1. Моя освіта – реферати, конспекти, доповіді
  2. Історія України
  3. «Святі гори»

«Святі гори»

Василь Іванович Немирович-Данченко, брат відомого театрального діяча Володимира Івановича Немировича-Данченка, писав: «Гірський кряж поріс дубом і сосною. На висоті – над зеленими хмарами лісу – купол церкви та її білі стіни. Їх полувоздушная обриси тонуть у блакиті безхмарного неба … Дещо нижче гірський кряж крають группою крейдяних скель. Синію тінню відокремлюються вони одна від одної. На них платформа, над платформою невеликий монастир св. Миколая, з дзвіницями і куполами. Точно корабель, який плавав у просторі неба і зупинився тут на цих білих вершинах. Кругом балкончики, галерейки … У скелях – чорні точки підземних келій; здається, що це не стрімчаки, а фантастична біла споруда циклопів. Звідусіль охоплена вона зеленою дрімоту дубового царства; на темному тлі його обрис білих конусів виділяється ще різкіше, ще гарніше … Зверху вниз, то ховаючись у гущавину, то поблискуючи на сонці, – зигзаг критої галереї прямо до монастиря. Сама обитель внизу, зовсім внизу, у чудового Дінця з її білими стінами, красивими будинками, з монументальними гостроверхими дзвіницями собору, високо підносить свій золотий хрест … Я бачив Соловецькі острови – з Анзерський гори, Заволжя – з укосу в Нижньому, Задніпров’я – з Києво Печерської висот … Але якби мені тепер ще раз довелося помилуватися на цю величезну картину з крейдяних скель Святогірських, я, безсумнівно, багато про що забув би заради неї ».
Історик архієпископ Філарет Гумілевський: «Донецька скеля – дивне створення чудового художника природи. По правому березі Дінця йдуть високі гори, вкриті віковими дубами, зрідка соснами або кленовим і ясеневими деревами. З кряжа цих гір повстає перед вами живий велетень, весь білий. Величаво сперся він на гори, і спокійно дивиться він в струмені Дінця непокойного. Це крейдяна скеля Донецька, з п’ятьма конусами, ледь помітно скріплена кількома рядами каменів … Невимовно красивий вид ея! »
Антон Чехов: «Місце надзвичайно красиве і оригінальне: монастир на березі Дінця біля підніжжя величезної білої скелі, на якій, тіснившись і нависаючи один над одним, громадяться садки, дуби і вікові сосни. Здається, що деревам тісно на скелі і що якась сила випирає їх вгору і вгору … Сосни буквально висять в повітрі і, того гляди, зваляться. Зозулі і солов’ї не замовкають ні вдень, ні вночі … »

І громадою прямовисній
У білизні своєю чудовою
Над Дінцем стрімчак варто,
До неба хрест свій прославляючи,
І, як стража вікова,
Богомольців сторожить …

Федір Тютчев
Хоч у віршах, хоч у прозі, хоч маслом, хоч олівцем – а місце дійсно чудове. Мабуть, володіють Святі гори якийсь магією, що притягає до себе людей, багато з яких прославили своє ім’я на віки. Крім вже згадуваних нами Чехова і Буніна, на берегах Дінця бували Григорій Сковорода, Іван Бунін, Марина Цвєтаєва, Максим Горький, Ілля Рєпін, Сергій Васильківський. І тисячі і мільйони тих, чиї імена не знайомі її величності історії.
Що ж тягнуло і тягне їх? Природа, стримана, хоча від того не менш вражаюча красою пейзажів Сіверського Дінця? Так, безумовно, але земля наша багата красивими місцями. Дзвінкий річної тишею повітря, до того насичений киснем і п’янкий так, що у отруєного міський пилом людини буквально починає крутитися голова? І це теж, але все ж залишилися ще, слава богу, на Україні незаймані місця, куди не добралася цивілізація. Мабуть, є щось непізнане в цьому обітованому місці, зазначене понад, недоступне простому людському розумінню, божественне і святе …
І знову звернемося до класика: «Дико і глухо було тоді в первісних лісах, куди прийшов святий чоловік, – писав Іван Бунін в оповіданні« Святі гори ». – Ліс нескінченно синів під ним. Ліс глушив берега, і тільки річка, самотня і вільна, плескала і плескала своїми холодними хвилями під його навісом. І яка тиша панувала навкруги! Різкий крик птиці, тріск сучків під ногами дикої кози, хрипкий регіт зозулі і сутінковий ухкання пугача – все гулко віддавалася в лісах. Вночі величавий морок простягався над ними. За шереху і хлюпання води вгадував інок, що вплав переходять Донець люди. Мовчазно, як рать дияволів, перебиралися вони через річку, шаруділи по кущах і зникали в темряві. Моторошно тоді було в гірській норі самотній людині, але до світанку мерехтіла його свічечка і до світанку звучали його молитви. А вранці, виснажений нічними жахами і чуванням, але зі світлим обличчям, виходив він на божий день, на денну роботу, і знову лагідно і тихо було в його серці … »
Якщо бути точним, то Іван Олексійович не зовсім правий. Територія Донецького краю здавна була заселена людьми. Кіммерійці, сармати, скіфи, хазари, болгари, гуни жили на берегах Сіверського Дінця. А назва Донцю дали алани, що з’явилися в тутешніх краях у другій половині першого тисячоліття. По-аланських «дон» означає «вода», а зменшувальне «донець» – «мала вода», або «водиця». Власне кажучи, від цього пішла назва Донець. Сіверським ж Донець став тому, що починається на території, яка раніше належала Сіверському князівству сіверян зі столицею в Новгороді-Сіверському. «Малий Танаїс починається в Сіверському князівстві, чому називається Дінцем Сіверським», – писав німецький мандрівник XVI століття Сигізмунд Герберштейн.
У першій половині IX століття в донецьких степах з’являються половці, які, як відомо, своїми набігами вельми докучали київським князям. Так, принаймні, прийнято вважати, а вже хто кому сильніше дошкуляв насправді, нині сказати складно. Але не в цьому, власне кажучи, справа, головне, що слідом за половцями в Приазов’ї прийшли дружини київських князів.
Дружинники – люди військові, хоч вони і вірили в Бога, але їх головна справа – воювати, захищати рідну землю від супостатів. А коли ж на берегах Сіверського Дінця з’явилися люди, які обрали собі шлях служіння Богу, коли ж в крейдяних печерах з’явилися перші мешканці? Як це часто буває, якщо немає точних даних і літописних відомостей, з’являються версії. У разі Святогірської обителі їх існує три.
За однією з них, ще до того, як князь Володимир Великий хрестив Русь, з Візантії, рятуючись від иконоборческой єресі, бігли в Приазов’ї монахи багатьох православних обителей. В «Історії Російської Церкви» митрополита отця Макарія говориться, що у жили тут племен був навіть свій єпископ, якийсь Сосфенскій самітник, який втік з Херсонеса.
Інші історики відносять появу монастирів на берегах Дінця до XIII століття. «Врятувалися ж від меча татарського віддалилися по навколишніх лісах і нетрях і заклали свої оселі в горах Дінця наймальовничіших», – вказується в одній з давньоруських літописів. За переказами, які втекли від Батиєвої навали монахи знайшли притулок в приазовських скелях. А прихильники третьої версії говорять, що чернечі обителі, що послужили початком Святогірського чернецтва, з’явилися тут вже до кінця татаро-монгольського панування, в кінці XIV – початку XV століття.
«Чому ж Донецькі гори названі святими? Ця назва пояснюється тим, що з 1540 року одержали популярність святині Донецьких скель, зокрема образ святителя Миколая, набутий ченцями в місцевих печерах ». Так пояснював назву обителі Філарет Гумілевський. Але є й інша легенда появи назви «Святі гори». За часів сивої давнини була ця земля пограниччям Київської Русі. Сходилися в приазовських степах богатирі, билися не на життя, а на смерть. Серед інших відрізнявся своєю хоробрістю і незвичайною силушкой богатир Святогор. Загинув він тут в одній із сутичок, але перед смертю встиг передати свою силу іншому билинному богатирю, рятівникові землі Руської святому Іллі Муромця. Так чи інакше, вперше назва «Святі гори» з’явилося в «Книзі великого креслення», датованій 1547 роком. А в 1624 році Михайло Федорович, перший російський цар з роду Романових, завітав ігумену Святогірського монастиря Симеону грамоту, за якою обителі даровалось щорічне продовольче забезпечення, а до нього через кілька років додалося ще й 10 рублів на потреби ченців – для скромно живе братії сума досить значна на ті часи.
Поступово Святогірська обитель, завдяки невтомній подвижництву братії, стала центром духовного життя краю. А щедрі пожертви і царська милість перетворили монастир на найбагатше і велике поселення в Приазов’ї. Святогірська обитель процвітала. 27 тисяч десятин землі, на якій працювало понад 2000 кріпаків, – небагато російські монастирі могли похвалитися таким багатством. Мабуть, єдине, що заважало братії спокійно віддаватися думкам про спасіння душі, – це постійні набіги степовиків, припинилися тільки на початку XVIII століття, через що, згідно з царським указом, при монастирі завжди знаходився гарнізон, озброєний, крім іншого, чотирма гарматами. Та й самі ченці могли постояти за себе: як зазначав Василь Немирович-Данченко, нерідко чернече воїнство, збройне не тільки святим духом, відбивало у кримських татар і Нагайцев табуни коней. До того ж серед братії було чимало відчайдушних людей, підкорилися Богові, але ніколи не схиляли спину перед людьми. «Як Соловки на півночі були здавна притулком для замученого кріпосного мужика, – писав Немирович-Данченко, – так і Святої гори на півдні приховували всіх, гнаних унією, а часом і донців, переслідуваних царськими приставами».
Набіги припинилися, царський гарнізон пішов з монастиря, а самі ченці стали поступово забувати ратну справу, в якому не було більше потреби; після того як в Приазов’ї запанували мир і спокій, браття могла без перешкод віддаватися служінню Господу. Здавалося, що Святогірський монастир чекає процвітання і століття спокійній мирного життя. Проте ж біда прийшла, звідки не чекали. У 1787 році указом Катерини II Святогірська обитель була скасована, а через три роки її маєтки і земля були одписано фавориту імператриці ясновельможному князю Григорію Потьомкіну-Таврійському. На одному з крейдяних круч Потьомкін побудував палац, а на березі річки – лазні і купальні для своїх гостей.
Майже шість десятиліть Святогірський монастир перебував у власності спадкоємців князя Потьомкіна. І тільки в 1844 році імператор Микола I виправив помилку Катерини. Імператорським указом монастир був відновлений під назвою «Святогірська Успенська пустель». Звичайно, до колишньої величі було ще далеко, володіння монастиря скоротилися до 70 десятин, більшість споруд на його території дуже занепали.
На початку 1850-х років на території Святогорської обителі почалися масштабні будівельні роботи. Старі дерев’яні будівлі були знесені, на їх місці були побудовані нові настоятельскій, братський, просфорний, економічний корпусу, постоялі двори, трапезні, були відремонтовані храми і печерні церкви. Відбулася закладка Преображенської церкви, розташованої на самій вершині гори, Успенського собору та скитського храму Арсенія Великого.
Будь-яка людина може не вірити в Бога, у вищу справедливість – це його невід’ємне право. Але будь-яка людина повинен шанобливо ставитися до віри інших людей. Про те, що творилося після жовтня 1917 року, страшно згадувати. Звичайно, якщо врахувати, шаную відбувалося з іншими монастирями і церквами, то Святогірської обителі, можна сказати, пощастило. Так, майно Святогірського монастиря було описано та вилучено, кілька ченців, які намагалися захистити святині від наруги, були вбиті, а в 1930-х роках в частині печер був відкритий антирелігійний музей. Обитель сильно постраждала під час Великої Вітчизняної війни, в 1947 році був знесений “за непотрібністю” цвинтарний Всехсвятский храм, а на початку 1960-х знищені всі монастирські кладовища. Успенська церква, головний храм монастиря, була пристосована під кінотеатр, а в трапезній церкві Різдва Богородиці влаштували їдальню.

ПОДІЛИТИСЯ: