У пошуках прабатьківщини слов’ян

Проблема походження слов’ян полягає в тому, що в письмових джерелах вони під своїм ім’ям вперше згадуються в VI столітті нашої ери. Якщо вважати венетов теж слов’янами (а нижче будуть наведені різні варіанти їх приналежності), то згадки заглиблюються до II століття н. е.. Але звідкись праслов’яни з’явилися?

Давньослов’янська мова як загальний для всіх слов’янських племен існував, швидше за все, ще в першій половині I тисячоліття н. е.. Навіть у IX ст., Коли в російських літописах вже згадувалися окремі слов’янські народи – болгари, чехи, ляхи та ін, літописці відзначали, що всі вони говорять на одній мові. Окремі слов’янські мови з’явилися лише в той період, коли слов’яни давно вже користувалися залізом і мали значно розвинені ремесла. Також спільнослов’янської є реміснича термінологія, як і сама назва «ремесло», і численні назви професій – коваль, гончар, суконщик, ткач і т. д. При цьому лінгвісти встановили, що слов’янська мова зберіг архаїчні риси колись загального індоєвропейської мови. А це означає, що слов’яни вже у давнину могли відокремитися від загальної сім’ї індоєвропейських народів.
Постає питання: де ж перебували предки слов’ян до середини I тисячоліття н. е..? На цей рахунок існує безліч теорій з різним ступенем доказовості.
За даними, отриманим з вивчення та реконструкції мови слов’ян, виходить, що:
– Відділення праслов’янських племен від родинних чи сусідніх індоєвропейських племен сталося близько 4000-3500 років тому;
– Сусідами слов’ян з індоєвропейських народів були германці, балтійці, іранці, дако-фракійці, кельти і т. д.;
– Судячи з загальним для всіх слов’янських народів позначенням елементів ландшафту, праслов’яни проживали в зоні листяних лісів і лісостепу, де були галявини, озера, болота, але не було моря; де були горби, яри, вододіли, але не було високих гір.
Ось в таких місцях вчені і шукають прабатьківщину слов’ян, орієнтуючись на легенди про переміщення різних народів, на антропологічні та генетичні дослідження, на дані археології.
Отже, вважається, що стародавні слов’яни мешкали в областях Центральної та Східної Європи: на території від Ельби і Одеру на заході, в басейні Вісли, у Верхньому Подністров’ї і до Середнього Подніпров’я на сході. Північними сусідами слов’ян були германці і балти, східними сусідами – западноіранскіе племена (скіфи, сармати), південними – фракійці і іллірійці, західними – кельти. А ось де жили праслов’яни – це питання до цих пір породжує багато суперечок.

Так, чеський учений П. Шафарик в XIX столітті писав, що прабатьківщина слов’ян знаходиться в Європі, по сусідству з родинними їм племенами кельтів, германців, балтів і фракійців. Він стверджував, що слов’яни вже у давнину займали великі простори Середньої і Східної Європи, а в IV ст. до н. е.. під натиском кельтів переселилися за Карпати. Однак це не означає, на його думку, що всі слов’яни жили в Карпатах. Їх територія розселення тягнулася від гирла Вісли і Німану до Дону, на півночі доходила до нинішнього Новгорода Великого, а на півдні доходила до низин Дніпра.
Наприкінці XIX – початку XX вв. академік А.А. Шахматов розрізняв дві прабатьківщини. На одній, на його думку, склався праслов’янська мова, а друга та, з якої слов’янські племена почали розселятися по Центральній і Східній Європі. Він вважав, що спочатку з індоєвропейців виділилася балтославянская група, і сталося це на території Прибалтики. Коли ця спільність розпалася, слов’яни зайняли територію між нижньою течією Німану і Західної Двіни. Тут і склався праслов’янська мова. Коли почалося Велике переселення народів, германці в кінці II століття н. е.. пішли на південь і звільнили басейн річки Вісли, куди і прийшли слов’яни – це їхня друга прабатьківщина. Тут слов’яни розділилися на дві гілки: західну і східну.

Ще один варіант запропонував академік А.І. Соболевський на початку XX століття. Він вважав, що назви річок, озер, гір у межах розташування стародавніх поселень слов’ян є більш древніми, дославянськими, за його версією – іранського походження (скіфськими). Ці скіфи злилися з жили далі на північ предками слов’яно-балтійців і дала початок слов’янам десь на берегах Балтійського моря, звідки слов’яни і розселилися.

Академік Б.А. Рибаков підтримує вісло-дніпровську гіпотезу, про яку сказано нижче, і вважає, що дві тисячі років предки слов’ян жили на одній території, хоча і дуже великою: від Одера на заході до лівобережжя Дніпра на сході.
Видатний радянський археолог В.В. Сєдов виділяє три великі угруповання слов’ян на території Європи. Перша перебувала на території від Ельби до Прип’ятського Полісся. Друга розташовувалася в лісостепових землях межиріччя Дніпра і Дунаю, в Середньому та Нижньому Подунав’ї і на Балканському півострові. Третя угруповання, за даними археології, розташовувалася на північному заході Європи.

О.Н. Трубачов на основі фактів мови вважав місцем первинного розселення предків слов’ян Середнє Подунав’я – територію країн колишньої Югославії (Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Сербія і Чорногорія), південь Чехословаччини та землі колишньої Паннонії (на території сучасної Угорщини).
ГА. Хабургаев вважає, що праслов’янські племена виникли в результаті схрещування западнобалтійскіх племен з італіками, фракійцями (в районі сучасної північної Польщі) та іранськими племенами (на р.. Десні).

Т.В. Гамкрелідзе та В. В. Іванов, автори найбільшого радянського праці про індоєвропейців, вважають, що в IV тисячолітті індоєвропейську прабатьківщину можна розміщувати «від Балкан (включаючи Близький Схід і Закавказзя) аж до Південної Туркменії». І будь-яка ділянка можна обгрунтувати результатами вивчення мови. Народи, як вже було сказано, не сиділи на місці, і за тисячу років могли пройти досить велику відстань. А могли не пройти. Може бути, це інші племена, проходячи повз, осіли поруч з ними на якийсь час і поконтактувати.

Найбільш популярною серед лінгвістів гіпотезою про прабатьківщину слов’ян є вісло-дніпровська. Її підтримували М. Фасмер (Німеччина), Ф.П. Філін (Росія), В. Георгієв (Болгарія), Л. Нідерле (Чехія) та інші. На їх думку, прабатьківщина слов’ян розташовувалася між середньою течією Дніпра на сході і верхів’ями Західного Бугу та Вісли на заході, а також від верховий Дністра і Південного Бугу на півдні до Прип’яті на півночі. Загалом, це територія сучасної північно-західної України, південної Білорусії і південно-східної Польщі. Ця гіпотеза підтримує те, що написано в найдавнішої російської літописі. Літописець Нестор в «Повісті временних літ» стверджує:

«… Сіли слов’яни по Дунаю, де нині Угорська земля і Болгарська. Від тих слов’ян розійшлися по землі і прозвалися іменами своїми від місць, на яких сіли. Так одні, прийшовши, сіли на річці ім’ям Морава і прозвалися морава, а інші назвалися чехи. А ось ще ті ж слов’яни: білі хорвати, і серби, і хорутани. Коли волохи напали на слов’ян дунайських, і осіли між них, і гнобили їх, то слов’яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами, а від тих ляхів пішли поляки, інші ляхи – лутичи, інші – мазовшане, інші – поморяне.

Так само й ті ж слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші – древлянами, тому що сіли в лісах, а інші сіли між Прип’яттю і Двіною і назвалися дреговичами, інші сіли на Двіні і назвалися полочанами, по річці, що впадає в Двіну назву Полота, від неї і назвалися полочани. Ті ж слов’яни, що сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм ім’ям – слов’янами, і побудували місто, і назвали його Новгородом. А інші сіли по Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами. І так розійшовся слов’янський народ, а по його імені і грамота назву слов’янські».

Приблизно в XIII столітті з’явилася «скіфо-сарматська» теорія прабатьківщини слов’ян. Можливо, її придумали ще раніше, але записана вона була в Баварської хроніці якраз в XIII столітті. Потім її підтримали багато західноєвропейських автори. По ній вважається, що предки слов’ян прийшли з Передньої Азії вздовж Чорноморського узбережжя на північ і стали відомі стародавнім авторам під етноніму (іменами племен) «скіфи», «сармати», «алани» і «роксолани». Поступово слов’яни з Північного Причорномор’я розселялися на захід і південний захід.
І це ще не всі теорії. Існує і «азіатська», що виводить слов’ян з території Середньої Азії, де передбачалася спільна для всіх індоєвропейців «прабатьківщина», і «середньоєвропейська», за якою слов’яни та їхні предки прийшли з Ютландії та Скандинавії, розміщуючись звідси по Європі та Азії, аж до Індії, і ще різні теорії.

Посилання на основну публікацію