Велике князівство Володимирське

У 9 – 12 століттях відбувається колонізація Північно-Східної Русі – заселення слов’янської народністю фінно-угорських земель між Окою і Волгою. Згодом на цій території утворюється одне з найвпливовіших князівств Удільної Русі Володимире-Суздальські землі (12 – 15 ст.).

Почалося незалежний розвиток Володимиро-Суздальського князівства в 1154 р за Юрія Долгорукого, який став великим київським князем. Він зробив столицею князівства р Суздаль.

Ще до утворення Володимиро-Суздальського князівства похмурим плямою в історії Суздальської землі було повстання волхвів в 1024 році. Тоді, як повідомляє літопис «Повість временних літ», через посуху трапився страшний неврожай, який і спровокував волхвів (жерців). Вони почали вбивати «старшу чадь». Тоді князь Ярослав Мудрий був змушений вирушити в Суздаль для врегулювання становища.

1157 г. – початок правління сина князя Долгорукого – Андрій Боголюбського. Князь Андрій переніс столицю з Суздаля у Володимир. Він зміцнював свою владу, поширював її на інші землі. Князь Боголюбський активно відбудовував і підіймав своє князівство, хотів, щоб воно стало релігійним центром всієї Русі.

З 1176 по 1212 рр. правління брата Андрія – Всеволода Юрійовича (Велике Гніздо), що мав велику кількість спадкоємців. При ньому князівство досягло могутності. Після його смерті князівство було поділене на численних спадкоємців, що сприяло завоюванню монголо-татарами і встановлення влади Золотої Орди над землями Удільної Русі.

При князів Андрія Боголюбського і Всеволода 3 зодчество було на високому рівні. Активно будувалися храми, які повинні були прославляти князівство. Архітектура Володимиро-Суздальського князівства мала свої відмінні риси. Навіть склалася власна школа, яка використовувала новий матеріал – білий камінь високої якості – вапняк (витіснивши використання цегли).

Яскравими представниками майстерності зодчих Володимиро – княжих земель є Успенський собор, Дмитрієвський собор і палац князя Андрія Боголюбського.

Розвиток архітектурної школи було перервано навалою монголо-татар на Північно-Східну Русь. Згодом частина традицій князівства так і не змогла повністю відродитися.

Географічне положення Володимиро-Суздальського князівства було сприятливим для землеробства, скотарства, полювання і рибного промислу.

Заняття населення великих міст Володимиро-Суздальського князівства включали в себе ремісництва, торгівлю, будівництво, розвиток мистецтва.

Культура Володимиро-Суздальського князівства представлена ​​численними творами живопису, пам’ятниками літератури і ювелірним мистецтвом, розвиненим до високого рівня. Такий розвиток культури пов’язано з освоєнням природних багатств територій князівства і політикою нових громадських сил ( «молоду дружину»).

До 14 в. самостійність удільних князівств посилюється, деякі самі претендують на титул «Великих» (Рязанський, Тверские, Московські і ін.). При цьому верховна влада залишається за великим князем Володимирським. Він сприймається як власник землі, сюзерен (тип васального феодального правителя, в підпорядкуванні якого інші дрібніші феодали) державної території. Законодавча, виконавча, судова, військова та церковна влада належить князю Володимирському.

До особливостей політичного та економічного розвитку Володимиро-Суздальського князівства можна віднести:

Більш повільне складання феодальних відносин, ніж в Київській землі. (На час розпаду Київської Русі тут не встигло сформуватися сильне боярство, крім м.Києва);
Стрімке зростання нових міст (Володимир, Ярославль, Москва та інші), що успішно конкурують зі старими (Ростов і Суздаль) і службовців опорою князівської влади. Москва згодом зробила землі Північно-Східної Русі основою єдиної централізованої держави;
Головне джерело доходів – збори з населення (в тому числі на численні будівлі);
Військова організація землі складалася з князівської дружини і феодального ополчення;
Відносини селян з феодалами грунтувалися на нормах Руської Правди. Вона використовувалася у Володимиро-Суздальське князівство довше, ніж в інших;
Вище духовенство відігравало важливу роль в житті держави.
З боку зовнішньої політики існувало 3 основних напрямки, що здійснюються князями Північно-Східної Русі:

Волзька Булгарія;
Новгород;
Київ.

Посилання на основну публікацію