Аскольдова могила

«У рік 638. Помер Рюрик і передав князювання своє Олегу – родичу своєму, віддавши йому на руки сина Ігоря, бо той ще дуже малий …
У рік 6390. Виступив у похід Олег, взявши з собою багато воїнів: варягів, чудь, словен, мерю, весь, кривичів, і прийшов до Смоленська з кривичами, і взяв владу в місті, і посадив у ньому свого чоловіка. Звідти вирушив вниз, і взяв Любеч, і також посадив мужа свого. І прийшли до гір київських, і довідався Олег, що княжат тут Аскольд і Дір. Сховав він одних воїнів у човнах, а інших позаду зоставив, і сам приступив, несучи немовляти Ігоря. І підплив до Угорської горе, сховавши своїх воїнів, і послав до Аскольда і Діра, кажучи їм, що, мовляв, «ми купці, йдемо в Греки від Олега і княжича Ігоря. Прийдіть до нас, до родичів своїм ». Коли ж Аскольд і Дір прийшли, вискочили всі інші з тур, і сказав Олег Аскольда й Діра сказати: «Не князі ви і не княжого роду, але я княжого роду», і показав Ігоря: «А це син Рюрика». І вбили Аскольда і Діра, віднесли на гору і поховали Аскольда на горі, яка називається нині Угорське і де тепер Ольмин двір; на тій могилі Ольма поставив церкву Святого Миколи; а Дірова могила – за церквою Святої Ірини. І сів Олег, княжа, в Києві, і мовив Олег: «Хай буде це мати городам руським” … »
Історія наша багата не тільки знаменними подіями, особистостями, які зробили величезний вплив на формування всього загальнолюдського світогляду, художниками, письменниками та поетами, чия творча спадщина збагатила світову культуру, але кров’ю, жорстокої боротьбою за владу, боротьбою, коли мета виправдовує будь-які, навіть самі криваві, засоби. І як би хто до цього не ставився, але історія Київської Русі, історія Києва як «матері міст руських», починалася з жорстокого й підступного вбивства. Напевно, у князя Олега і його прихильників були якісь свої виправдання, свої міркування, чому потрібно позбавити життя суперників. Як і завжди знаходяться вони у тих, хто вважає, що вбивство одного, десяти або мільйона чоловік – це не те щоб добре, але в ряді випадків виправдано, а значить, можливо. І може бути, князі Аскольд і Дір, якби вони опинились на місці князя Олега, вчинили б так само. Може бути … Але суті справи це не міняє – загинули дві людини, і саме так починалася історія …
За двадцять років до описуваних подій Аскольд і Дір, дружинники князя Рюрика, виступили в похід вниз за течією Дніпра, заволоділи Києвом і залишилися в ньому княжити. У 866 році вони намагалися осадити Константинополь, однак раптово розбушувалася буря розкидала їх човна, в результаті чого вони змушені були повернутися до Києва. За переказами, в цей час Аскольд і Дір прийняли християнство, ставши, таким чином, першими християнськими правителями Києва. А далі з ними сталося те, про що повідав нам Нестор-літописець у своїй нетлінної «Повісті временних літ». У 6387 по старослов’янського або ж в 879 році за сучасним літочисленням варязький князь Олег прийняв владу від вмираючого Рюрика. А через три роки Олег підступно захопив Київ …
Князя Аскольда, вбитого за наказом князя Олега, поховали неподалік від місця загибелі. І як випливає з «Повісті временних літ», якийсь Ольма побудував на цьому місці церкву Святого Миколая. Правда, деякі історики вважають, що церква була зведена за вказівкою прийняла християнство княгині Ольги. У цій церкві спочатку була похована і сама княгиня Ольга, яка, не бажаючи, щоб її ховали за язичницьким обрядом (нагадаємо, що Ольга померла в 969 році, за два десятиліття до Хрещення Русі), заповідала таємно зрадити її тіло землі.
Як би там не було, хто б не був першим будівельником християнської церкви – Ольма або свята рівноапостольна Ольга, – а місце поховання князя Аскольда здавна було особливо шановане у киян. І завжди стояла на Аскольдовій могилі церкву. Звичайно, часи бували різні. Було й Батиєвої навали, і татарське панування, коли Київ і його святині були зруйновані і знаходилися в крайньому запустінні. Були і часи уніатства, коли перш багаті і заможні християнські обителі (а церква на Аскольдовій могилі довгий час була у веденні Пустинно-Микільського монастиря, одного з найбагатших в той час православних монастирів) захоплювалися уніатами. Але загарбники землі Київської приходили і, на щастя, йшли, а Київ залишався і, навіть будучи повністю зруйнований, з часом поставало із руїн.
Київ здавна був центром паломництва, на береги Дніпра з’їжджалися паломники з усіх кінців Російської імперії і всього православного світу. У 1809 році до Києва на прощу приїхав воронезький голова і купець першої гільдії Самуїл Микитович Мещеряков разом з дружиною. До нещастя, під час відвідин Києва дружина воронезького градоначальника померла. І в пам’ять про покійну пожертвував Самуїл Мещеряков значну суму на будівництво кам’яного храму на Аскольдовій могилі. У той час там стало формуватися міське кладовище, де знаходили своє заспокоєння найвидатніші кияни, і тому ідея будівництва нової церкви була схвально зустрінута городянами, а проект храму розробляв відомий київський архітектор Андрій Іванович Меленський.
На цвинтарі, сформованому навколо храму на Аскольдовій могилі, поховані артисти М. М. Соловцов і М. М. Глєбова, повітряний ас, автор знаменитої «мертвої петлі» П. М. Нестеров, професор медицини Ф. Ф. Мерінг, колекціонер старовини та етнограф В. В. Тарновський. І багато-багато інших, чиї імена – не порожній звук для історії та культури України. Проте ж радянська влада вважала по-іншому. Комусь із тих, хто спочивав на Аскольдовій могилі, можна сказати, пощастило – їх останки були перенесені на інші кладовища. Могили ж інших просто зрівняли з землею …
У 1935 році відповідно до новим генеральним планом будівництва Києва Аскольдова могила і прилегле до неї кладовищі були включені в число загальноміських парків. З відповідними наслідками, а саме – територія кладовища була перетворена в «Парк культури та відпочинку», храм, над яким добудували другий поверх, віддали під парковий павільйон, а цвинтар знищили. Кам’яні плити з могил використовувалися як будівельний матеріал для споруд парку, а найбільш цінні речі, знайдені в похованнях, безслідно зникли в «надрах» київського НКВС. Пізніше в храмі на Аскольдовій могилі розміщувався філія державного музею історії Києва. І тільки в 1998 році церкви був повернутий первісний вигляд.
На цьому можна було б закінчити розповідь про пам’ятник, історія якого сягає корінням у часи зародження Київської Русі. Але з Аскольдовою могилою пов’язана ще одна подія української історії. Пов’язано в якійсь мірі опосередковано, і все-таки ми просто не можемо про нього не розповісти. Того вимагає пам’ять про людей, що встали грудьми на захист молодої української держави. Дуже молодих людей, яким би жити та жити. Молодий поет Павло Тичина, в якому система тоді ще не розтоптала його українську душу, написав про них вірш:

На Аскольдовій могилі
Поховали їх –
Тридцять мучнів українців,
Славних, молодих …
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! –
За крівавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла Знято
Зрадник рука? –
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка …
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! –
Понад усе смороду любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. –
На Аскольдовій могилі
Поховали їх …

«Бойова завдання – померти …» Напевно, навряд чи коли-небудь бойовому підрозділу буде поставлено саме таке завдання. Але курсанти Першої юнацької школи імені Богдана Хмельницького і приєдналися до них київські гімназисти, що обороняли в нерівному бою станцію Крути, що під Ніжином, розуміли – шансів вижити у них немає.
Триста озброєних бійців. Багато це чи мало? На перший погляд – багато. Але тільки якщо не враховувати того, що протистояли їм тисячі добре озброєних солдатів і матросів. І якщо забути про те, що «добірні частини Центральної Ради» (так писали в свій час радянські підручники про тих, хто загинув під Крутами) – це хлопчики 16-18 років.
Сталося так, що на початку 1918 року Україна виявилася абсолютно беззахисною. «Народ України! Твоєю силою, волею, словом стала на землі українській вільна Українська Народна Республіка! »- Йшлося у IV Універсалі, проголошеному Радою в січні 1918 року. Але хоч і була вже Українська Народна Республіка, але не було в неї своєї боєздатної української армії. Причин тому було декілька, і насамперед – внутрішні чвари і сліпа віра деяких українських керівників, що «брати-слов’яни» не бажають і не можуть бажати зла новонародженої Українській Республіці. Так, загалом-то, і було, але тільки до жовтня 1917 року. А потім по Україні, не зустрічаючи опору, пройшли більшовики. Пали Катеринослав, Полтава, Харків. І ось вже більшовики на прямій дорозі до Києва. У самій столиці, тим часом, спалахнуло повстання на заводі «Арсенал».
У Центральної Ради були добірні частини. І хто знає, чим би закінчився більшовицький похід на Київ, якби вони, а не гімназисти і школярі протистояли частинам Червоної Армії під Крутами. Але Гайдамацький кіш під командуванням Симона Петлюри був змушений повернутися в Київ і рятувати столицю. І тому дорога на Київ виявилася абсолютно відкритою.
Напевно, з погляду логіки вчинок бійців допоміжного куреня Українських січових стрільців (саме так називалася частина, яка прийняла бій під Крутами) виявився безглуздим. Адже протистояли їм як мінімум 6 тисяч червоноармійців (деякі історики називають цифру в 15 і навіть в 60 тисяч). І все-таки логіка була. По-перше, бій під Крутами тривав без малого три дні. Саме стільки необстріляні молоді хлопці стримували переважаючі сили противника. Бій розпочався 27 січня 1918 року, а закінчився 29-го, коли був убитий останній захисник станції Крути. А по-друге – крім звичайної логіки, існує ще й любов до Батьківщини, борг, який потрібно виконати будь-яку ціну. Нехай і ціною власного життя. Пощади чекати не доводилося – в полон нікого не брали, а поранених, тих, хто ще дихав, добивали багнетами. За деякими даними, тридцять студентів, уцілілих після трьох днів боїв, намагалися повернутися до Києва, вийшли на станцію, але були схоплені і після тортур і знущань розстріляні.
Бій під Крутами закінчився поразкою студентів, що захищали українську незалежність. Поразкою цілком передбачуваним. Через кілька днів війська під командуванням Муравйова і приєдналися до них частини з інших фронтів почали обстріл Києва. 9 лютого 1918 уряд Центральної Ради і залишалися в місті частини українських військ залишили столицю. Через два дні в Києві була проголошена Українська Робітничо-Селянська Республіка, створення якої «ознаменувалося» масовими розстрілами. У перший же день перебування військ полковника Муравйова в столиці було розстріляно більше 3 тисяч чоловік. Однак проіснувала ця республіка всього три тижні. 1 березня 1918 Київ був звільнений частинами під командуванням Симона Петлюри …
Як тільки більшовики залишили Київ, під Крутами почалися пошуки загиблих захисників столиці. Знайти вдалося тільки 30 тел. Їх перевезли до Києва і 19 березня 1918 поховали на Аскольдовій могилі. «Стримаєте ж ваші виступили сльози: ці юнаки поклали свої голови за визволення Вітчизни, і Вітчизна збереже про них вдячну пам’ять на віки вічні», – сказав під час похорону Михайло Грушевський. Однак сімдесят з гаком років відбулося в січні 1918 року під Крутами або замовчувалося, або подавалося як «перемога славної Червоної Армії над контрреволюційними силами». Але сімдесят років – це хоч і довго, але не вічно. Ті триста, що склали голови під Крутами, гідні нашої пам’яті, навіть незалежно від того, які ідеали вони захищали. Вони загинули молодими. І цим все сказано.

Посилання на основну публікацію