Східні слов’яни і проблема етногенезу

Існує проблема відсутності достовірних відомостей про східних слов’ян в давнину. Більшість істориків вважають, що походження слов’ян почалося в II тисячолітті до н.е. шляхом відокремлення з індоєвропейської спільноти.

Найдавніший літописець Нестор писав, що слов’яни здавна жили по нижній течії Дунаю і в Паннонії і саме звідси починається розселення слов’ян, які, витіснення болгарами і волохами, перейшли на території Центральної, Східної та Південно-Східної Європи.

Перше вагоме слово про народи Східної Європи сказав грецький письменник Геродот. Вже в VI столітті до н.е. по північному березі Чорного моря процвітали грецькі колонії. Їх найближчими сусідами були скіфи-кочівники і скіфи-орачі. Після Геродота римські письменники повідомляють про жителів Східної Європи, називаючи їх сарматами. Деякі вчені думають, що під загальними назвами скіфів і сарматів ховаються наші предки – слов’яни. На самому початку нашої ери римські історики говорять про народ, який складався з двох головних племен, роксолан і язигів. Роксолані утвердилися в околицях Азовського і Чорного моря, а язиги перейшли на береги Тиси та Дунаю. Також згадуються едіноплеменние з ними мешканці Південно-Східної Росії, алани, які жили тоді між Чорним і Каспійським морем. У IV столітті готи, народ германського племені, утворили сильну державу. Але навала азіатських кочівників, гунів, знищило його і справило в Середній Європі «велике переселення племен».

Найбільш значущі відомості про проблему етногенезу слов’ян є в літописах готського єпископа Иорнанд. Він згадує про венедів і антів, які, на його думку, і є суть слов’яни.

З V століття н.е. з’являються вже досить ясні звістки про слов’ян.
Поступово з слов’янської спільності утворюється три гілки: південні, західні та східні слов’яни. Від південних слов’ян ведуть початок серби, чорногорці, болгари. Від західних слов’ян відбулися чехи, мороване, словаки, поляки. Нащадками східних слов’ян є росіяни, українці, білоруси, вони розселилися по Дніпру і його притоках.

Оскільки широко розкинулися поселення східних слов’ян, вони розбилися на кілька племінних союзів:

галявині (на полях по середній течії Дніпра);
древляни (в лісах по річці Прип’яті);
кривичі (по верхів’ях Дніпра та Західної Двіни);
словени – (озеро Ільмень і річки, що впадають в нього);
радимичі (по річці Сожи);
в’ятичі – (верхів’я Оки);
дуліби, або бужани (Волинь);
хорвати (Карпатські гори);
угличі і тиверці (по Дністру, до Дунаю і Чорному морю)
сіверяни (басейн річок Сейму та Десни);
дреговичі (річка Німан).

Розселившись по полях, лісах, степах, заняття східних слов’ян не могли бути одними і тими ж. Залежно від місця проживання слов’яни промишляли землеробством, полюванням, рибальством, скотарством, збором меду. Основне ж заняття всіх слов’ян було хліборобство.

До кінця Х століття східні слов’яни були язичниками, обожнювали різні сили і явища природи. Вони шанували бога сонця, якого називали Дажь-Богом, Хорсом, Ярило, бога вітру під ім’ям Стрибога, бога-громовника – під ім’ям Перуна. Також в пошані був покровитель стад, або «скотий бог», по імені Велес, або Волос.

Основними знаряддями праці східних слов’ян були мотика, сокира, рало, борона-суковатка, заступ, серп, ціпи, зернотерки, ручні жорна, рало, дерев’яний плуг.

Спочатку східні слов’яни сплітали собі халупи з хмизу, споруджували землянки. Але дощ і холод змусив їх поліпшити пристрій житла, стали вони солом’яні курені обмазувати глиною, навчилися будувати хати з колод. Також став налагоджуватися побут східних слов’ян. Посуд, столи, лави та інше робилося з дерева. Слов’яни стали виготовляти собі одяг з грубої тканини і шкур звірів, взувалися в постоли, а потім навчилися робити шкіряні чоботи.

В епоху розселення родовий союз залишався панівною формою побуту у східних слов’ян.
У VI столітті з розвитком господарської діяльності почали розпадатися родові громади, а на їх зміну приходять територіальні, або сусідські громади, володіння яких ділилися на громадські та особисті. Власність сім’ї становили будинок, присадибна земля, худоба, знаряддя праці, інвентар. В загальному користуванні були ліси, водойми, луки і т.п.
Удосконалення знарядь праці призвело до виробництва додаткового продукту і розвитку обміну між сім’ями. У зв’язку із зростанням приватної власності виникло майнова нерівність, накопичення багатства старшинами та іншої знаттю. Для вирішення важливих питань старшини збиралися на віче – вищий орган управління у східних слов’ян. Але незабаром роль віче стала слабшати.

Східні слов’яни вели численні війни зі своїми сусідами. По сусідству зі східними слов’янами в IX столітті жило кілька сторонніх племен. У Каспійського моря жили хозари, народ турецько-татарського походження. На північ від хозар, по Волзі, Камі, мешкали болгари. Весь північний край був населений фінськими племенами. Західними сусідами східних слов’ян були литовці. По Дніпру східні слов’яни вели зносини з греками. Також на півночі, в Скандинавії, оселилися нормани, народ німецького походження. У той же час східні слов’яни здійснювали походи на Балкани і Візантію. В таких умовах виникла військова влада, а головною особою в управлінні племенем став воєначальник (князь). Князь і дружинники багатіли за рахунок військової здобичі. Вони оголошували себе власниками земель, обкладаючи одноплемінників даниною. Так, в VIII-IX ст. сформувалася військово-дружинна знати, в руках якої були і влада, і багатство.

Ці зачатки владних відносин сприяли тому, що в IX столітті на території розселення східних слов’ян утворилося Давньоруська держава, і почався новий етап в російській історії.

Посилання на основну публікацію