Аскетизм

Аскетизм – крайня ступінь стриманості, зречення від життєвих задоволень.
Великий емоційний вплив на глибоко і щиро релігійного середньовічної людини надавали популярні в раннє середньовіччя духовні гімни, літургійні п’єси, розповіді про життя і чудесних справах святих і мучеників. У «Житіях» святий наділявся рисами характеру, які церква хотіла виховати у віруючого (терпіння, твердість у вірі і т.п.). Йому послідовно і наполегливо навіювалася думка про марність людських дерзань перед обличчям невідворотною долі.
Зростання впливу християнства був неможливий без поширення писемності, необхідної для християнського богослужіння, що спирається на церковні книги. Переписка таких книг здійснювалася в організованих при монастирях скрипторіях – майстерень листа. Їх зразком послужив монастир Віварій (Південна Італія), очолюваний Кассиодором (бл. 480-573 рр.) – Одним з перших середньовічних християнських письменників.
Рукописні книги (кодекси) виготовлялися з пергамену – особливим чином обробленої телячої або овечої шкіри. Для виготовлення однієї Біблії великого формату було потрібно близько 300 овечих шкур, на її переписку йшло два-три роки. Тому книги представляли велику цінність і виготовлялися в невеликій кількості. Скрипторії і монастирські школи були в той час єдиними осередками освіти в Європі.
Спірним було ставлення церкви до античної спадщини. З одного боку – це була єресь, завдає шкоди. З іншого – Церква змушена була використовувати окремі елементи світського знання античності при організації церковних і монастирських шкіл, необхідних для навчання духовенства. Прагнення узгодити християнську ідеологію з традиціями античної культури проявилося в діяльності С. Боеція (480-525 рр.) – Філософа, поета, політика Остготского королівства. У його трактаті «Про втіхою філософією» збереглися відомості про астрономію Птолемея, механіці Архімеда, геометрії Евкліда, музиці Піфагора, логіці Аристотеля.
Використовуючи античну систему освіти, в VI ст. Боецій і Кассіодор створили принципи середньовічної школи. Вони розділили «сім мистецтв» античності на два ступені навчання: нижчу – так званий тривіум: граматика, риторика і діалектика – і вищу – «квадрівіум»: геометрія, арифметика, астрономія і музика. Ця класифікація збереглася до XV століття.
Однак в раннє середньовіччя викладання «семи вільних мистецтв» було повністю підпорядковане цілям освіти духовенства, представникам якого були потрібні скромні пізнання: знання молитов, вміння читати по-латині, знайомство з порядком церковних служб, елементарні відомості з арифметики. Церква не була зацікавлена ​​в розширенні цього кола знань. Тому риторика розглядалася церквою лише як предмет, корисний при складанні проповідей і оформленні церковних і державних документів; діалектика, під якою тоді розумілася формальна логіка, – як система доказів, службовців для обгрунтування догматів віри; арифметика – як сума необхідних практичних знань для рахунку і для релігійно-містичного тлумачення чисел. Геометрія містила елементарні знання про фігури і кресленнях, необхідні для зведення храмів. Музика вчила співати і складати церковні гімни, астрономія навчала способам обчислення строків настання християнського свята Великодня.
Вище за всіх наук ставилося авторитет Священного писання і «батьків церкви». Відповідно до християнської догмою Всесвіт (космос) розглядалася як творіння бога, створене з нічого й приречене на загибель у встановлений богом термін. Таким чином, було відкинуто найважливіше досягнення античної філософії – аристотелівська ідея про вічність світу. Геоцентричне вчення про будову Всесвіту, створене в античному світі Аристотелем і Птолемеєм, також було пристосоване до християнської догмі. Всесвіт представлявся як система концентричних сфер, в центрі якої розташовувалася нерухома Земля. Навколо неї зверталися Сонце, Місяць, п’ять планет (Меркурій, Венера, Марс, Юпітер і Сатурн); потім слідувала сфера нерухомих зірок (Зодіак) і кристальне небо, що ототожнюється з перводвигателем. На самому верхньому поверсі світобудови знаходилося місцеперебування бога і ангелів. Картина світу включала також пекло, що символізує «грешность» землі, і рай, куди після смерті, згідно з церковним вченням, потрапляли душі доброчесних християн.
Фантастичними були географічні уявлення. Центром Землі вважався Єрусалим. На Сході (який на картах зображувався угорі), містилася гора, де, за переказами, колись знаходився земний рай і звідки витікали чотири ріки: Тигр, Євфрат, Ганг і Ніл.
Згідно з ученням церкви, бог і його творіння – природа, включаючи людину, нерозривні. Кожен матеріальний об’єкт розглядався як символ потаємного і ідеального світу, як прояв божої мудрості. Предметом науки про природу вважалося розкриття цих символів – «невидимих ​​причин видимих ​​речей». Такий символізм вів до відмови від вивчення справжніх зв’язків речей за допомогою досвіду. Вважалося, що слова пояснюють природу речей. Символізм наклав відбиток на всю середньовічну культуру.
У формі етимологічного тлумачення значення і походження слів була написана в VI ст. перша енциклопедія середньовіччя – «Етимологія» Ісидора Севільського (560-636 рр.) – звід знань того часу з граматики, історії, географії, космології, антропології та теології.
Поряд з церковною культурою існувала і розвивалася народна культура, що йде корінням в дофеодальну стародавність Вона була пов’язана з культурною спадщиною, язичницькими міфами, повір’ями, легендами і святами кельтів, германців, слов’ян та інших варварських народів. Ці традиції, що збереглися в селянському середовищі протягом усього середньовіччя, теж були пронизані релігійними почуттями і уявленнями, але іншого – язичницького толку: вони були чужі похмурому аскетизму християнства, його недовірі до живої природи. Прості люди бачили в ній не тільки грізну силу, але і джерело життєвих благ і земних радощів. Їх світосприйняттю був притаманний наївний реалізм.
Велику роль у духовному житті простого народу грали народні пісні, танці і усна поезія, відкрито протистояли церковній музиці і культурі феодалів. Форми безіменного народної творчості були надзвичайно різноманітні. Це – казки, перекази, різні ліричні пісні – любовні, застільні, трудові, пастуші; хорові наспіви; обрядові пісні – весільні, похоронні і т. п.
Популярні були героїчні пісні й оповіді про військові походи, битвах і боях, що прославляли доблесть вождів і героїв. Зароджуючись іноді в середовищі військової дружини, вони потім поширювалися народними виконавцями. Наприклад, ірландські саги, що оповідають про героя Кухулине – захиснику слабких і пригноблених. Значним пам’ятником скандинавського епосу є Древнєїсландськоє «Старша Едда» – збірка пісень, найбільш ранні з яких сягають IX ст. Він містить оповіді про богів, у форму приписів яких одягнена життєва народна мудрість, і героїчні пісні, що розповідають про віддалені події епохи «переселення народів». У ісландських сагах розповідається про справжніх історичних подіях, наприклад про відкриття ісландцями Гренландії та Північної Америки. Усна народна творчість лягло в основу англосаксонської епічної поеми про легендарного героя Беовульфі (поема «Беовульф»), записаної англосаксонською мовою на початку X ст. У поемі оспівується боротьба і перемога Беовульфа над кровожерливим чудовиськом Гренделем та інші подвиги.
Пісні, сценки являли міми і гістріони, а з XI ст.- так звані жонглери у Франції, хуглара в Іспанії, шпільмани в Німеччині, скоморохи на Русі і т. П. Вони бродили по всій Європі, заробляючи хліб виступами, співали народні пісні, грали на різних інструментах, розігрували невеличкі сценки, водили з собою дресированих тварин, показували акробатичні номери і фокуси.
Церква намагалася підпорядкувати народна творчість своєму впливу: пристосовувала танці та пісні, пов’язані з язичницькими святами і повір’ями, до церковних свят, канонізувала місцевих «святих», в яких народна фантазія перетворювала героїв стародавніх міфів або язичницьких богів. Навіть у проповіді включалися елементи народних легенд, казок, притч з метою вилучення з них повчань для віруючих.
Народні традиції визначили багато в чому своєрідність мистецтва в раннє середньовіччя. Воно втратило витонченість і досконалість форм мистецтва античності і багато його цінні якості: майже повністю зникли скульптура і взагалі зображення людини, були втрачені навички обробки каменю. Лише в Південній Європі зберігалися пізньоантичні традиції, зокрема кам’яне зодчество, мистецтво мозаїки. У центрі ж і в північних областях Західної Європи переважало дерев’яне зодчество, зразки якого, за рідкісним винятком, не збереглися.
Варварські смаки і світовідчуття, культ фізичної сили, що виставляється на показ багатства, але разом з тим живе безпосереднє почуття матеріалу – ось що було характерно для мистецтва раннього середньовіччя. Ці риси проявилися в ювелірному і книжковій справі. Корони, піхви, пряжки, намиста, кільця, браслети прикрашалися дорогоцінним камінням в золотій оправі і складним орнаментом, в якому переважали геометричні, але особливо «звірині» і рослинні мотиви. При всьому своєму примітивізмі варварське мистецтво було виконане великого внутрішнього динамізму. Його головним образотворчим засобом був колір. Яскраві предмети створювали відчуття матеріальності, відповідне варварському чуттєвого баченню і сприйняття світу, далекому від християнського церковного аскетизму.
Із завершенням християнізації Західної Європи в VII ст. відроджується антропоморфне мистецтво, в центрі якого було зображення в людській подобі бога і святих.

Посилання на основну публікацію