанти намагалися показати, що вони підтримують і поважають іслам. У той же час повсюдно знищувалися синагоги.

У відродженні релігійного життя на захоплених територіях фашистське керівництво бачило оплот антирадянських настроїв. На основі релігійних інститутів передбачалося створити одну з опор для діяльності німецької адміністрації. Цей розрахунок в цілому не виправдався. Релігійне відродження на окупованій території дало імпульс до зростання національної самосвідомості, що, однак, не виключало фактів співпраці церковнослужителів і мирян з окупантами в силу антирадянських настроїв чи незгоди з церковною політикою Московської патріархії. Багато священиків були вбиті за сприяння партизанам. Так, Поліська єпархія в Білорусії втратила, за свідченнями сучасників, більше половини священнослужителів. Українські націоналісти за сприяння німців безжально розправлялися зі священиками за визнання Московської патріархії.
У вересні 1943 р після бесіди митрополитів Сергія, Алексія та Миколи з І.В. Сталіним було прийнято рішення про скликання Архієрейського собору для обрання патріарха Російської православної церкви та вирішення інших питань церковного життя. Собор обрав на патріарший престол митрополита Сергія, а після його кончини в 1944 р главою церкви 2 лютого 1945 був обраний митрополит Ленінградський і Новгородський Алексій (С.В. Симанський). Почав періодично виходити «Журнал Московської Патріархії». В рамках врегулювання відносин між державою і РПЦ при Раднаркомі СРСР було утворено Раду у справах РПЦ.

Керівництво інших церков і конфесій також з перших днів війни зайняло патріотичну позицію. Був організований збір коштів, одягу та продуктів для потреб фронту, допомога по догляду за пораненими в госпіталях. Центральне духовне управління мусульман в Уфі зібрало гроші на будівництво танків, Вірмено-григоріанська церква – на танкову колону імені святого Давида Сасунського, баптисти спорядили санітарний літак.

До кінця 1945 р на території СРСР діяло 10,5 тис. Православних парафій та понад 5 тис. Інших релігійних громад, у тому числі 1 704 католицьких, 500 мусульманських, 433 протестантських, 415 старообрядницьких, 105 іудейських.

Посилання на основну публікацію