Західні і південно-західні землі стародавньої Русі

Велике князівство Литовське, Жемоітское і Російське в давньоруських літописах і в сучасній літературі іменують Литвою. Самі жителі князівства часто називали його Руссю. І на те були підстави, оскільки до складу Великого князівства входили майже всі великі політичні та економічні центри Київської Русі: Київська земля, Сіверська земля, Полісся, Волинь, Поділля і Верховські князівства.
Основи нового державного об’єднання заклав литовський князь Міндовг (кінець 1230-х – 1 263). У другій половині 30-х рр. XIII в. він об’єднав під своєю владою Аукштайтію (Східна Литва) і Чорну Русь (Новогрудська земля). До початку 50-х рр. до союзу приєдналися міста Гродно, Волковиськ, Слонім, Пінськ, Полоцьке і Вітебське князівства. У 1252 р держава Міндовга визнано офіційно: після формального прийняття католицтва він отримав від папи римського благословення і королівську корону.
Поштовхом до об’єднання руських і литовських земель стала необхідність відображення зовнішньої небезпеки. Із заходу і північного заходу цим землям погрожували хрестоносці, зі сходу – Орда. Тому вся початкова історія нового балтославянской держави – це найважча боротьба на два фронти. Крім того, воно постійно зазнавало загрозу з боку Польщі та Угорщини.
У 1254 р був укладений важливий політичний союз між Міндовгом і галицьким князем Данилом Романовичем (1238-1264), який очолював коаліцію руських князів, які не побажали визнавати владу Орди. Син Данила Галицького Роман зайняв княжий престол у Новогрудського як намісник і васала Міндовга. Політичні зв’язки були підкріплені династичними шлюбами. Спираючись на допомогу Литви, Данилові вдалося в другій половині 50-х рр. XIII в. звільнити від ординського панування Північну Поділля та Волинь. Однак незабаром між Міндовгом і Данилом почалася распря, і монголи відновили свою владу над Західною Руссю.
В 1261 р Міндовг зрікся християнства, після чого йому підкорилася язичницька Жемайтія (Жмудь). Наступник Міндовга – його син Войшелк (1264-1267) – уклав новий союз з галицько-волинськими князями. Таким чином, до середини 60-х рр. XIII в. западнорусские і литовські землі злилися в досить потужне державне об’єднання. Незважаючи на династичні, етнічні та конфесійні протиріччя, воно представляло собою стійкий політичний союз.
Повною мірою об’єднавча політика литовських князів, що отримала підтримку западнорусского боярства, проявилася в роки правління великого князя Гедиміна (1315-1341). Йому вдалося значно розширити територію князівства завдяки заклику розпочати загальний антіординскіе боротьбу. Спираючись на допомогу Литви, з-під влади Орди вийшов Смоленськ, з чим хани змушені були змиритися. Після нетривалого конфлікту з Польщею та Угорщиною Гедимін в 1325 р отримав в управління Брестське князівство, в той час як Волинь відійшла до Польщі. Столицею Литви стало місто Вільно.
Перед смертю Гедимін розділив своє князівство між сімома синами, що могло призвести до політичної роздробленості. Однак це не зруйнувало єдності балтославянской держави. Після короткої боротьби Гедиміновичів за владу великим князем став Ольгерд (1345-1377). Він очолив боротьбу за розширення південних і східних меж своєї держави. Відображення натиску хрестоносне агресії на заході взяв на себе Кейстут – брат і фактичний співправитель великого князя.
У середині XIV ст. Ольгерду вдалося здобути ряд великих перемог над Ордою. У результаті він звільнив і об’єднав під своєю владою основну частину території Київської Русі.
У 1358 Ольгерд і Кейстут виступили за об’єднання всіх балтійських і східнослов’янських земель під владою Великого князівства Литовського і Руського. Просування Литовської Русі на схід неминуче вело до конфлікту з Московським князівством. Однак почалася в малолітство московського князя Дмитра Івановича (майбутнього Донського) міжусобиця на час перетворила Литву в єдиний політичний центр, який міг реально претендувати на роль «збирача» російських земель. При цьому об’єднавчі тенденції набули яскраво виражені антіординскіе риси.
У 1356 р Ольгерд захопив місто Ржеву, ще через три роки – частина Смоленського князівства. Тоді ж під його владу потрапили землі по Березині та середнє Подніпров’я. В 1362 р до Литві були приєднані князівства Київське, Чернігово-Сіверське, Волинське і частина Переяславського. У тому ж році Ольгерду, що очолив об’єднані литовсько-руські війська, вдалося завдати поразки ординцям в битві біля Синіх Вод, в результаті чого у володіння великого князя литовського увійшло практично все Поділля.
В 1368 Ольгерд, щоб підтримати свого давнього союзника і свояка – князя тверського, здійснив перший великий похід на Москву, що закінчився невдачею. Наступні походи 1371 і 1372 рр. також не принесли успіху Литві. Москва встояла, що, безсумнівно, зміцнило її авторитет у землях Північно-Східної та Північно-Західної Русі. Невдачі Ольгерда у відкритій боротьбі з Москвою призвели до остаточного поділу руських земель.
Ольгерд залишив литовський престол синові Ягайло (1377-1392). За не цілком ясним причин новий государ перейшов від конфронтації до зближення з Ордою. Перемога великого князя московського на Куликовому полі (забезпечена, зокрема, полководницьким талантом вихідця з західних руських земель Дмитра Михайловича Боброк Волинського) прийняли змусила Ягайло знову налагоджувати відносини з Москвою.
Однак після того як в 1382 р Москву розорив Тохтамиш (1381-1405), великий князь литовський вирішив піти на зближення з Польщею. У 1385 р Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою і став польським королем. Умовою цього шлюбу було прийняття Литвою католицтва як державної релігії. Цей крок назавжди позбавив Литву права і можливості претендувати на те, щоб стати центром об’єднання російських земель – по перевазі православних. Зіткнення з Москвою тепер придбали форму релігійної війни. Новим великим князем литовським (тепер – намісником польського короля) став син Кейстута Вітовт (1392-1430). Політичний талант Вітовта і його готовність у будь-який момент знову укласти договір з Ливонським орденом дозволили встановити політичну рівновагу між Польщею та Литвою. Завдяки цьому Велике князівство Литовське ще кілька десятиліть зберігало державний суверенітет.
Вітовт уклав союз з Тохтамишем і допоміг йому після поразки, яку завдав того Тамерлан (+1395). Тепер великий князь литовський міг активно втручатися у внутрішні справи Орди. Отримавши від Дмитра Івановича відмову на пропозицію спільними зусиллями покінчити з ординським пануванням, він вирішив чинити тиск на Москву за допомогою Тохтамиша.
Справжню славу Вітовту принесла перемога над лицарями Тевтонського ордена під Грюнвальдом (1 410), здобута ним спільно з Ягайло. Незабаром Вітовт фактично почав контролювати положення в Кримській Орді.
Кончина в 1430 р Вітовта, який готувався прийняти королівську корону, завершила самий блискучий період в історії Великого князівства Литовського. При його наступників почалися усобиці, в які все активніше втручалися російські князі. У правління короля Казимира (1440-1492) Литва практично повністю втратила свій політичний вплив. В кінці XV – початку XVI ст. більшість прикордонних російських земель (у тому числі Верховські князівства, Новгород-Сіверський, Чернігів, Путивль) перейшло під владу Москви. Нарешті, 1569 р Велике князівство Литовське – разом з вхідними в її склад західноруські землями – стало частиною нового польсько-литовського державного об’єднання – Речі Посполитої.

Посилання на основну публікацію