Галицько-Волинське князівство — коротко

Галицько-Волинське князівство – це третій найбільший осколок Київської Русі, існувала з 1199 по 1 392 рр. Столицею Галицької землі в XII-XIII ст. було місто Галич. Приблизно в 200 кілометрах на північ від нього знаходилася столиця Волині – Володимир-Волинський.

Географія і економіка

Галичина і Волинь славилися м’яким кліматом і родючістю грунту. Врожаї тут були рясні. Відповідно і кількість продуктів, яке власник землі міг забрати у селянина, була значно більшою, ніж в інших районах Русі. Тому земля в цих краях дуже рано стала головною цінністю, а створення власних вотчин – основною метою правлячого класу. Продукти харчування й товари, вироблені в боярських вотчинах, що не залежувалися в коморах.

Розвинена річкова мережа створювала хороші умови для торгівлі. Дністер давав вихід до Чорного моря. Інший дорогий на південь служила річка Прут, верхів’я якої розташовувалися на південь від Галича. (Тут у містечка Коломия були запаси солі, продаж якої приносила великі доходи галицьким князям.) Річки Сан і Західний Буг виводили до Вісли і далі – до Балтійського моря. Нарешті, річка Прип’ять, верхів’я якої перебували на Волині, текла на схід і з’єднувала ці землі з Дніпром і Київської землею.

Одним з важливих переваг географічного положення краю була його віддаленість від степів, відносна безпека від набігів кочівників.

Маючи рясні джерела доходів, місцева аристократія розцвіла. Галицький боярин був на людях в багатих шатах, оточений натовпом челяді. Від галичан намагалися не відстати і їх вічні суперники – волинські бояри. Боярські сім’ї боролися за владу між собою, але при цьому пильно охороняли свої станові привілеї.

Багато князів прагнули зайняти почесний і прибутковий галицький стіл. Однак їм було надзвичайно важко правити в цьому вічно бунтівному краї, де кожен боярин міг при необхідності виставити ціле військо. Положення Рюриковичів ще більш ускладнювалося близьким сусідством сильних держав – Угорщини та Польщі, правителі яких постійно втручалися в справи Галичини і Волині, прагнучи затвердити тут свою владу.

Своєрідність політичного розвитку в Південно-Західній Русі полягала в тому, що співвідношення сил між князівською владою і великої аристократією (боярством) виявилося тут приблизно рівним. Така ситуація породжувала постійну напруженість і політичні інтриги. У запалі боротьби з місцевою знаттю князі закликали на допомогу чужинців і надзвичайно люто розправлялися зі своїми недругами. «Не роздавав бджіл, меду НЕ їсти», – говорив з цього приводу відомий своїми жорстокими розправами з боярами князь Роман Мстиславич. Однак траплялося, що за «мед» князям доводилося розплачуватися життям…

Гострі конфлікти верховного правителя (князя) з правлячим класом – звичайне явище для всіх областей тодішньої Русі. Однак якщо володимиро-суздальське княже «самовладдя» і новгородська боярська «демократія» були (при всіх цих конфліктах) життєздатними і досить ефективними політичними системами, то галицька вічна смута виявилася тупиковим варіантом. Вона вела до виснаження економіки, ослаблення військового потенціалу краю і в кінцевому рахунку до його завоювання сильнішими сусідами.

Посилання на основну публікацію