Тваринництво світу

Тваринництво – друга головна галузь світового сільського господарства, порівнянна за значенням з рослинництвом, а в багатьох країнах і регіонах переважає його. У структурі цієї галузі прийнято виділяти кілька підгалузей:

  • розведення великої рогатої худоби (скотарство), свиней, овець, кіз, буйволів, коней, верблюдів, оленів, яків, ослів, мулів;
  • птахівництво;
  • бджільництво;
  • шовківництво.

Головний кількісний показник, за яким зазвичай судять про розвиток тваринництва та його підгалузей, – поголів’я худоби. Загальне світове поголів’я всіх видів худоби нині сягає 4,5 млрд, тобто в середньому на двох жителів Землі припадає по півтори голови худоби.

Розміри поголів’я інших видів худоби такі:

  • кіз налічується 800 млн. голів;
  • буйволів – 170 млн.;
  • коней – 65 млн.;
  • ослів – 45 млн.;
  • верблюдів – 20 млн.;
  • мулів – 15 млн голів.

Світове поголів’я домашньої птиці на порядок більше: воно складає 14-15 млрд. Наведені вище показники досить стабільні, а якщо і змінюються, то не так швидко. Проте все ж відбувається поступове скорочення поголів’я тяглової робочої худоби (коней, буйволів, ослів, мулів, верблюдів). Це пояснюється механізацією сільського господарства, що охопила в епоху «зеленої революції» і багато що розвиваються.

Одночасно досить швидко росте птахівництво, а в меншій мірі – свинарство.

Статистика свідчить про те, що розподіл поголів’я худоби між розвиненими і країнами, що розвиваються складається із значною перевагою країн, що розвиваються. До такого ж висновку можна прийти і при аналізі даних по великих регіонах світу.

Зі статистики випливає, що найбільшим поголів’ям і великою рогатою худобою, і овцями із козами, і свинями володіє зарубіжна Азія (до цього переліку можна додати також буйволів, ослів і мулів). За цим регіоном за загальними розмірами поголів’я йдуть Латинська Америка і Африка, тоді як регіони зарубіжної Європи, Північної Америки, Австралії та СНД ні по одному з включених до таблиці видів худоби не займають перші місця.

Приблизно така ж картина складається при знайомстві з розподілом основних видів худоби за провідними країнами.

З даних випливає, що у складі першої десятки країн за поголів’ям великої рогатої худоби входять вісім країн, що розвиваються, які до того ж в основному займають у ній лідируючі позиції. Хоча в складі перших 20 країн за розмірами поголів’я свиней тільки вісім розвиваються, на один Китай припадає половина всього світового їх поголів’я.

З 20 головних вівчарських країн, що розвиваються 13. У світовому поголів’ї птиці перше місце також належить Китаю (понад 5 млрд голів), третє і четверте займають Бразилія та Індонезія (по 1,2 млрд), тоді як на другому місці знаходяться США, а на п’ятому – Індія. У цих п’яти країнах сконцентровано більше половини світового поголів’я домашньої птиці.

Але все це – суто кількісні показники, які важливі і цікаві, але не відображають ефективності, товарності, прибутковості тваринництва, способів його ведення, зв’язків з рослинництвом і багатьох інших важливих критеріїв. Якщо ж взяти до уваги саме ці якісні критерії, то співвідношення між розвиненими і країнами, що розвиваються виявиться абсолютно іншим.

В економічно розвинених країнах Заходу тваринництво за вартістю продукції переважає над землеробством, причому найчастіше досить значно. Крім того, саме землеробство великою мірою орієнтоване на потреби тваринництва, або, як кажуть, працює на нього.

Це виражається в тому, що саме землеробство поставляє для тваринництва:

  • фуражні зернові культури (кукурудзу, ячмінь, овес);
  • трави (люцерн, конюшина);
  • коренеплоди (кормові буряки, картопля).

Досить сказати, що в США приблизно 1/2 всіх сільськогосподарських угідь, а в Західній Європі навіть 4/5 їх пов’язані з тваринництвом.

Не можна не згадати також про високий рівень механізації, електрифікації, а останнім часом також електронізації та автоматизації багатьох тваринницьких процесів. Ось чому тваринництво в країнах Заходу навіть при більш-менш стабільному поголів’ї дає значний приріст продукції, цілком забезпечуючи їх власні потреби та відкриваючи можливості для експорту.

Звичайно, розбіжності у природних умовах і трудових навичках населення призводять до того, що тваринництво в розвинених країнах має різні напрямки.

Найбільш наочно це видно на прикладі скотарства. Розведення великої рогатої худоби може мати молочну спеціалізацію, при якій частка молока у тваринницькій продукції перевищує 70%, що особливо характерно для північно-західної частини Європи і Приозерья США.

Воно може мати змішану молочно-м’ясну спеціалізацію, ареал поширення якої ще ширше. Обидві ці спеціалізації відрізняються високим рівнем інтенсивності: наприклад, середньорічні надої молока в країнах Західної Європи становлять 5000-7000 кг, а в США – навіть 3500 кг. У ще більшою мірою це відноситься до птахівництва і свинарства, які особливо тяжіють до приміських зон.

У США птахівництво вже фактично повністю, а в Західній Європі майже повністю ведеться промисловими методами; це відноситься і до відгодівлі курчат-бройлерів, і до виробництва яєць.

Але в розвинених країнах є й такі, теж дуже високотоварні галузі тваринництва, які ведуть не інтенсивними, а екстенсивними методами. Насамперед це характерно для країн, що спеціалізуються на м’ясному скотарстві, – таких, як США, Австралія, ПАР, де м’ясну худобу вирощують на великих природних пасовищах при дуже низькій трудомісткості.

Цей тип господарства, що зустрічається насамперед у посушливих районах, отримав назву скотарства на ранчо. Такі ранчо, трапляється, мають площу в десятки тисяч гектарів; проте потім вирощений на них молодняк відправляють на відгодівлю в інші, зерновиробничі, райони. Екстенсивними способами майже всюди ведеться і вівчарство.

На відміну від цього в країнах, що розвиваються тваринництво здебільшого грає другорядну роль і до того ж мало пов’язане з землеробством. Воно ведеться екстенсивно, дає (крім плантацій) невеликий вихід товарної продукції, а в його структурі основне місце займає низькопородна і тяглова худоба.

Чималу роль в цих країнах досі грає найбільш екстенсивне кочове і напівкочове тваринництво, що орієнтується на використання мізерних природних кормових ресурсів і на найневибагливіші види тварин:

  • верблюди;
  • вівці;
  • кози).

Втім, ектенсивне вівчарство характерно і для ряду розвинених країн, наприклад для Австралії. З окремих напрямків вівчарства найбільш широко в світі представлені тонкорунне, що розвивається в напівпустельних і степових районах (1/4 світового поголів’я овець), і напівтонкорунне м’ясо-вовняне в районах з кращим зволоженням та більш м’яким кліматом (також близько 1/4 світового поголів’я). Інша частина поголів’я овець припадає на грубововне, м’ясо-сальне і кривулясте вівчарство.

Поряд з цим в країнах Азії, Африки та Латинської Америки є порівняно невелика група країн, для яких саме тваринництво стало головною галуззю сільськогосподарської спеціалізації. Прикладами таких країн можуть служити:

  • Чад;
  • Мавританія;
  • Ефіопія;
  • Ботсвана;
  • Намібія в Африці;
  • Уругвай;
  • Парагвай;
  • Аргентина в Південній Америці;
  • Монголія;
  • Афганістан в Азії.

Цифрові показники, особливо душові, які стосуються цих країн, іноді виявляються прямо-таки рекордними.

В Уругваї, наприклад, на 1000 жителів припадає в середньому 3200 голів великої рогатої худоби, а в Ботсвані, Намібії, Парагваї та Аргентині – 1700 голів. За поголів’ям овець з розрахунку на 1000 жителів виділяється також Уругвай (8200), що поступається лише Новій Зеландії (14 800!).

У Монголії цей показник становить 6200, в Мавританії – 2200, в Намібії – 1800. А от за кількістю свиней на 1000 чоловік слідом за світовим рекордсменом – Данією (2100) йдуть маленькі острівні держави Океанії:

  • Тонга;
  • Тувалу;
  • Західне Самоа (1000-1500).
Посилання на основну публікацію