«Відлига» (1956-1964 роки)

14-25 лютого 1956 року пройшов XX з’їзд КПРС. Перший секретар ЦК КПРС М. С. Хрущов зачитав доповідь, в якому говорилося про необхідність запобігання світової війни, про можливість здійснити соціалістичну революцію мирними засобами. Велика увага на з’їзді було приділено соціальним питанням. У здійснення лінії з’їзду відразу після нього було скорочено робочий час в передвихідні дні, вжиті заходи до «авансуванню» праці колгоспників (селянам стали виплачувати частину грошей до збору врожаю), до впорядкування систем зарплати, що призвело до її поступового підвищення.

Найважливішою подією з’їзду стало секретне виступ Хрущова 25 лютого 1956 «Про культ особи Сталіна і його наслідки». Хрущов звинуватив Сталіна в свідомому знищенні старих більшовиків, які зовсім не були змовниками, а насправді чесно служили справі комунізму. За твердженням Хрущова, «культ особистості» привів до такого стану, коли всі важливі рішення приймав тільки одна людина, якій, як і всім людям, властиво помилятися. Найбільшою з таких помилок стала політика напередодні Великої Вітчизняної війни, коли Сталін відмовився вірити в можливість гітлерівського нападу. Це дозволило Німеччині завдати раптового удару по СРСР і привело до значних жертв, що перевершує жертви терору. При цьому ні Хрущов, ні інші комуністичні керівників не поставили під сумнів політику Сталіна в період індустріалізації і колективізації.

Настільки ж непослідовними виявилися керівники КПРС і в поширенні інформації про сталінські злочини. І Хрущов, і інші вожді партії розуміли, що викриття Сталіна як злочинця завдасть величезного удару по авторитету комуністичного руху. Доповідь першого секретаря ЦК КПРС був засекречений, але викладено на партійних зборах.

30 червня 1956 було опубліковано постанову ЦК КПРС «Про подолання культу особи і його наслідків», в якій оцінка Сталіна була вже не настільки різкою, як в доповіді Хрущова. Консерватори домоглися визнання того, що Сталін «активно боровся за втілення в життя ленінських заповітів». Але це подвійне постанову, що засуджувало культ Сталіна і багато в чому виправдовуватися самого Сталіна, призвело до дискусій в суспільстві: чи тільки в Сталіні корениться причина відхилення від соціалістичних принципів, спочатку мав на увазі демократизм і соціальну справедливість. Радянське суспільство перестало бути політично монолітним, воно розкололося на сталіністів і антисталіністів.

Почалася відкрита реабілітація людей, страчених або відправлених до таборів при Сталіні. Їх відновлювали в правах і повертали добре ім’я, часто посмертно. Але реабілітація не торкнулася політичних опозиціонерів і куркулів. Інформація про репресії також публікувалася вибірково.

У 1957 році курс Хрущова на подальше подолання спадщини Сталіна, посилення особистої влади першого секретаря і ризиковані економічні плани викликали невдоволення консервативної частини партійного керівництва. Хрущов був звинувачений колегами по Президії ЦК в волюнтаризмі і дискредитації партії. 19 червня 1957 Президія ЦК виніс постанову про зняття Хрущова з посади. І ЦК, і з’їзди, починаючи зі сталінських часів, завжди сліпо підпорядковувалися рішенням вищого партійного керівництва – Політбюро і потім Президії. Але Хрущов, якого підтримав міністр оборони Жуков, зумів спертися на військову силу і широкі партійні кола. Більшість членів ЦК, які були обрані на XX з’їзді, виступили проти консервативної більшості Президії ЦК і підтримали Хрущова на пленумі ЦК 22-29 червня 1957 року. На цьому етапі на захист реформ виступали майбутні впливові консерватори, наприклад М. А. Суслов. Оцінивши співвідношення сил, спочатку підтримали Маленкова Булганін і Ворошилов змінили позицію і покаялися на пленумі в помилках. В результаті на червневому пленумі ЦК КПРС 1957 року могутні сталінські соратники Молотов, Каганович, Маленков і «до них примкнув» кандидат в члени Президії ЦК Д. Т. Шепілов виявилися в меншості і були оголошені «антипартійної групою».

Готовність довіритися середньому партійному ланці в боротьбі проти «рівних за рангом» врятувало Хрущова, але висунуло вперед партійних чиновників, які стали тепер набагато більш впливовими, ніж при Сталіні. У той же час роль колективного вищого партійного керівництва на час ослабла, що зміцнило режим особистої влади Хрущова.

При цьому партійні керівники стали побоюватися, що тепер влада у них можуть відібрати популярні військові лідери, і перш за все Г. К. Жуков. Підтримавши Хрущова двічі – в боротьбі з Берія і з «антипартійної групою», Жуков придбав майже такий же авторитет в країні, як і сам Хрущов. При цьому він показав, що готовий втручатися у внутрішньопартійну боротьбу, спираючись на військову силу. 26 жовтня 1957 Жуков був раптово знятий з усіх посад і відправлений на пенсію. 27 березня 1958 року Хрущов усунув і Булганіна, зайнявши важливий державний пост Голови Ради міністрів. Це було необхідно Хрущову, щоб представляти СРСР на міжнародній арені, де урядові посади вважалися важливішими, ніж партійні.

Ті люди, які намагалися пояснювати репресії не злим наміром окремих керівників, а політикою КПРС, самі піддавалися репресіям.

Одночасно були відновлені автономні республіки, ліквідовані при Сталіні, і їх жителям (чеченцям, інгушів, калмиків та ін.) Було дозволено повернутися в рідні місця. Але і тут керівники КПРС були непослідовні (так, наприклад, кримським татарам та ряду інших народів не повернули їх колишні права).

Як політика в області відновлення норм законності, так і національна політика показують, що СРСР переходив від тоталітарного режиму не до демократії, а до авторитарного режиму.

У другій половині 1950-х років почався новий етап модернізації радянської економіки. Однак бюрократизація управління народним господарством перешкоджала зростанню економіки. Щоб впоратися з «відомчістю», 10 травня 1957 року здійснена реформа управління. Якщо раніше підприємства підпорядковувалися міністерствам, організованим по галузях, то тепер вони надходили у відання територіальних органів управління – раднаргоспів.

Перехід від міністерств до совнархозам забезпечив більш раціональне витрачання ресурсів регіонів і розміщення підприємств. Але оскільки політична система СРСР залишалася авторитарною, не вдалося наблизити чиновників до потреб населення, зробити їх залежними від нього. Зате тепер господарські органи потрапили в повну залежність від територіальних партійних організацій. Таке управління економікою послаблювало міжрегіональні зв’язки в СРСР, сприяло «місництву», тобто переважання регіональних інтересів над загальнонаціональними. Але Хрущов вважав, що ще більшою небезпекою є ведомственность, тобто переважання інтересів центральної галузевої бюрократії. Боротьба ведомственности і місництва стала однією з найважливіших рис розвитку СРСР в 1960-1980-х роках.

Посилання на основну публікацію