Виникнення козацтва

Національний, духовний і релігійний криза, в якому опинилися українські землі у другій половині XVI століття, завершився так званим українським відродженням – незвичайним підйомом, який з одного боку був підтриманий і захищений новою політичною елітою в особі козацтва, а з іншого боку – сам надихнув і зміцнив цю зароджувану українську еліту.
Українське козацтво далеко не відразу після свого виникнення виділилося в окрему соціальний прошарок з власними інтересами і менталітетом. Формування його розтягнулося більш ніж на сто років. Прагнення бігти від гніту, придбати свободу і незалежність породили типологічно схожі явища в багатьох інших регіонах Європи: можна згадати донське козацтво в Московській державі, Граничари в Хорватії, гайдуків в Угорщині та ін. Однак тільки українському козацтву було властиво прагнення не відокремитися у вільних краях, але керувати своєю країною. Тому їм вдалося очолити релігійну і духовну боротьбу України, стати носіями національної ідентичності і, в кінцевому рахунку, створити свою форму державності.
Цьому був цілий комплекс економічних, політичних, військово-стратегічних і соціальних причин і передумов. Однією з причин, що пояснювали швидкий розвиток козацтва, була його найширша соціальна база, постійно оновлюється і розвивалася. Школу козацтва пройшли за різні роки сотні тисяч представників різних соціальних верств українського суспільства, включаючи шляхту, селян і міщан. Що стосується козаків-землеробів, то їх дуже прогресивна форма вільного господарства багатьма істориками розглядається як елемент буржуазного способу виробництва.
Слово «козак» тюркського походження і означає відважний, вільна людина. Вперше в Україні ця назва зустрічається в 1492 р Дике Поле, з його травами в людський зріст, здатними укрити вершника, багата рослинність, велика кількість дичини і риби притягували до себе людей з прикордонних сіл, які спочатку йшли туди на звіриний промисел і риболовлю. Їх називали «уходники». Ішли зазвичай навесні, все літо жили в Дикому Полі, ютясь в землянках або хатках з хмизу. В’ялили і солили м’ясо і рибу, виробляли шкури. Влаштовували в степах борті і пасіки. А до зими поверталися в свої села, щоб збути здобуте.
Такий промисел давав уходниками завидний дохід, але був вкрай небезпечний. У Дикому Полі кочували татари, які нерідко нападали на уходників, грабували, вбивали або забирали в полон. Доводилося братися за зброю, оборонятися чи вміло ховатися. У свою чергу уходники нерідко об’єднувалися в ватаги і самі нападали на татарські кочовища. Таких сміливців почали іменувати козаками, а їх походи і спосіб життя – козакуванні.
Перші козаки-уходники ще не мали ніякої військової організації. Озброєні вони були чим попало. Бажають показаковать об’єднувалися в ватагу, вибирали собі отамана. Їм зазвичай ставав той, хто мав деякий військовий досвід на службі в прикордонних замках. Ватаги найчастіше промишляли роздільно одна від одної і спочатку дуже рідко об’єднувалися для спільних походів. Задовольнялися малим, влаштовували засідки на місцях татарських переправ через Дніпро. У той період козакування рідко ставало постійним заняттям. Яскраво вираженою національної приналежності теж не було. Козакувати не тільки «русини», а й «Москвітіна», «Ляхи», «Литвини». З часом лихі козацькі витівки ставали все більш популярними не тільки серед шляхетської молоді, а й у магнатів, котрі жадали «лицарської слави». Вже до кінця XVI століття ми бачимо багатьох представників українських шляхетських прізвищ, які обрали козацтво своєї стезею. Більшість їх займе місце серед козацьких офіцерів – «старшин», а кістяк власне козаків складуть селяни і міщани вільного прикордоння.
Слава козаків незабаром досягла прикордонних польських замків, і багаті пани стали охоче наймати їх для походів на татар, надаючи їм свою протекцію і захист. Ще в 1520 р черкаський староста С. Полозович привернув загін козаків для прикордонної служби. Пізніше для оборони і нападу на турків козаків використовували й інші старости – Є. Дашкевич, П. Лянцкоронський та ін. Положення козаків стає значно більш привабливим, т. К. Крім можливостей видобутку воно давало ще й відомий імунітет.
Але справжній розвиток козацтво отримало після того як обжіло простори на пониззі Дніпра, за дніпровськими порогами – Низ, Запоріжжя (звідси й назва козаків – низові або запорізькі). Серед незліченної безлічі рукавів Дніпра і дрібних острівців козаки знайшли собі надійний притулок. Доступ туди був важкий, знайти козаків було нелегко. На островах водилася дичина, в річках – риба, забезпечували їх усім необхідним.

Посилання на основну публікацію