Литовсько-польська експансія на українські землі

В кінці XIX століття східнослов’янські землі на території сучасної України контролювали:

  • монголи – на сході;
  • Литва і Польща – на заході.

Частина українських земель належала Угорщині та Молдавії. Серед західних сусідів України найвпливовішим було Велике князівство Литовське.

Литовська колонізація українських земель була мирною.

Литовці-язичники шанували православну релігію українців, їх культуру та звичаї. Литовська знать приймала:

  • християнство;
  • мову;
  • право;
  • військову організацію т.д.,

Українська мова була державною мовою Литви, а закони Київської Русі стали основою литовського законодавства – Литовських Статутів.

Українські селяни залишалися вільними.

Головний конкурент Литви в боротьбі за українські землі – польське королівство – завжди мріяло мати велику і сильну польську держава («від Балтійського до Чорного моря»).

Такий план можна було реалізувати, об’єднавши Польське королівство з Великим князівством Литовським. І така можливість у поляків з’явилася: сильна литовська держава почала занепадати. Їй загрожувала Швеція, почалися московсько-литовські війни за землі колишньої Київської Русі. У цих умовах Литві потрібен був стратегічний союзник.

Таким союзником могло стати Польське королівство.

Союз двох держав складався довго і не просто. Розпочався цей процес з Кревської унії 1385 року і створенням династичного шлюбу литовського князя Ягайла та польської королівни Ядвіги.

Після зближення Литви і Польщі, в Литовському князівстві посилився польський вплив, в результаті чого українська та українізована литовська знать почала втрачати свої політичні позиції.

Порушуються права православної церкви та ліквідуються автономні українські князівства.

Українська аристократія стала в опозицію до литовської влади. Почалася боротьба за державну незалежність українських князівств. Однак, діяли вони розрізнено, не узгоджено і тому визвольний рух зазнав невдачі.

Після цієї невдачі українські аристократи відмовилися від подальших спроб змінити своє становище в державі за допомогою зброї, сподіваючись лише на мирні спроби захищати своє давнє право і стан.

У середині XVI ст. українські князі і знать остаточно втратили роль провідника інтересів свого народу, остаточно відмовилися від планів розвитку національної держави. Значна частина аристократії асимілювалася:

  • перейняла мову;
  • традиції;
  • віру завойовників.

Провідна роль у захисті етнічної самобутності переходить до міщанства. Вони разом з окремими представниками української аристократії проводять боротьбу за збереження української:

  • мови;
  • освіти;
  • культури;
  • православної віри.

Для згуртування своїх сил вони створюють організовані структури – братства.

Завдяки діяльності братств, українське суспільство не втратило своїх культурних досягнень.

Після Люблінської унії 1569 року остаточно оформилася польсько-литовська держава – Річ Посполита. Українські землі у складі Великого князівства литовського увійшли до складу нової держави. Панівним етносом в новій державі були поляки, що істотно змінило становище українців.

На відміну від литовської, експансія поляків в Україну була агресивною, наступальною.

Що змінилося Після утворення Речі Посполитої:

  • Українських селян поляки зробили кріпаками і безжально їх експлуатували;
  • Замість української мови вводилася польська;
  • католицизм витісняв православну релігію українців;
  • здійснювалася асиміляція українського суспільства, його полонізація;
  • обмежувалися національні права українського народу;
  • Але найтрагічнішим підсумком польської експансії в українські землі стала втрата Україною своєї еліти (інтелігенції) – керівника національно-визвольної боротьби народів і генератора ідей державності.

Одночасно відбувався процес формування нової української визвольної сили – козацтва.

Досить швидко козацтво перетворилося з побутового явища в соціальне стан, окремий шар населення. Українське козацтво взяло на себе функцію виразника і захисника національних, релігійних та культурних інтересів народу. Саме воно взяло на себе історичну місію будівельника національної держави.

Посилання на основну публікацію