Типізація країн світу за рівнем соціально-економічного розвитку

У сучасному світі налічується понад 200 країн або держав, тобто юридично оформлених незалежних або самоврядних об’єднань людей, що займають певну територію миру, визнаних міжнародним співтовариством де-юре і де-факто суб’єктами міжнародного права.
Країни сучасного світу надзвичайно різноманітні за площею і природних ресурсів, чисельності та щільності населення, його расовою і етнічною складу, мовних і релігійних особливостей, рівнем розвитку економіки і культури, історії їх розвитку та становлення, за місцем країни в міжнародному поділі праці та в міжнародній політиці . Тому здійснити типізацію країн на основі якого-небудь універсального критерію або ознаки дуже складно. До цих пір в країнознавства немає загальноприйнятої універсальної типології.
На думку економіко-географа В.В. Вольського, типізація країн повинна включати в себе таку сукупність характеризують її показників, яка в найбільш істотних типологічних рисах, з одного боку, буде об’єднувати дану країну з низкою схожих країн, а з іншого – виділяти її з усіх інших типів країн. Він пропонує наступне визначення: тип держави – це об’єктивно склався відносно стійкий комплекс властивих їй умов і особливостей розвитку, що характеризує її роль і місце у світовому співтоваристві на даному етапі всесвітньої історії.
Крайня нерівномірність розміщення виробництва в сучасному світі і різниця в темпах економічного розвитку привели до утворення в світі двох основних груп: високорозвинені капіталістичні держави та економічно слаборозвинені і держави, що розвиваються.
Високорозвинені капіталістичні держави з високим промисловим потенціалом, які постачають на світовий ринок головним чином вироби складної обробної та наукомісткої промисловості. В економіці цих країнах велика частка невиробничої сфери, в тому числі рекреації та туризму. У їх числі виділяються сім найбільш розвинених країн світу (“Велика сімка”): США, Канада, Японія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія. Росія по ряду показників в даний час теж відноситься до цієї категорії і навіть входить до “Великої вісімки” країн світу. Влітку 2006 року Росія була головою на економічній нараді (саміті) цієї групи країн, що проходив у Санкт-Петербурзі.
Серед високорозвинених країн можна виділити три основні групи:
– Перша група – провідні капіталістичні країни (“Велика сімка), що займають особливе, лідируюче місце за обсягом і різноманітності промислової продукції;
– Друга група ~ невеликі держави Західної Європи – Бельгія, Нідерланди, Швеція, Австрія, Швейцарія, що грають другорядну роль у світовому господарстві, що спеціалізуються на продукції обробної промисловості;
– Третя група – переселенські країни, в яких економіка розвивалася вшир на вільних або “звільнених” від корінного населення територіях (Австралія, Нова Зеландія, ПАР). Для цих країн характерна спеціалізація на виробництві обробної та гірничодобувної промисловості і на сільськогосподарському виробництві. Такими були США і Канада до того, як завоювали провідну роль у світовому господарстві.
Економічно слаборозвинені й розвиваються держави – це в основному видобувні країни, постачальники мінерального і біологічної сировини (у тому числі сільськогосподарської продукції). Це аграрно-сировинна “периферія” світу. До неї відносяться багато країн Африки, Латинської Америки, Азії, Східної Європи.
До країн слаборозвиненим або розвиваються відносяться ті, у чиїй економіці головну роль відіграють сільське господарство і видобувна промисловість. Серед них багато країн монокультурного господарства (однієї експортної культури). Наприклад, Ефіопія – країна кави, Сенегал, Гамбія – арахісу, Єгипет і Судан – бавовни, країни Центральної Америки (Нікарагуа, Коста-Ріка, Панама) – ананасовий-бананові країни, Малайзія – країна каучуку, Кувейт – нафти. Монополії першої групи держав виступають як споживачів (експлуататорів) природних ресурсів другої групи країн.
Між розвиненими і країнами можна назвати цілий ряд держав із середнім рівнем соціально-економічного розвитку.
До країн середнього рівня розвитку економіки відносяться швидко розвиваються країни Європи (Іспанія, Португалія, Греція, Ірландія), країни Латинської Америки (Аргентина, Бразилія, Мексика), Азії (Туреччина, Кіпр, Тайвань, Республіка Корея, Сінгапур).
До “новим індустріальним країнам” в сучасному світі відносять такі швидко розвиваються, як Індія, Китай, Індонезія, Малайзія, Таїланд, Філіппіни.
На карті світу збереглося кілька держав, які продовжують боротися за збереження планової економіки і соціалістичного шляху розвитку свого господарства. Це КНР, КНДР, Республіка Куба, Республіка В’єтнам, Республіка Білорусь. Однак і в цих країнах робляться вельми успішні спроби вбудовування прогресивних елементів ринкової економіки в розвиток свого соціалістичного укладу життя в цілях інтеграції країн у світове господарство. Найбільш відчутні успіхи в цьому відношенні у КНР, яка стала країною з найвищим темпом зростання економіки у світі. Її ВВП направлено і впевнено зростає протягом останніх 15 років, досягнувши 11% в 2006 р Значні успіхи в забезпеченні стабільного рівня життя і зростання економічних показників досягнуті в останні роки в Білорусі.
Лавиноподібний розпад багатонаціональних держав СРСР і Югославії, ліквідація Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) на початку 1990-х рр. призвели до тяжких економічних наслідків для країн, що входили до їх складу, у тому числі і Росії, відкинувши їх назад в економічному розвитку. Відновлення колишніх зв’язків і налагодження нових – найважливіше завдання цієї дуже важливої ??для світового господарства групи країн.
Одним з актуальних напрямів розвитку економіки країн колишнього СРСР стає реінтеграція їх у нові економічні союзи. Одним з таких об’єднань стало СНД – Співдружність незалежних держав, утворене Білорусією, Росією і Україною 8 грудня 1991 До угоди про створення СНД 21 грудня 1991 приєдналися Молдова, Казахстан, Киргизія, Узбекистан, Таджикистан, Туркменія, Азербайджан і Вірменія. У 1993 р до СНД приєдналася Грузія. Поза цієї співдружності залишилися держави Прибалтики – Литва, Латвія і Естонія. У тому ж році Радою глав держав було прийнято Статут СНД, в якому зазначено, що “співдружність засноване на засадах суверенної рівності всіх його членів”.
Створення СНД було викликано необхідністю “цивілізованого розлучення” колишніх республік СРСР і мало полегшити переорієнтацію національних політико-економічних систем на створення незалежних держав та формування самостійних економік. У той же час для цих держав, що мають давні і тісні економічні зв’язки, життєво важливою потребою залишається прагнення до створення спільного економічного простору, підтримку взаємовигідного співробітництва.
Початок XXI ст. принесло нові ускладнення в політичних відносинах країн СНД. В Україні та Грузії відбулися зміни урядів і були прийняті рішення про вихід цих держав зі складу СНД і переорієнтуванні їх на співдружність з НАТО (NATO – скорочено від англ. North Atlantic Treaty Organisation – Організація Північноатлантичного договору).
Необхідно підкреслити, що партнерські відносини Росії з державами СНД та іншими суміжними країнами є природним і необхідною умовою подальшого розвитку економіки і добросусідських відносин. Всі держави СНД мають багатими природними ресурсами, розвідка, розробка та використання яких були закладені в період існування СРСР. Росія і сусідні з нею країни взаємопов’язані видобутком і переробкою корисних копалин, товарообміном та міграцією трудових ресурсів. Крім того, різноманітні природні умови і багатий природно-ресурсний та історико-культурний потенціал більшості держав СНД представляють взаємний інтерес для вдосконалення спільних програм в галузі рекреації та міжнародного туризму. Спільними зусиллями народів колишнього СРСР була створена рекреаційна інфраструктура в найбільш сприятливих і мальовничих місцях Прибалтики, в Карпатах, на узбережжі Чорного моря, на Кавказі і в Середній Азії. Вона продовжує служити людям, створюючи основу для подальшого розвитку сфери відпочинку і туризму, для зміцнення взаємовигідних добросусідських відносин між новими суверенними державами і народами. Рекреаційний напрям і міжнародний туризм стають все більш важливими і суттєвими в структурі економіки більшості країн світу і в розвитку міжнародних відносин.
Серед безлічі існуючих в сучасному світі міжнародних інтеграційних об’єднань до створення відносно міцного економічного і політичного союзу найближче підійшов Європейський союз (ЄС), який об’єднує в собі найбільш розвинені країни Європи.
Попередниками ЄС були: в 1951-1957 рр. – Європейське співтовариство вугілля і сталі (ЄОВС), в 1957-1967 рр. – Європейське економічне співтовариство (ЄЕС), в 1967-1992 рр. – Європейські співтовариства (ЄЕС, Євратом, ЄСВС). Головними цілями ЄС є рух від загального ринку до економічного і валютного союзу; спільна зовнішня політика в Середземномор’ї, Азії, Латинській Америці, Африці; координація внутрішньої, соціальної та правової політики; розширення ЄС до 27 держав, починаючи з 2003 р по мірі того, як кандидати в члени ЄС прийдуть у відповідність з необхідними 29 стандартами.
У 1957 р до складу ЄС входили Німеччина, Італія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. У 1973 р до них приєдналися Великобританія, Данія, Ірландія; в 1981 р – Іспанія та Португалія; в 1986 р – Греція; в 1995 р – Австрія, Фінляндія та Швеція. Перші кандидати на вступ до ЄС з 2003 р – Польща, Чехія, Угорщина, Естонія, Словенія, Кіпр; другі – Словаччина, Латвія, Литва, Мальта. На черзі Болгарія, Румунія і в особливо обумовлених умовах – Туреччина.
З 1 січня 1999 в безготівкових розрахунках 11 країн була введена нова валюта – євро, а з 2002 р вона була введена в сферу готівкового обігу. На початку 2008 р в євро розплачувалися в 15 країнах Євросоюзу.
Керівні органи ЄС розташовуються в Брюсселі (Рада ЄС і Європейська комісія) і в Люксембурзі (Європарламент).
Європейське співтовариство є прикладом багатоцільовий інтеграції економіки і політики. Країни ЄС мають потребу у великій кількості мінерального і біологічної сировини. Воно надходить з багатьох держав, у тому числі з країн, особливо африканських, “асоційованих” в ЄС. До групи цих країн входять деякі держави Африки, басейну Карибського моря і Тихого океану. При цьому все більшу роль в товарообміні з ЄС, особливо щодо енергоносіїв, починає грати Росія.

Посилання на основну публікацію