Існують два типи методів визначення поверхневого натягу:
- статичний;
- динамічний.
Динамічні методи, наприклад метод коливання струменя, що випливає з отвору неправильної форми, дозволяють виміряти поверхневий натяг новоствореної поверхні відразу після її утворення.
Статичними методами вимірюють поверхневий натяг на межі розділу фаз, що прийшли в рівновагу. Якщо рівновага між фазами встановлюється досить швидко, то статичний поверхневий натяг можна виміряти досить просто.
Якщо ж рівновага встановлюється за дуже тривалий проміжок часу, особливо при переході одного з компонентів системи через кордон розділу фаз, то жоден з методів не дає істинного значення рівноважного поверхневого натягу.
У цьому випадку говорять про напівстатичне значення поверхневого натягу і в обов’язковому порядку слід обумовлювати тривалість утворення нової поверхні розділу фаз.
Найбільшого поширення набули такі методи визначення поверхневого натягу рідких міжфазових кордонів:
- Метод вимірювання маси або глибини занурення предмета в досліджувану рідину (метод Вільгельма);
- Метод вимірювання геометричних розмірів вільних поверхонь розділу фаз (лежача, що висить або обертається крапля, що сидить або висить бульбашка);
- Сталагмометричний метод (метод рахунку крапель);
- Метод вимірювання зусилля відриву предмета від поверхні розділу фаз (відриву циліндра – метод Падді, відриву кільця – метод Дю-Нуї);
- Метод вимірювання капілярного підняття рідини;
- Метод вимірювання максимального тиску в бульбашці газу або краплі рідини (метод Шредінгера).