Харківщина у Великій Вітчизняній війні

Харківщина в перші місяці війни. Жахливим випробуванням для населення Харківщини стала Велика Вітчизняна війна, яка розпочалася 22 червня 1941 р. За гітлерівським планом «Ост» уся територія України поділялась на чотири окупаційні зони. Однією з них була територія Харківської області,

Харківщина та місто Харків мали велике політичне, економічне й воєнно-стратегічне значення. Гітлер називав Харків «замком, який запирає український простір». Через місто, яке було важливим залізничним вузлом, пролягали шляхи на Донбас і Кавказ.

З перших днів війни почалася перебудова економіки Радянського Союзу на воєнний лад. Розпочалося масове виробництво танків, літаків, снарядів, мінометів. Колектив Харківського авіаційного заводу збільшив випуск бойових машин, було поліпшено якість літаків, установлено на них додаткове озброєння. Збільшив виробництво танків Т-34 завод імені Комінтерну, лікеро-горілчаний завод освоїв виробництво запалювальної суміші. На залізниці рух поїздів було переведено на воєнний графік, за яким, у першу чергу, забезпечувався рух ешелонів з військами, військовим вантажем.

Робочі місця чоловіків, які пішли на фронт, займали жінки. У місті почався рух за об’єднання професій, за роботу на багатьох верстатах. Приклад робітниць наслідували і колгоспники області. У липні 1941 р. молоді патріотки Дворічанського району закликали дівчат до оволодіння професією механізатора, тракториста, комбайнера.

Із початком війни створювалися добровільні формування збройних сил для допомоги регулярній армії — загони народного ополчення. Ополченці гуртувалися у взводи, роти, батальйони та полки, які об’єднувалися в дивізії в межах міських адміністративних районів. Дев’ять таких дивізій увійшли до Харківського корпусу народного ополчення.

З першого дня війни почалася мобілізація в Червону Армію, Раднарком СРСР видав постанову, згідно з якою в прифронтових республіках та областях створювалися винищувальні батальйони для боротьби з диверсантами-парашутистами. У Харківській області було організовано 42 таких батальйони, кожен з яких нараховував 250-300 воїнів. Винищувальні батальйони воювали на фронтах під Богодуховом, Ізюмом, Люботином, Харковом.

Харків’яни споруджували оборонні об’єкти. Завдяки самовідданій праці місто було опоясане двома, а місцями трьома лініями протитанкових ровів і споруджень загальною довжиною 300 км.

Евакуація об’єктів народного господарства та населення. Частини Червоної Армії в запеклих боях на деякий час затримали просування гітлерівських військ. Це дало можливість здійснити часткову евакуацію населення — робітників промислових підприємств, навчальних закладів — на схід СРСР. 4 серпня 1941 р. при виконкомі Харківської обласної Ради депутатів трудящих було створено відділ з евакуації населення.

Евакуацію промисловості, сільськогосподарських, культурних і наукових установ із Харківської області проводили у два етапи: 1-й — у вересні-жовтні 1941 p., 2-й — у травні-червні 1942 р.

З 18 вересня до 20 жовтня 1941 р. тривала евакуація Харківського тракторного заводу. На схід було вивезено й інші головні підприємства промисловості, різні установи та організації, а також увесь рухомий склад Харківського залізничного вузла. Із Харкова виїхало понад 4 тис. чоловік населення.

Евакуація з районів Харківської області проходила залежно від просування лінії фронту. 18 вересня 1941 р. евакуювали матеріальні цінності з Краснокутського, Сахновщинського і Старовірівського районів, 19 і 21 вересня — із західної частини області по річці Сіверський Донець, а 12-18 жовтня почалася евакуація з решти районів області.

Із Харківської області евакуювали 70 великих промислових підприємств союзного та республіканського значення. На нових місцях евакуйовані підприємства швидкими темпами налагоджували виробництво. Харківський тракторний завод було перевезено в Алтайський край — у Барнаул та Рубцовськ. Через віеім місяців після монтування цехів з конвеєра ХТЗ зійшов перший гусеничний трактор. На базі Харківського електромеханічного заводу на Уралі та в Сибіру було створено п’ять самостійних заводів електротехнічної промисловості. У лютому 1942 р. завод «Серп і молот» уже випускав на Поволжі машини для фронту. Харківський завод ім. В. О. Малишева був евакуйований на Урал, де протягом війни виробляв найкращий середній танк Другої світової війни Т-34.

Харківські вчені також робили свій внесок у перемогу. Колектив Харківського державного університету, евакуйований в глиб країни, продовжував і на нових місцях свою педагогічну та наукову діяльність.

Бої на підступах до Харкова. Наприкінці вересня 1941 р. становище на південному фланзі радянсько-німецького фронту стало ще складнішим. Фашистські війська мали перевагу в силі, особливо в напрямках головних ударів. Вони просунулись територією України на глибину від 600 до 850 км, захопили Правобережну і значну частину Лівобережної України та вийшли на підступи до Харкова.

Особливо запеклі бої йшли у вересні на Красноградсько-Ізюмському та Полтавському напрямах. Тут діяли війська 6-ї армії генерала Р. Я. Малиновського. 20 вересня фашистам удалося захопити Красноград. Жорстокими і кровопролитними були бої за це місто.

У боях за місто Богодухів героїчно билися бійці 9-ї кавалерійської дивізії та 1-ї танкової бригади. Тільки за два дні боїв фашистські війська втратили понад 5 тис. солдат І офіцерів.

З 20 жовтня почалися бойові дії на ближніх підступах до Харкова. 22 жовтня гітлерівці штурмували Харків із заходу і південного заходу. Головний удар прийняли на себе частини 216-ї стрілецької дивізії, війська НКВС та ополчення. На південь від селища Основа частини 300-ї стрілецької дивізії перейшли в контратаку, зайняли ряд населених пунктів і відкинули ворога на декілька кілометрів.

На світанку 23 жовтня народні ополченці прийняли перший бій, зупинивши колону німецьких мотоциклістів на шосе з боку Ку-ряжа, але фашистські війська прорвалися в район Холодної гори, а 24 жовтня — у центральну частину міста.

За наказом Ставки Верховного Головнокомандуючого радянські війська залишили Харків у ніч на 25 жовтня і закріпилися по лінії Вовчанськ—Балаклія—Ізюм. У листопаді 1941 р. не-окупованими залишилися Куп’янський, Дворічанський, Вільхо-ватський, Великобурлуцький і Борівський райони.

Німецько-фашистський окупаційний режим у Харкові. З 24 жовтня 1941 р. почався новий відлік часу. Територія Харківської області входила в оперативний район групи армій «Південь». Харківщина була частиною рейхскомісаріату «Україна», на чолі якого стояв гауляйтер Пруссії Еріх Кох. Нацистську політику геноциду на окупованій території Харківщини втілювали в життя як військові, так і цивільні окупаційні органи влади.

Фашисти відразу встановили свій порядок у місті. З перших днів було сформовано апарат для здійснення кривавого терору: гестапо — таємна поліція, жандармерія, різноманітні групи і команди. Фашисти організували міські та районні управи, з числа місцевого населення призначали бургомістрів, сільських старост, районних шефів.

Окупаційний режим у Харкові та Харківській області можна поділити на два періоди: з 24 жовтня 1941 р. до середини лютого 1943 р. — перша окупація Харкова, з березня 1943 р. до 23 серпня 1943 р. — друга окупація.

З першого дня окупації жителі Харкова і області повинні були виконувати закони і розпорядження німецьких чиновників. Вони регламентували життя місцевого населення до найменших подробиць. Смертю карали всіх «порушників». На практиці це означало знищення всіх, кого вважали політичною опозицією. Такий устрій дістав назву «новий порядок».

Смерть чекала харків’ян за протидію пограбуванню окупантами, за зберігання зброї, за допомогу партизанам і підпільникам, за користування електроенергією, за забруднення доріг і ще багато за що. Знищенню підлягали особи, не бажані в расовому відношенні, а також душевнохворі, інваліди,

У місті та області постійно діяла комендантська година. Населенню було дозволено ходити по вулицях з 5 години ранку до 8 години вечора. Той, хто затримається хоча б на п’ять хвилин після встановленого часу, мав бути розстріляний на місці. Частими в місті були повальні облави. Діяльність установ обмежувалась окупантами, перебувала під наглядом поліції безпеки.

«Режим жаху» гітлерівці почали створювати з масових страт беззахисних людей. Чимало людей, так званих ворогів рейху, було розстріляно та повішено. Прикладом таких жахів є розстріл з червня 1942 р. по червень 1943 р, близько 4 тис, осіб у лісопарку біля селища Сокольники.

На Холодній горі діяв концентраційний табір. А всього в Харківській області діяло в окупаційний період 22 концтабори для військовополонених, У таборах було встановлено нестерпний режим — катували голодом, пораненим не надавали ніякої медичної допомоги. Доля радянських військовополонених стала трагедією величезного масштабу.

Перед відступом у лютому 1943 р. фашисти вивезли з міста велику групу військовополонених, примусили їх рити собі могили і партіями по 350-500 осіб розстріляли. Значна кількість військовополонених була кинута в багаття і спалена живцем.

Фашисти використовували спеціальні автомобілі, відпрацьованими газами яких знищували людей. Населення називало такі машини «душогубками». На Харківщині вони з’явилися в січні 1942 р. У них було знищено близько ЗО тис. жителів, у тому числі 1000 хворих. Усього за період окупації фашисти знищили 280 тис. мирних жителів Харківщини.

Голокост. На тлі загальнолюдської воєнної біди в місті розігралася страшна трагедія харківських євреїв. Саме тут упроваджувалася в життя нацистська расова політика знищення єврейського народу. Наприкінці 1930-х pp. у Харкові проживали 130 тис. євреїв — майже шоста частина населення міста. Третя частина єврейського населення опинилася на окупованій території.

Спочатку почала надходити інформація про знищення євреїв на захід від Харкова, На початку грудня за розпорядженням міської управи було проведено реєстрацію всього населення міста. Єврейське населення реєстрували окремо від інших жителів — за списками на аркушах жовтого кольору. “Усього в «жовті списки» потрапило 10 271 особа. Більш ніж 75 % єврейського населення Харкова були жінки, старі та діти.

14 грудня 1941 р. німецький комендант міста генерал Пут-камер віддав наказ про виселення євреїв і переселення їх до бараків верстатобудівного заводу. І потягнулися тисячі й тисячі людей до місця свого останнього притулку, звідки вони ніколи не повернулись. Були суворі морози, люди несли речі, вели хворих, паралізованих і літніх людей несли на руках, везли на тачках, тягли на коритах, прив’язаних мотузками.

Територія, відведена для поселення євреїв, була оточена колючим дротом і охоронялася. Багато які з них померлі від голоду і холоду. У будівлях, розрахованих на 60-70 осіб, уміщували 700-800. Ніхто не повернувся з бараків. Тих, хто ще залишався живим після тритижневих знущань, стратили в Дробицькому яру. На місці колишнього гетто у 1992 р. було встановлено Стіну суму. На меморіальній дошці зроблено напис: «Здесь в декабре 1941 года было еврейское гетто, узники которого уничтожены в Дробицком яру».

Це треба знати

Політика систематичного переслідування й знищення єврейського населення, яку проводили нацисти та їх поплічники в Німеччині та на захоплених нею територіях у 1933-1945 pp., дістала назву Голо-кост, що в перекладі з англійської означає «катастрофа».

Незважаючи на смертельну загрозу для свого життя, знаходились харків’яни, які переховували євреїв. Де були люди великої мужності та моралі, які чужий біль сприймали, як свій. Людей, які в роки Голокосту спасали євреїв, у всьому світі називають «Праведники народів світу». Усього 66 жителям Харківщини було присвоєно це звання. їх імена й фотографії розміщено на пам’ятній дошці в Харківському музеї Голокосту.

Це цікаво

Харківський музей Голокосту сьогодні єдиний в Україні. Біля Стіни суму відкрито перший у країнах СНД пам’ятник Праведникам народів світу. У день катастрофи та героїзму, 23 квітня 1998 p., відкрито пам’ятник жертвам Голокосту, поблизу Дробицького яру споруджено Менору — дерево життя.

Економічна експансія окупантів. Однією зі складових німецько-фашистського режиму була економічна експансія. Політика нацистського керівництва відносно радянської економіки націлювала окупантів на хижацьке використання промисловості та сільського господарства. Головною метою економічної політики гітлерівців було одержання якнайбільше продуктів харчування і нафти для збагачення Німеччини і винищування місцевого населення шляхом голодної смерті і непосильної праці.

На окупованій території було введено примусову трудову повинність. Для цивільного населення, зайнятого на примусових роботах, застосовувався режим, установлений для військовополонених: 12-, 14- і навіть 16-годинний робочий день, незважаючи на вік, стать, стан здоров’я, дуже низька заробітна плата, голодні пайки, тяжкі умови праці. Населення практично опинилося в становищі худоби.

У сільській місцевості життя не було кращим. Була встановлена палична дисципліна. Німці проголосили, що за невихід да роботу в «громадські двори» або на трудову повинність (на ремонт шляхів тощо) винні перший раз будуть оштрафовані на суму в розмірі 50 крб., а вдруге — 25 різок, а у випадку саботажу — розстріл.

Найстрашнішим наслідком економічної політики окупантів був масовий голод.

З початком окупаційного режиму харків’яни підлягали вивезенню на роботи в Німеччину. У перші тижні частина людей, повіривши пропаганді, добровільно погодилась на виїзд. ійної влади. Жителі ховалися, не з’являлися на вказаний пункт збору. Тому органи окупаційної влади разом з поліцейськими проводили систематичні облави як у Харкові, так і в сільській місцевості. Усіх захоплених під час облави негайно вантажили в підготовлені вагони або тримали під посиленою охороною на пунктах збору до відправки в Німеччину. Українських спеціалістів і кваліфікованих робітників забирали, не надаючи змоги навіть одягтися і зібрати речі.

Харків перебував під окупацією з 24 жовтня 1941 р. по 23 серпня 1943 р. з місячною перервою у люто му-бере з ні 1943 р.

Харків’яни не скорилися уготованій їм долі. Вони не втратили людське обличчя.

Посилання на основну публікацію