Харківський тракторний завод

«З величезною увагою трудящі нашої країни, мільйони колгоспників і партія стежили за ходом будівництва Харківського тракторного заводу. Харківський тракторострой – це сталевий оплот колективізації сільського господарства України, будівельники його – авангард, провідний мільйони українських селян по шляху до соціалізму. Будівництво Харківського тракторного заводу, який входить у сім’ю тракторних заводів, залишиться в історії соціалістичної індустрії нашої країни зразком справжніх більшовицьких темпів … Гарячий більшовицький привіт будівельникам другого в СРСР тракторного гіганта! »Цей лист-привітання під заголовком« Робітникам і адміністративно-технічному персоналу Харківського тракторостроя » за скромною підписом «Секретар ЦК ВКП (б) Й. Сталін» з’явилося в «Правді» 1 жовтня 1931. Саме в цей день був пущений конвеєр Харківського тракторного заводу (ХТЗ).
Темпи були дійсно по-більшовицькому вражаючими. В опублікованому в 1929 році плані індустріалізації, згідно з яким в СРСР в першу п’ятирічку передбачалося побудувати більше 1500 промислових підприємств, про ХТЗ не згадувалося. Але великій країні, за задумом «мудрого і геніального вождя», потрібен був не менш великий і стрімкий стрибок. До того ж керівництво країни намагалося всіма можливими і неможливими заходами скоротити залежність від імпорту. І тому на початку 1930 року приймається рішення про будівництво на південно-східній околиці тодішньої столиці України нового тракторного заводу. Будівництво тракторного гіганта почалося в квітні 1930 року, а вже через 16 місяців він дав першу продукцію. Так що ривок, як на окремо взятій ділянці, так і у всій країні, був забезпечений. Але от якою ціною …
«Люди сиділи на землі, мало не лежали. Всі мовчали. Хліб так і не привезли. Черга опухлих від голоду людей побачив старший майстер моторного відділення механоскладального цеху, американець чи канадець, і завмер, вражений … »Це спогади одного з працівників ХТЗ, який бачив, як на території ХТЗ жителі навколишніх сіл намагалися дочекатися підвезення хліба. Тим, хто працював на заводі, ще пощастило – вони хоч і жили в бараках по 50-60 осіб, але мали свою щоденну пайку. Тим же, хто на ХТЗ влаштуватися не зумів, доводилося сподіватися тільки на те, що їм, можливо, дістануться надлишки від заводської пайки. Привезуть хліб – значить, у них є шанс прожити ще кілька днів, не привезуть …
Проблем з робочою силою в радянської влади не було. Ось вона, майже дармова, готова працювати за шматок хліба. Але для того щоб провести індустріалізацію, та ще в рекордно короткі терміни, потрібно устаткування й верстати, а значить, потрібна валюта. А що могла продати за кордон фактично аграрна країна? Природно, продукцію сільського господарства, насамперед хліб. Але саме в той момент, коли Сталін звернув НЕП і взяв курс на індустріалізацію, ціни на зерно на світовому ринку впали до межі, в тому числі і внаслідок масових зернових інтервенцій з Радянського Союзу. Здавалося б, у цій ситуації продавати хліб за кордон не було сенсу, адже в країні починався жахливий голод. Але Радянський Союз продовжував гнати на Захід ешелони з хлібом. Практично нічого не варте за кордоном зерно, потрап воно на внутрішній ринок, могло врятувати мільйони життів. Але про це в Кремлі не думали. Є мета – її треба виконати. Країні потрібна валюта, на рахунку кожен цент, і заради цього цента СРСР не шкода віддати кілька мільйонів людських життів …
Радянське тракторобудування як галузь промисловості з’явилося в 1924 році, коли на найбільшому ленінградському машинобудівному заводі «Червоний путиловец» була випущена перша партія тракторів «Фордзон-путиловец». Правда, ще в 1922 році на Коломенському заводі був розроблений і побудований дослідний трактор «Коломенец-1», а рік потому Харківський паровозобудівний завод ім. Комінтерну (пізніше став танковим заводом № 183, а потім заводом імені Мальшева) випустив кілька гусеничних тракторів «Комунар». Однак ці машини були конструктивно недосконалі і неекономічні, і тому вирішено було звернутися до світового досвіду. Найпоширенішим і надійним в світі трактором був тоді «Фордзон» фірми «Форд». Саме цю машину у великій кількості став випускати завод «Червоний путиловец», і саме вона була основою тракторного парку СРСР в 1920-і роки.
НЕП дав бурхливий поштовх розвитку сільського господарства. Швидко богатевшие заможні селяни і сільські артілі вже могли дозволити купити собі «залізного коня», і тому тракторів потрібно усе більше і більше. Стало очевидно, що існуючі машинобудівні підприємства вже не справляються з збільшеними потребами і необхідно будівництво нових спеціалізованих тракторних заводів. Був і ще один момент, який, так би мовити, стимулював швидке будівництво тракторних заводів. Вже тоді багато хто розумів, що нова світова війна не за горами. І в цій війні визначальну роль відіграватимуть танки, які в Першу світову були скоріше зброєю психологічного залякування. А тракторний завод – це, по суті справи, практично готовий танковий, перевести його з випуску мирної продукції на військову можна дуже швидко. Власне кажучи, багато істориків цілком обґрунтовано вважають, що індустріалізація була задумана Сталіним для нарощування військового потенціалу країни, а не для швидкого переведення економіки на індустріальні рейки.
У 1928 році пленум ЦК ВКП (б) прийняв рішення про початок будівництва Сталінградського тракторного заводу (СТЗ) – першого в СРСР підприємства, призначеного для випуску сільгосптехніки. Наступного року Рада Народних Комісарів СРСР постановляє розпочати будівництво тракторного заводу в Челябінську. Випускати ці заводи повинні були колісний трактор СТЗ-15/30, по суті – копію американського «Інтернешнл-15/30». 17 червня 1930 з конвеєра СТЗ сходить перший трактор. А незадовго до цього в Харкові було розпочато будівництво ХТЗ.
Роботи зі зведення корпусів майбутнього промислового гіганта велися в основному за допомогою лопати, тачки і людських рук. Про якусь будівельній техніці можна було тільки мріяти. Усе трималося на ентузіазмі, підхльостувати голодом і страхом втратити пайка. Начальником будівництва ХТЗ був Пантелеймон Свистун. Він же і став першим директором Харківського тракторного. Головним інженером ХТЗ при Свистун був відомий український діяч Олександр Давидович Брускин. Він в 1933 році змінив Свистуна на посаді директора, а після зайняв пост наркома машинобудування СРСР. Обидва директора, і перший, і другий, до певного моменту були на хорошому рахунку, і обидва в 1938 році загинули під час «великої сталінської чистки».
У роки першої п’ятирічки про «просто роботі» не могло бути й мови. Потрібно було «виконати і перевиконати, наздогнати і перегнати». Як тільки конвеєр ХТЗ був запущений, на підприємстві відразу ж почалася боротьба за план. А зробити це було нелегко. Потрібні були висококваліфіковані робітники, а взяти їх було ніде. Тільки через півтора року після пуску ХТЗ зміг вийти на планову потужність. Рубіж у 100 тракторів в день завод подолав у травні 1932 року. А ще через рік директор Брускин доповідав у ЦК: «Перейшли на випуск 145 тракторів на день».
У 1937 році ХТЗ (паралельно з СТЗ) приступив до випуску гусеничних тракторів СХТЗ – НАТІ. У наступному році харків’яни почали виробництво гусеничного трактора ХТЗ-Т2Г. Цікавою особливістю цього трактора було те, що працював він на дерев’яних цурках і воді. Завдяки зростанню виробництва на СТЗ і ХТЗ в 1940 році Радянський Союз вийшов на перше місце у світі з випуску гусеничних тракторів. Однак у наступному році країні знадобилися вже інші машини …
На початку червня 1941 ХТЗ був переведений на випуск військової продукції – з конвеєра стали сходити бронетракторов ХТЗ-16, оснащені 45-міліметровими танковими гарматами. Правда, велика кількість цих машин було захоплено наступаючими гітлерівцями. Рішення про евакуацію заводу було прийнято 18 вересня 1941 року, а вже через два дні в місто увійшли передові гітлерівські частини. І якщо обладнання і більшість робочих встигли евакуювати, то частина готової продукції дісталася загарбникам.
Спочатку ХТЗ був евакуйований в Сталінград, а коли німці вийшли до Волги, обладнання було переведено в місто Рубцовськ Алтайського краю. Навесні 1942 року Алтайський тракторний завод (АТЗ) дав першу продукцію. У роки війни АТЗ був єдиним у країні підприємством, що випускає трактори та запасні частини до них. В уцілілих ж корпусах ХТЗ німці обладнали майстерні з ремонту танків.
Восени 1943 року, як тільки окупанти були вибиті з міста, почалося відновлення практично повністю зруйнованого ХТЗ. Деякий час відновлений ХТЗ випускав машини довоєнної розробки, а в кінці 1949 розгорнув виробництво гусеничного трактора ДТ-54 з дизельним двигуном. Цей трактор до початку 1960-х років був основним орним трактором в СРСР. Саме ці машини тисячами відправлялися в Казахстан і Західний Сибір на освоєння цілинних земель. Подальшим розвитком ДТ-54 став трактор Т-74, виробництво якого почалося в 1962 році. «Нова машина, що поєднує в собі трактор і вантажний автомобіль, використовуватиметься в сільському господарстві цілий рік», – писала «Правда» про нову продукцію харківських тракторостроителей.
20 січня 1967 ХТЗ випустив мільйонний трактор. Якщо на перший мільйон машин підприємству знадобилося 35 років, то на другий – всього 15. 16 червня 1982 з головного конвеєра ХТЗ зійшов трактор із заводським номером 2 000 000. Це був трактор серії Т-150К, виробництво якого ХТЗ освоїв на початку 1970- х років. Ці машини були добре відомі не тільки по всьому Радянському Союзу, але й за кордоном. 22000 тракторів Т-150 пішло на експорт до країн Європи, Америки, Азії та Африки.
У радянські часи ХТЗ вважався одним з кращих підприємств галузі. Це був не просто завод, це був величезний комплекс, який мав своїми житловими мікрорайонами, лікувальними установами, дитячими садами і школами. При плановій економіці на заводі просто не знали, що таке «проблеми зі збутом продукції». ХТЗ робив трактори – держава розподіляло їх по всій країні. Але на початку 1990-х років планове благополуччя закінчилося.
Пристосуватися до ринкових умов виявилося нелегко. Незалежній Україні просто не потрібно було таку величезну кількість тракторів, які до того ж не відрізнялися економічністю (а паливні кризи в країні траплялися ледь не щороку) і були не по кишені селянам. А що виникли митні бар’єри утрудняли експорт продукції в держави близького зарубіжжя. Керівництво створеного в 1994 році ВАТ «Харківський тракторний завод ім. С. Орджонікідзе »намагалося пристосуватися до ринкових умов, прагнуло спільно з державою впровадити пільгові схеми покупки селянами сільгосптехніки. Але завод раніше лихоманило. Складські майданчики заводи були вщерть забиті нереалізованої готової продукцією. І це при тому, що за десять років незалежності України тракторний парк скоротився в два рази, і до початку 2000 року 80% машин були зношені понад всякі норм. Деякий час завод був змушений працювати тільки вночі, в третю зміну, оскільки тільки тоді забезпечувалося достатній тиск газу в системі постачання підприємства. Але й ці надзвичайні заходи не давали результату. У листопаді 2001 року конвеєр ХТЗ зупинився. До цього таке відбувалося всього один раз – у вересні 1941 року.
Тижнева струс, пов’язана з зупинкою конвеєра, на щастя, пішла на користь заводу. Не відразу, поступово, але завод потроху став виходити з кризи. Було поновлено нормальний графік роботи в першу і другу зміни. Звичайно, до радянського процвітання і тих обсягів випущеної продукції ще далеко. Але підприємство працює, а значить, забезпечені роботою тисячі людей, щодня йдуть через прохідну з написом «Харківський тракторний завод» …

Посилання на основну публікацію