Балкани в другій половині XIX століття

Зміни, що відбулися в міжнародних відносинах середньої Європи, відбилися і на справах Балканського півострова, створивши нові умови для подальшого ходу східного питання [1]. Австрія, вигнана з Італії та з Німеччини, звернула свої погляди на Балканський півострів, куди її стала також направляти і прусська політика, в той самий час, коли Росія, для якої після 1870 знову з’явилася можливість завести військовий флот на Чорному морі, теж повинна була прагнути до відновлення свого колишнього впливу на Сході. У п’ятдесятих роках своїм заступництвом за Туреччину Англія і Франція лише на час затримали процес її розкладання. Оттоманська імперія виявляла повну нездатність до відродження, і християнські народності, підвладні султанові, то і справа повставали, чим викликали проти себе страшні репресії з боку мусульман. Ці повстання і турецькі звірства не могли не відбиватися на виділилися з Туреччини християнських державах, де теж не припинялося бродіння. Все це в свою чергу створювало чимало клопоту для дипломатії великих держав. Головні зміни, що відбулися на Балканському півострові з кінця п’ятдесятих років до середини сімдесятих, були наступні. По-перше, васальні князівства Молдавія і Валахія злилися до 1859 в єдину Румунію, яка в середині шістдесятих років отримала ліберальну конституцію (1866) і нову династію. По-друге, в шістдесятих же роках васальна Сербія домоглася очищення Белграда (1862) та інших фортець (1867) від турецьких гарнізонів, а в 1869 році теж отримала конституцію. Уже в цей час серби підтримували повстання своїх одноплемінників в Герцеговині (1862), на бік яких ставали рівним чином і чорногорці. По-третє, посилився в цю ж епоху національний рух і серед болгар, яким навіть вдалося в 1870 р домогтися від султана установи незалежної болгарської церкви з екзархом на чолі. По-четверте, і греки не могли заспокоїтися в межах, даних ним в епоху звільнення. У п’ятдесятих роках Англія і Франція, рятуючи цілість Туреччини, завадили Греції скористатися російсько-турецької війни для розширення своїх володінь, але коли в 1862 р греки позбавили престолу свого короля (Оттона I), Англія віддала їм Іонічні острова за те, що вони вибрали на престол її кандидата (Георга I, сина короля данського Хрістіана IX). Незабаром за тим (1868) на Криті спалахнуло повстання проти турків, але європейська дипломатія знову завадила Греції втрутитися в цю справу і опанувати Критом.

У новий фази вступив східне питання, коли в 1875 р почалося повстання проти турків в Герцеговині і звідти поширилося спочатку на Боснію, а потім і на Болгарію. Сербія і Чорногорія теж піднялися, щоб надати допомогу своїм Герцеговінскім і боснійським одноплемінникам. Цей рух зустрінуте було з великим співчуттям і в Росії, звідки на війну з турками масами кинулися добровольці. У Європі особливо сильне враження справили в той час турецькі звірства при приборканні нового болгарського повстання. Європейська дипломатія з самого початку руху зажадала у Туреччині реформ в справі управління християнськими підданими, зі свого боку абсолютно, однак, що втратили всяку віру в обіцянки турецького уряду. З усіх цих переговорів нічого не виходило, і тільки вимога імператора Олександра II, щоб султан припинив військові дії, врятувало Сербію від повного розгрому турками (після поразки сербів при Дьюніше). Зрештою Олександр II був змушений вдатися до сили зброї.

Посилання на основну публікацію