Вірменія на рубежі 20 і 21 століть

У березні 1991 року керівництво Вірменії відмовилося від проведення на її території загальносоюзного референдуму з питання збереження СРСР і його оновленню. Ще до подій 19-21 серпня 1991 року в Москві в Вірменії почалася націоналізація власності республіканської компартії, а 7 вересня було прийнято рішення з’їзду компартії Вірменії про саморозпуск. 21 вересня 1991 року в Вірменії відбувся референдум, в ході якого 94, 39% виборців, які взяли участь в голосуванні, висловилися за незалежність. 23 вересня 1991 року Вірменія проголосила незалежність, а 25 вересня Верховна Рада Вірменської РСР прийняла Декларацію про незалежність Вірменії. У жовтні того ж року вищий законодавчий орган Вірменії обрав свого голову Л. Тер-Петросяна першим президентом країни.

Уже в грудні 1991 року незалежність Вірменії була визнана США, а в 1992 році Вірменія стала членом ООН. Міжнародне визнання відбувалося на тлі різкого погіршення відносин з Азербайджаном, який почав блокаду Вірменії, і продовження військових дій в Нагірному Карабасі.

5 травня 1994 року за посередництва Росії, Киргизії і Міжпарламентської Асамблеї СНД в Бішкеку три сторони конфлікту в Нагірному Карабасі – Азербайджан, влади самопроголошеної Нагірно-Карабахської Республіки і Вірменія – підписали протокол, на підставі якого 12 травня була досягнута домовленість про припинення вогню. У зоні конфлікту встановилося перемир’я.

5 липня 1995 року відбулися перші в пострадянській Вірменії парламентські вибори (другий тур виборів відбувся 29 липня 1995 року). Блок «Республіка» на чолі з Егуд, підтримуваний президентом Л. Тер-Петросяном, отримав більшість в парламенті. До виборів не була допущена Вірменська революційна федерація “Дашнакцутюн” через припинення в грудні 1994 року її діяльності, а також ще 8 партій; в зв’язку з цим підсумки виборів був поставлені під сумнів багатьма міжнародними оглядачами, що вказали на факти грубих порушень. 5 липня 1995 року паралельно з парламентськими виборами було проведено конституційний референдум. Понад 64% виборців підтримали проект нової конституції, яка замінила конституцію радянського періоду і передбачала сильну президентську систему правління. У 1995 році почалася кампанія з приватизації і економічна лібералізація. З економічних міркувань Вірменія була змушена відновити експлуатацію Мецаморской (Вірменської) АЕС, закритою після руйнівного землетрусу 1988 року і забезпечує генерацію третини споживаної в країні електроенергії.

Восени 1996 року Тер-Петросян був переобраний на пост президента, отримавши на виборах підтримку 51,75% тих, хто проголосував; його найближчий суперник на виборах колишній прем’єр-міністр В. Манукян, підтриманий Національним демократичним союзом Вірменії, отримав 41,29% голосів.

Опозиція вивела прихильників на вулиці Єревана і намагалася оскаржити результати виборів. Влада країни відповіли введенням військ до столиці і численними арештами активістів опозиції, включаючи і В. Манукяна, які були амністовані в середині 1997 року.

Восени 1996 року і на початку 1997 року на тлі політичної нестабільності погіршився соціально-економічне становище в країні. У цих умовах 20 березня 1997 року президент самопроголошеної Республіки Нагорний Карабах Роберт Кочарян був призначений прем’єр-міністром Вірменії. 3 лютого 1998 року відбулася добровільна відставка (фактично під тиском військових) Тер-Петросяна з поста президента, а також добровільне складання своїх повноважень головою парламенту Б. Арарктсяном, який за конституцією мав право зайняти пост президента до проведення нових виборів. В результаті Р. Кочарян став чинним президентом. 30 березня 1998 року він був обраний на цей пост, отримавши підтримку понад 60% виборців, які брали участь у виборах. На парламентських виборах у травні 1999 року перемогу здобув блок «Єдність», головними силами якого були Республіканська партія на чолі з міністром оборони В. Саркісяном та Народна партія на чолі з колишнім лідером Вірменської РСР К. Демірчяном.

В кінці жовтня 1999 року відбулася різка дестабілізація обстановки в країні в зв’язку з захопленням групою озброєних осіб парламенту і розстрілом в ньому прем’єр-міністра В. Саркісяна, спікера парламенту Демірчяна і шести інших провідних політиків Вірменії. Опозиція деякий час звинувачувала президента Кочаряна в тому, що саме він стояв за розстрілом цих авторитетних політиків, які могли скласти йому серйозну конкуренцію.

З початку 2000 року намітилася тенденція зміцнення режиму авторитарної влади президента Р. Кочаряна, що виразилося у виданні їм з перевищенням своїх повноважень кількох указів про призначення на вищі посади в збройних силах Вірменії ветеранів війни в Карабасі. У відповідь парламент здійснив невдалу спробу почати процедуру імпічменту президента. Новим прем’єр-міністром країни став А. Маркарян.

У березні 2003 року Р. Кочарян був переобраний президентом країни на черговий п’ятирічний термін. Міжнародні спостерігачі зафіксували значні порушення в ході голосування. В цьому ж році на референдумі були відкинуті поправки до конституції, які передбачають зміну повноважень парламенту. У квітні 2004 року відбулися багатотисячні демонстрації проти президента Кочаряна, якого опозиція звинувачувала в авторитаризмі. При розгоні демонстрацій була застосована «надлишкова» (за оцінками іноземних спостерігачів) сила. У листопаді 2005 року на референдумі були прийняті поправки до конституції, що передбачають підвищення ролі парламенту і обмеження президентських повноважень. Опозиція оголосила результати сфабрикованими.

У лютому 2008 року президентом Вірменії був обраний Серж Саргсян (до виборів займав пост прем’єр-міністра Вірменії). Він отримав в першому турі 52,82% голосів виборців, які брали участь у виборах. Після виборів почалися протестні виступи опозиції, очолюваної колишнім президентом країни Л. Тер-Петросяном, які 1 березня вилилися в масові заворушення, в ході яких загинули 8 і були поранені 265 осіб. У квітні новий президент Вірменії Саргсян офіційно зайняв пост глави держави. Однією з найважливіших своїх завдань президент Саргсян вважає консолідацію нації.

Посилання на основну публікацію