Ассірійське суспільство і держава

Громадський побут корінних міст Ассирії найкраще характеризує дійшов до нас текст так званих среднеассирійських законів (2-га пол. II тис. До н. Е.), Що регулювали життя ашшурскімі міської громади. Закони відображають архаїчний общинний уклад і сувору вдачу своїх творців. Це найжорстокіший з усіх давньосхідних кодексів: він дуже часто передбачає важкі покарання (в тому числі фактично рівносильне часом страти покарання сотнею ударів палицею) і встановлює крайнє безправ’я жінок.

Основним осередком громади була патріархальна сім’я з повною владою чоловіка над жінкою; зокрема, чоловікові дозволялося за своїм уподобанням піддавати дружину калечащим покаранням. На дружину поширювалася відповідальність за борги і злочини чоловіка. Зрада дружини майже завжди каралася стратою.

Громада була реальним власником землі. Вона періодично виробляла її переділи між общинниками і жорстко контролювала дозволену купівлю-продаж землі всередині громади. Існувало вельми важке боргове рабство і вилучення земель за борги (позичку видавали під заставу поля, вдома або членів сім’ї, і якщо борг не повертали в термін, заручник переходив в повну власність кредитора, який міг чинити з ним за своїм уподобанням – «бити, вискубувати волосся, бити по вухах і просвердлити їх »і навіть продати за межі Ассирії). Таким чином, ашшурскіе закони, на відміну від Законів Хаммурапі, що не намагалися обмежити діяльність лихварів, а, навпаки, підтримували їх. У Новоассірійскій період общинний контроль над купівлею-продажем землі зник, так що можливості приватної експлуатації, відчуження та концентрації землі різко зросли.

Общинна ашшурскімі еліта складалася з функціонерів общинних органів управління і власників великих торговельних підприємств (які часто і займали посади в цих органах). Всі вони були зазвичай великими землевласниками. У господарствах еліти експлуатувалися в основному раби. Осібно стояв градоправитель-ішшіаккум (пізніше цар) із власним бюрократичним апаратом і воїнством, а також столичний храм Ашшура. Вони існували на податки, в тому числі стягуються зі столичної громади. Значна частина жрецтва і служивих і, зрозуміло, правитель самі були членами столичної громади і мали в ній відповідні земельні наділи. При цьому вище жрецтво Ашшура було особливо тісно пов’язане зі столичною громадою і фактично являло собою продовження її верхівки.

Коли ж Ашшур в XIV в. до н. е. перетворився у велику державу, майже всі приєднані до нього області склали фонд державної (царської) землі. Їх мешканці не мали общинної самостійності, управлялися чиновниками, перебували в необмеженої влади правителя і платили йому подати. Таким чином, для автономних міст Ассирії (а в їх число, крім Ашшура, входили деякі приєднані міста) цар був досить обмеженим за своєю компетенцією правителем, зате для склали сектор «царських людей» жителів завойованих країн – абсолютним владикою. На податі, внесені ними, цар міг утримувати величезну військово-адміністративну верхівку, верхні ешелони якої раніше комплектувалися вихідцями з корінних автономних ассірійських міст.

Таким чином, в Ассирії діяла соціально-економічна модель, близька до тієї, що існувала в касситський Вавилонії. При цьому ніяких пожалувань ассірійські царі не видавали (служиві люди незалежно від посади майже завжди сиділи на прямому державному забезпеченні), так що приватновласницькі відносини вільно розвивалися тільки в автономних містах. Якщо в царському секторі майже безроздільно домінувала «часткова» експлуатація дрібних землекористувачів (які вели своє господарство, віддавали державі частину виробленої продукції і жили на її залишок), то у великих приватних володіннях застосовувався рабська праця (поряд з працею орендарів).

Взаємовідносини держави і корінних автономних міст були непростими. На відміну від Вавилонії, в Ассирії з них протягом довгого часу стягувався податок, і царі по можливості прагнули підпорядкувати їх самоврядування своєї влади. Однак держава цікавила тільки податково-адміністративна сфера автономних міст. На розвиток там приватної експлуатації царі уваги не звертали, так що в Ассирії ще під контролем царів в общинно-міському секторі розвивалася сама нестримна приватна експлуатація, і безліч рядових членів громад, розорившись, перетворювалося на рабів або залежних людей.

У Среднеассірійскій період сформувалися основні особливості Ассірії, головна з них – подвійність в положенні царів. Досить обмежена влада царя над корінними ассирийскими містами при повновладдя над завойованими територіями спонукала царів будувати собі нові військово-служиві столиці, відриваючись від ашшурскімі громади (втім, Ашшур завжди зберігав значення священної столиці держави). Між царями і цивільними громадами автономних міст, насамперед столичної, нерідко виникали конфлікти, аж до заколотів громад і повалення царів. Згодом, у VIII ст. до н. е., все це спонукало царів зробити головною опорою своєї влади не корінні міста, а оторвавшуюся від общинних традицій служиву масу, в основному з підкорених народів. Це зміцнювало царську владу, але в підсумку призводило до формування «зденаціоналізованого» самодостатнього держави, відірваного від своєї бази і цим слабкого.

Ассірійська держава в перші століття свого існування була плодом спроби ашшурскімі цивільної громади і сформувався при ній царського військово-служивого двору захопити владу над більшою частиною Передньої Азії. Непомірність цього завдання в порівнянні з обмеженими ресурсами корінний Ассирії змушувала царів компенсувати цю слабкість вкрай напруженою військовою діяльністю і залякуванням сусідів, але часто не дозволяла їм стабільно і міцно панувати над завойованими областями. Тому для Ассирії типова безперервна військова експансія і постійна боротьба з повстаннями підкорених народів.

Цим пояснюється і безпрецедентна жорстокість ассирійців при завоюваннях і каральних походах (зокрема, застосовувалися масові тортури і страти, повне руйнування міст і селищ, а з VIII ст. До н. Е. І політика «виривання з коренем» – депортації величезних мас населення в інші райони країни). Війна в давнину взагалі була куди більш жорстокою, ніж у наступні епохи, але ассірійці в цьому відношенні різко перевершили загальний рівень жорстокості свого часу: людей тисячами саджали на кіл і засліплювали, з них живцем здирали шкіру, відрубували руки і ноги. Ось приклади звичайних переможних формул ассірійських царів: «Я оточив, я завоював, я поламав, я зруйнував, я зніс, я спалив вогнем і перетворив на пустирі та руїни».

Ассірійські царі вели війни з небувалою енергією, завзяттям і неприборкністю. Вони проводили в походах більше часу, ніж будь-які інші правителі Близького Сходу, і нерідко намагалися щороку починати нову військову кампанію, причому вважали своїм обов’язком особисто командувати військом. В результаті Ассірійська імперія існувала в характерному «пульсуючому» ритмі: правління кожного царя зазвичай починалося з придушення заколотів, викликаних смертю його попередника. Потім цар намагався вчинити нові завоювання. З його смертю частина приєднаних їм земель тут же відпадала, і все повторювалося знову, так що одні й ті ж території ассирийцам доводилося підкорювати по багато разів. В цілому масштаб ассірійських завоювань повільно, але неухильно розширювався, і росла площа остаточно підкореної території. З початку IX ст. до н. е. з ассірійського підпорядкування вже ніколи не виходила Верхня Месопотамія, з кінця VIII ст. до н. е. (І до часів краху Ассирії) – Сирія. Міцно підкорити Вавилонию ассирийцам так і не вдалося, і саме це стало в підсумку причиною загибелі їхньої держави.

Історія Ассирії рясніла узурпації. Чимало щасливих адміністраторів і воєначальників – віддалених нащадків давно померлих царів – захоплювали престол, скидаючи і вбиваючи своїх попередників. Однак це не заважало офіційної ассірійської традиції ставитися до них з великою повагою, якщо їх правління були успішними.

У асирійському державі склалася особлива ідеологія «священної війни», згідно якої війни робилися за наказом і на славу Ашшура, бога-покровителя міста і царства, що відображало виняткову роль храму Ашшура у функціонуванні ассірійської державності. Крім біблійних воєн, це єдиний приклад «священної війни» на всьому стародавньому Близькому Сході.

В результаті історія Ассирії являє собою цикли військового піднесення та спаду. Тричі (на поч. XII в. До н. Е., На поч. X ст. До н. Е., В 1-й пол. VIII ст. До н. Е.) Ассирія втрачала більшу частину захоплених територій і знову повертала їх, щоразу нарощуючи масштаби експансії.

Посилання на основну публікацію