Есери. Ліві есери

Розпочатий навесні 1917 р процес виділення лівого крила в партії соціалістів-революціонерів завершився вже після Жовтневої революції. У листопаді 1917 р відбувся I з’їзд лівих есерів, на якому вони остаточно оформилися як самостійна політична партія (ПЛСР), а в грудні того ж року ряд її представників увійшов до радянський уряд, ставши партнерами більшовиків по правлячій коаліції.

Центральним пунктом загальної есерівської аграрної програми ще в епоху першої російської революції була вимога «соціалізації землі», тобто передачі її селянам з подальшим зрівняльним землекористуванням. Зазначена вимога, зберігшись в програмі лівих есерів, стало однією з умов їх угоди з більшовиками.

Реалізація Декрету про землю, складеного на основі 242 селянських наказів, була доручена лівому есеру А. Холегаеву (першому наркому землеробства). Представником ПЛСР І. Майоровим був складений проект Декрету про соціалізацію землі. Обговорення проекту виявило в середовищі лівих есерів розбіжності. І. Майоров і А. Колегаєв основну задачу бачили в забезпеченні рівного землекористування при збереженні на перший час індивідуального селянського господарства. У той же час цілий ряд лівоесерівських ідеологів (В. Трутовський, А. Устинов, М. Матансон), посилаючись на недостатність цих умов для підйому продуктивних сил села і забезпечення соціальної рівності, виступили за заохочення колективних форм господарства. В.Трутовскій пропонував ще до прийняття Декрету про соціалізацію розробити інструкцію з громадської обробці землі. В остаточній редакції декрету, складеної за участю більшовиків (прийнята 9 лютого 1918), передбачалися пільги колективним господарствам і категорично заборонявся найману працю на землі. Відносно поточних економічних заходів, спрямованих на подолання господарської розрухи, позиція лівих есерів спочатку майже не відрізнялася від більшовицької. Вони закликали повсюдно впроваджувати робочий контроль (як міру не тільки оперативну, а й перехідну до майбутнього суспільству), виступали за введення загальної трудової повинності, обмеження права спадкування, встановлення твердих цін на сировину і напівфабрикати, знищення приватної торгівлі, усуспільнення синдикованих галузей промисловості, заміну товарно-грошових відносин організованим продуктообменом.

Однак зі стратегічних питань у поглядах лівих есерів і більшовиків були серйозні розбіжності. З погляду лідерів ПЛСР, Жовтнева революція мала не пролетарський, а загальнонародний характер. Тому вони виступали проти диктатури пролетаріату і найбіднішого селянства, за диктатуру всіх трудящих – «диктатуру демократії». Політиці націоналізації і централізації управління ліві есери протиставляли гасло соціалізації, в тому числі розвиток самоврядування промислових підприємств, їх господарської самостійності, федералізм і автономію районів. При організації ВРНГ ліві есери виступали за його установа не при Раднаркомі, як пропонував Ленін, а при ВЦИКе.

Стратегічні цілі лівих есерів знайшли відображення в книзі великого теоретика ПЛСР В. Трутовського «Перехідний період» (1918). Автор виділяв в майбутньому соціалізмі дві фази – «коллективистической» і комуністичну. «Коллективистической соціалізм» трактувався ним як найближча мета – на противагу соціалізму «державному», тобто більшовицької системі з високим рівнем централізації.

Кінцеву мету В. Трутовський вбачав у створенні товариства, де особистість, її потреби, її цілі та ідеали займають чільне місце («индивидуалистически-комуністичний соціалізм»). Він не заперечував можливість побудови соціалізму навіть у тому випадку, якщо Росія один піде цим шляхом, посилаючись на досягнутий рівень усуспільнення виробництва. Однак, на думку В. Трутовського, сільське господарство в економіці країни як і раніше залишиться переважаючою галуззю. Тому спочатку тут буде побудований «аграрний соціалізм», що, як вважав автор, зовсім не виключає усуспільнення і підйому промисловості.

Серйозні розбіжності між лівими есерами і більшовиками, що загострилися після підписання Брестського миру, призвели до розколу урядової коаліції. На II з’їзді ПЛСР (квітень 1918) ліві есери проголосили курс на нову, «селянську», революцію у зв’язку з переходом гегемонії від пролетаріату до селянства. Паралельно відцентрові тенденції наростали і в самій лівоесерівської середовищі. Після липневого заколоту 1918 від лівих есерів відкололися відразу дві групи, які утворили нові невеликі партії – народників-комуністів (ПНК) (лідер Г.Д. Закс) і революційного комунізму (ПРК) на чолі з А. Устиновим і А. Колегаєва. Обидві організації виходили з можливості безпосереднього переходу до комунізму. З цією метою передбачалися введення широких соціальних гарантій, поступова ліквідація грошової системи, розвиток місцевого самоврядування і принципу федералізму.

Близькість позицій ПНК і ПРК виявилася також у тому, що їх керівники визнали – в останньому випадку, щоправда, з деякими застереженнями – неминучість проведеної більшовиками політики продовольчої диктатури. Але якщо народники-комуністи ратували за «найенергійнішу» насадження комун в селі і не заперечували проти створення радгоспів, то революційні комуністи жорстко дотримувалися принципу рівного землекористування при збереженні індивідуальних господарств. Вони різко виступали проти націоналізації землі, освіти радгоспів. Незабаром, однак, ідеологи ПНК і ПРК погодилися з більшовицьким тезою про подвійну природу селянства, визнали пролетарський характер Жовтневої революції, після чого обидві організації злилися з РКП (б).

Посилання на основну публікацію