Закони, принципи розвитку і розміщення світового господарства

Світове господарство розвивається в діалектичній боротьбі єдності і протилежностей зумовлює виникнення різних суперечностей. Одне з основних протиріч розвитку людського суспільства – суперечність між суспільним характером виробництва і приватновласницької формою привласнення його результатів. Стосовно розвитку світового господарства воно проявляється в постійній боротьбі між індустріально розвиненими країнами, де зосереджені «верхні» структурні поверхи виробництва, і що розвиваються – переважними постачальниками сировини, палива, дешевої робочої сили та ін. Природно, чим дешевше набуватимуть Японія, США, Німеччина та інші індустріально розвинені країни руду, нафту, ліс та ін. продукцію в країнах, що розвиваються – тим більший прибуток вони матимуть на кожному автомобілі, холодильники, телевізори і т.д. Це, свого роду, закон сучасної глобалізації і одна з причин виникнення «антиглобалізму». Науково-технічний прогрес, на жаль не тільки не знижує гостроту цієї суперечності, але, навпаки, підсилює його, внаслідок того, що розрив між рівнями економічного розвитку національних господарств не тільки не зменшується, а навпаки, зростає.

Розвиток національного господарства кожної країни світового співтовариства, як і всього світового господарства, здійснюється під впливом низки законів. До найважливіших з них відносяться:

– Закон вартості;

– Закон міжнародної конкуренції;

– Закон нерівномірного економічного розвитку держав;

– Закон інтернаціоналізації виробництва.

Сутність закону вартості полягає в тому, що ціна товару визначається витратами праці. Його інтернаціональна форма виявляється в тому, що ціна товару на світовому ринку залежить від декількох доданків факторів:

– Середньої інтенсивності праці в масштабах світового господарства та інтенсивності національної праці в різних країнах світу;

– Середньої продуктивності праці в світовому господарстві та продуктивності національної праці;

– Рівня складності праці – чим складніше, тим дорожче.

Вплив національної вартості праці на інтернаціональну вартість залежить від питомої ваги товарів, вироблених в конкретній країні по відношенню до їх загальносвітового виробництва.

Закон міжнародної конкуренції є головним джерелом розвитку світової системи господарства, сприяє розвитку НТП, зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості продукції.

Головні об’єкти міжнародної конкуренції – світова торгівля і ринки збуту. Суб’єкти конкуренції – національні компанії та багатонаціональні (транснаціональні) корпорації (ТНК), окремі держави та міжнародні організації.

Конкурентна боротьба ведеться між ТНК, всередині ТНК, між різними представництвами (закордонними філіями) та фірмами. Видні економісти світу з тривогою дивляться на глобалізацію світової економіки і пов’язану з нею можливість небаченого раніше загострення конкуренції і конфліктів. Різного роду державні та приватні організації в багатьох країнах світу тримають конкуренцію під невсипущим контролем (наприклад, в сенаті США щорічно проводитися кілька слухань з цих питань). Вона знаходитися в центрі уваги міжнародних інтеграційних об’єднань.

Міжнародний інститут розвитку та управління, Всесвітній економічний форум (ВЕФ) визначають 8 найважливіших чинників конкурентоспроможності країни:

– Внутрішній макроекономічний потенціал країни;

– Рівень участі в міжнародній торгівлі і потоці інвестицій;

– Ступінь впливу державної політики на створення конкурентного середовища;

– Якість і ефективність фінансової системи;

– Стан інфраструктури;

– Рівень управління (з позицій нововведень, прибутковості, відповідальності);

– Науково-технічний потенціал (з точки зору успішності фундаментальних і прикладних досліджень);

– Стан і кваліфікація трудових ресурсів.

Особливе значення у підвищенні конкурентоспроможності економіки країни відіграє господарське управління. Для постсоціалістичних країн це особливо важливо з огляду ненавчених і непристосованості їх персоналу до наступальної стратегії в конкурентній боротьбі на світовому ринку. При цьому в цій боротьбі виграють ті країни, в яких внутрішній попит орієнтований, перш за все, на продукцію вітчизняних підприємств.

Закон нерівномірного економічного розвитку держав зумовлений низкою історично сформованих причин: різної забезпеченістю природними ресурсами; економіко-географічним положенням; темпами і часом процесу накопичення капіталу.

На нерівномірність економічного розвитку держав впливає також нерівномірність розвитку галузей світового господарства (ті країни, які спеціалізувалися на малоефективних галузях, природно, виявляються в гіршому положенні). Нерівномірно розвиваються і підприємства усередині галузей.

Закон нерівномірного економічного розвитку держав діє не тільки в глобальному відношенні, але і всередині окремих економічних угрупувань і навіть ТНК (між її різними національними представництвами).

Закон інтернаціоналізації виробництва проявляється в міжнародному географічному розподілі праці, яке в своєму розвитку йде від загального співробітництва країн у виробництві продукції до предметної та подетальної спеціалізації і кооперування. Це веде до економії витрат суспільно-корисної праці, матеріально-технічних ресурсів та підвищенню загальнонаціональної продуктивності праці.

Крім перерахованих вище загальноекономічних законів на розвиток і розміщення світової економіки діють закономірності:

1. Пропорційності розвитку компонентів територіальних соціально-економічних систем;

2. Раціоналізації територіально-економічних зв’язків (економіко-географічного тяжіння);

3. Територіальної концентрації продуктивних сил (просторової агломерації);

4. Територіальній диференціації;

5. Територіального комплексування.

Завдяки дії першої закономірності забезпечується найбільш раціональний обмін енергією, речовиною, інформацією між соціальними, економічними, технічними і природними складовими територіальних соціально-економічними систем – від окремих районів – до глобальної світової системи в цілому. Під дією цієї закономірності досягаються оптимальні пропорції розвитку галузей народного господарства окремих країн і світової економіки.

Під впливом другої закономірності здійснюється процес відбору вигідних контрагентів економічного співробітництва (економіко-географічне тяжіння технологічних ланок, джерел сировини та її переробки, трудових ресурсів та місць прикладання праці і т. П.). Вона визначає міжнародну економічну та виробничо-технологічну кооперацію країн і народів.

Дія третя закономірності полягає в тому, що після досягнення певного рівня накопичення в окремих регіонах і країнах світу виробничих потужностей, капіталів, матеріально-технічних і трудових ресурсів в них починають розвиватися практично не підвладні управлінню процеси агломерування (концентрації) виробничої діяльності. Вони формують великі промислові вузли, агропромислові комплекси, індустріальні райони світу (Рурський район Німеччини, Північно-Схід США, Донбас і Придніпров’я в Україні та ін.) І т. П.

Дія четвертої закономірності полягає в тому, що під впливом природних, соціальних, економічних, демографічних та ін. Факторів складаються умови для міжнародної спеціалізації країн і народів на виробництві окремих товарів та видів послуг у рамках глобального географічного поділу праці (Швейцарія – найважливіший регіон міжнародного туризму і банківської діяльності, Австралія – найбільший район вівчарства та настригу вовни).

Завдяки дії п’ятої закономірності забезпечується взаємозв’язок систем розселення з розвитком і розміщенням виробництва, підприємствами невиробничої сфери, а також створення і розвиток раціональних технолого-еконо-вів ланок, які формують міжнародні територіальні виробничі комплекси і комбінати на базі регіональної економічної інтеграції (в колишньому СРСР, в ЄС та інших регіональних інтеграційних утвореннях світу).

У розвитку світового господарства чітко проглядається дотримання певних принципів, під якими розуміється свідомо проведена окремими державами та світовим співтовариством економічна політика, спрямована на здійснення пізнаних законів і закономірностей у розвитку світової і національних економік.

Найголовнішими принципами у розвитку і розміщенні світового господарства є принцип економії суспільно-корисних витрат (за А. Вебером), можливість отримання максимального прибутку (по А. Льошу), а також екологічний принцип раціонального використання та охорони навколишнього природного середовища.

До найважливіших принципів належать також:

– Раціональність розміщення виробництва;

– Облік міжнародного географічного поділу праці;

– Збереження екологічної рівноваги;

– Обмеження централізму.

Принцип раціонального розміщення виробництва полягає в максимальному врахуванні дії факторів виробництва (земля, праця, капітал, підприємництво). Економічний зміст принципу – забезпечення високої ефективності функціонування народного господарства за рахунок переваг наявних факторів виробництва в тій чи іншій країні світу. На практиці він реалізується за допомогою:

– Наближення матеріаломістких, енергоємних, водоємних виробництв до джерел сировини, палива (енергії), і води. При цьому економія суспільно-корисних витрат має здійснюватися не тільки на транспортних витратах, але й на комплексному використанні природних ресурсів;

– Наближення трудомістких виробництв до районів зосередження дешевої робочої сили, що дозволяє ефективно використовувати трудові ресурси з урахуванням їх статево-вікової структури та кваліфікації;

– Наближення масового виробництва малотранспортабельной продукції до місць її споживання (меблі, залізобетонні вироби і конструкції, стінові матеріали та ін.).

Принцип збереження екологічної рівноваги. Господарство кожної країни (або окремих її регіонів) має бути збалансовано за більшістю параметрів, однак, якщо при цьому виникає екологічна напруженість, то воно не може вважатися оптимальним з економічної точки зору. Принципом екологічної рівноваги мають бути підпорядковані інші вигоди, тому він може називатися принципом екологічного імперативу (в Конвенції, прийнятої в 1992 р в Ріо-де-Жанейро главами урядів країн світу, він отримав назву «сталого розвитку»).

Принцип обмеження централізму. Централізм в політиці та економіці на перших етапах розвитку суспільства надає, як правило, позитивний вплив, про що свідчить історія європейських держав і СРСР. Проте з часом централізм перетворюється на гальмо розвитку продуктивних сил. Це інтуїтивно розумів керівник СРСР М. С. Хрущов, який замінив свого часу галузеве управління і планування народного господарства регіональним (територіальним) за допомогою створених раднаргоспів. На жаль, розпочата ним децентралізація з суб’єктивних причин довго не протрималася (незважаючи на помітні успіхи розвитку економіки в цей період), і СРСР знову повернувся до централізованої системи управління. Нічого подібного не було і немає в європейських країнах з ринковими економічними відносинами, де держава практично не втручається адміністративно в діяльність підприємств і місцевих органів влади. Централізму там протиставлена регіональна політика, яку здійснює на принципах Європейської хартії місцевого самоврядування, що надає значні права і свободи в економічній діяльності регіонам і місцевій владі.

Багато положень регіональної економічної політики, що проводилася в кінці 50-х – початку 60-х років у колишньому СРСР, а також планове ведення господарства запозичені і успішно реалізуються в США, Канаді, Японії, Франції, Німеччини, Іспанії та інших країнах. Доречно навести слова японського мільярдера Хіросі Теровами, який в 1995 р в Москві заявив: «Ми нічого не можемо зрозуміти у вас. Ми свого часу взяли ваш план, і він у нас спрацював. Ви були розумні, а ми, японці – дурнями. Ми порозумнішали, а ви перетворилися на п’ятирічних дітей … Вся наша економічна система практично повністю скопійована з вашою, часів диктатури пролетаріату »4.

Основні принципи регіональної економічної політики наступні:

– Перевага інтересів району перед інтересами галузей, окремих підприємств і організацій;

– Всебічне врахування економічних, технологічних, етнічних, екологічних та соціально-демографічних передумов і чинників у розвитку і розміщенні продуктивних сил в розрізі її регіонів;

– Пріоритет інтенсивного, ресурсозберігаючого підходу до розміщення продуктивних сил і обмеження матеріалоем-ких виробництв;

– Поступове вирівнювання рівнів соціально-економічного розвитку регіонів.

Принцип обліку міжнародного поділу праці полягає в тому, що держава повинна прагнути розвивати такі галузі та різновиди виробництва, для яких воно має найкращі умови, і продукція яких користується попитом на світовому ринку. Системою державних пільг країна повинна сприяти розвитку таких виробництв. Одночасно державної торговельною політикою має лібералізувати імпорт тих товарів, які в країні не проводяться через природних умов або великих витрат.

Author: Олександр
Фанат своєї справи і просто крутий чувак.