Таємниця Бермудського трикутника

Бермудський трикутник – це район в Атлантичному океані, в якому відбуваються таємничі зникнення морських і повітряних суден. Район обмежений лініями від Флориди до Бермудських островів, далі до Пуерто-Ріко і назад до Флориди через Багами. Таким чином, Бермудський трикутник – це східна частина дивовижного Саргасового моря.
Вперше про «таємничі зникнення» згадав кореспондент «Associated Press» Джонс – в 1950 р він назвав цей район «морем диявола». Автором легендарного словосполучення «Бермудський трикутник» зазвичай вважають Вінсента Гладісса, що опублікував в 1964 р в одному з журналів, присвячених спіритизму, статтю “Смертоносний Бермудський трикутник». А в кінці 60-х і початку 70-х років XX століття стали з’являтися численні публікації про таємниці Бермудського трикутника.
У 1974 р Чарльз Берлиц опублікував книгу «Бермудський трикутник», що стала бестселером, в якій були зібрані описи таємничих зникнень і загибелі судів. У свою чергу, в 1975 р Лоуренс Девід Куше опублікував книгу «Бермудський трикутник: міфи та реальність», в якій спробував довести, що нічого надприродного в Саргасовому морі не відбувається.
Однак Бермудський трикутник ось уже понад півстоліття не дає спокою льотчикам і морякам. У різних країнах світу дослідники заявляють про зникнення приблизно 100 великих морських і повітряних суден у цьому районі, а також про неправно судах, таємниче кинутих екіпажем, і про інші незвичайні явища (таких як миттєві переміщення в просторі, аномалії з часом і т. Д. ).
Найбільш відомим випадком, згадуваним у зв’язку з Бермудським трикутником, є зникнення ланки з п’яти бомбардувальників-торпедоносців типу «Евенджер». Ці літаки 5 грудня 1945 злетіли з бази військово-морських сил США у Форт-Лодердейлі (Флорида) і назад не повернулися. Їх уламки не були знайдені.
Згідно Берлиц, ескадрилья, що складалася з 14 досвідчених пілотів, з таємничих причин зникла під час звичайного польоту в ясну погоду над спокійним морем. Повідомляється також, що в радіопереговорах з базою пілоти нібито говорили про нез’ясовне відмову навігаційного обладнання та про незвичайні візуальних ефектах: «ми не можемо визначити напрям, а океан виглядає не так, як зазвичай», «ми опускаємося в білі води». Після зникнення «Евенджеров» на їх пошуки були відправлені інші літаки і один з них – гідролітак «Мартін Марінер» – теж безслідно пропав.
У зафіксованих радіопереговорах йдеться про дивну тумані, оповита летять літаки. Лейтенант Тейлор повідомив, що він втратив орієнтування і у нього відмовили не тільки обидва компаса, але і всі інші прилади, включаючи годинники. Намагаючись визначити своє місце розташування, він помилково вирішив, що ланка знаходиться над островами Флорида-Кіс, південніше Флориди, тому йому запропонували зорієнтуватися за сонцем і летіти на північ. Погані умови радіозв’язку заважали визначити точне положення ескадрильї. Через деякий час Тейлор вирішив летіти на захід, але досягти берега не вдалося, в літаках закінчилося паливо. Екіпажі «Евенджеров» були змушені спробувати здійснити посадку на воду. До цього часу вже стемніло, а море, за повідомленнями судів, що знаходилися тоді в тому районі, було дуже неспокійним.
Після того як стало відомо, що ланка Тейлора заблукало, на їх пошуки були відправлені інші літаки, в їх числі два «Мартін Маринера». На думку Куші, літаки цього типу мали якийсь недолік, що полягав у тому, що пари палива проникали всередину кабіни і достатньо було іскри для того, щоб стався вибух. Капітан танкера «Гейне Міллс» (Gaines Mills) повідомив про те, що він спостерігав вибух і падаючі уламки і потім виявив на поверхні моря масляна пляма.
На думку інших дослідників, в катастрофі «Евенджеров» винен зсув у часі. Примітно, що надшвидкі польоти часто скоюються в дивних хмарах: білому тумані, щільною серпанку, що іскриться імлі. Саме такими термінами нагороджують очевидці дивне явище, при якому відбувається швидке переміщення в часі. Наприклад, після зустрічі з таємничим білим туманом зник одного разу з екранів локаторів що наближався до Майамі авіалайнер, і коли через 10 хвилин з’явився знову, що все були на борту годинник відставали на стільки ж хвилин. Примітно, що під час польоту ніхто з пасажирів нічого незвичайного не помітив.
Розглядаючи щохвилини катастрофу американської ескадрильї, можна зробити висновок, що пальне в «Евенджеров» закінчилося так швидко внаслідок того, що двигуни палили пальне на дві години більше, ніж раніше передбачалося. Таким чином, поки на землі пройшов лише одну годину, в білому тумані пролетіло близько трьох. Швидкість літаків була весь цей час звичайної, але для гіпотетичного стороннього спостерігача вона здалася б в три рази швидше. Ймовірно, за ці три години власного часу торпедоносці проскочили виступ Флориди з рідною базою і опинилися в Мексиканській затоці. Пілоти ще до кінця не вийшли з чіпких лап дивного білого туману, коли під крилами з’явилася гряда островів. Лейтенант Тейлор, звичайно ж, зумів дізнатися острова, над якими пролітав десятки разів. Але не повірив їх «чудесному» появи і за наполяганням авіабази знову взяв західний курс. Далі він кілька разів змінював напрямок руху, але дефіцит пального змусив зробити спробу приводнення в неспокійному морі, що практично прирівнювалося до загибелі. Бомбардувальники, не дійшовши до рятівного материка, зробили свій останній розворот і пішли курсом 270 градусів у бік від суші, зникнувши навіки.
У зв’язку з теорією тимчасового зсуву, аномальні зони типу Бермудського трикутника виникають на планеті ще й тому, що на хід фізичного часу робить деякий вплив всі рухомі по колу тіла. Цього ефекту, як випливає з дослідів професора Миколи Козирєва, в дуже малих масштабах можна домогтися навіть за допомогою крихітних маховиків. А як відомо, в районі Бермуд потужні атлантичні течії закручують водяні вихори діаметром в сотні кілометрів. Саме подібні утворення іноді стають видимими на поверхні океану у вигляді білих або навіть слабо світяться кіл і «коліс». Закручуються вихори – змінюється час; повинна змінюватися і гравітація. У центрі вихору, там, де американські супутники фіксували рівень води на 25-30 м нижче звичайного, – гравітація підвищена, на периферії – знижена.
Можливо, причина багатьох таємничих катастроф морських суден в тому, що вантажі в трюмі раптово збільшують свою вагу. При неоднорідною навантаженні і перевищенні запасу міцності корпусу катастрофа стає практично неминучою.
Ще однією жертвою Бермудського трикутника стало вантажне судно «Сандра», яке прямувало з США до Венесуели. Воно безслідно зникло під час шторму, в результаті якого затонули і інші судна. Пошуки «Сандри» почалися тільки через шість днів після зникнення, коли судно не прийшло в порт призначення. Ніяких уламків судна, а також тіл загиблих не було виявлено.
6 червня 1965 літак С-119 з 10 членами екіпажу безслідно пропав в районі Багамських островів. Хоча зникнення літака при перельоті через Атлантику може пояснюватися безліччю природних причин, цей випадок часто пов’язують з викраденням людей інопланетянами. Повідомляється, що саме в цей день американський астронавт Джеймс Макдівіттом, що здійснював політ на космічному кораблі «Джеміні-4», нібито побачив і сфотографував над Карибами НЛО.
Американський тижневик «Ньюс» розповів про дивовижний випадок, що стався з американським підводним човном, що здійснювала плавання в Бермудському трикутнику на глибині близько 70 м. Одного разу матроси почули дивний шум за бортом і відчули вібрацію, що тривала близько хвилини. Слідом за цим було відмічено, що люди в команді нібито дуже швидко постаріли. А після спливання на поверхню за допомогою супутникової навігаційної системи з’ясувалося, що субмарина знаходиться в Індійському океані в 300 милях від східного узбережжя Африки і в 10 тисячах миль від Бермуд.
Прихильники таємниці Бермудського трикутника висунули кілька десятків різних теорій для пояснення всіх таємничих явищ. Ці теорії включають в себе припущення про викрадення суден прибульцями з Космосу або жителями Атлантиди, переміщенні через діри в часі або розломи в просторі, а також інші паранормальні причини. Інші автори намагаються дати наукове пояснення цим явищам.
У 1988 р британський геолог Бен Кленнел висунув версію про те, що причиною безслідного зникнення морських суден і літаків в Бермудському трикутнику є розпад на дні моря кристаллогидратов метану. З точки зору хімії, гідрат метану найбільш широко поширений в природі як газовий гідрат. Він являє собою супрамолекулярної з’єднання метану з водою, стійке при низьких температурах і підвищених тисках. Під впливом йде з надр Землі тепла та інших факторів метан виділяється з кристалогідратів і утворює величезні міхури під донними опадами. Ці бульбашки можуть під дією незначних зусиль (будучи, наприклад, потривожені китом) вириватися на поверхню моря. Щільність в них настільки знижена, що кораблі просто перевертаються, а потім затягуються в утворену водяну воронку.
Вирвався на поверхню газ може вибухати при зіткненні з повітрям, внаслідок чого гинуть і літаки. Австралійські вчені Джосеф Монаган і Девід Мей провели досліди на моделях кораблів в басейні, а також серію експериментів з комп’ютерним моделюванням, і показали, що ймовірність дії такого механізму навіть вище, ніж припускав Бен Кленнел. Особливу небезпеку в цьому відношенні представляє потепління, яке може стимулюватися техногенними викидами вуглекислого газу в атмосферу.
Деякі вчені припускають, що, піднявшись у повітря, метан може викликати крах літаків через пониження щільності повітря, яке призводить до різкого падіння підйомної сили і спотворення показань альтиметрів (пілотажно-навігаційних приладів, що вказують висоту польоту). Це припущення відповідає теоремі Жуковського, згідно з якою величина підйомної сили пропорційна щільності середовища, швидкості потоку і циркуляції швидкості потоку. У свою чергу, підйомна сила – складова повної аеродинамічної сили, перпендикулярна вектору швидкості руху тіла в потоці рідини чи газу, що виникає в результаті несиметричності обтікання тіла потоком. Експериментальним шляхом було дійсно підтверджена можливість досить швидкого (в межах десятків секунд) затоплення судна, що опинилося на межі подібного викиду газу.
Висловлюються припущення, що причиною загибелі деяких судів, у тому числі і в Бермудському трикутнику, можуть бути так звані блукаючі хвилі. Ці гігантські породження водної стихії, звані ще «хвилями-вбивцями», або «хвилями-монстрами», виникають поодинці, набираючи висоту 20-30 м і блукаючи в океані в протиріччя всіма законами хвиль. Не слід плутати їх з цунамі, що виникають в результаті землетрусів і набирающими велику висоту лише на мілководді. Довгий час блукаючі хвилі вважалися вигадкою, так як вони не вкладалися ні в одну математичну модель виникнення та поведінки морських хвиль (з наукової точки зору, хвилі заввишки більше 20,7 м існувати в океанах Землі не можуть), а також не знаходилося достатньої кількості достовірних свідоцтв. Однак сучасні дослідження в рамках проекту MaxWave («максимальна хвиля»), який передбачав моніторинг поверхні світового океану за допомогою радарних супутників ERS-1 і ERS-2 Європейського космічного агентства (ESA), зафіксували за три тижні по всій земній кулі більше 10 одиночних гігантських хвиль, висота яких перевищувала 25 м. Ці дослідження змушують по-новому розглянути причини загибелі суден такого розміру, як контейнеровози і супертанкери, включивши в число можливих причин і блукаючі хвилі.
Про природу виникнення блукаючих хвиль немає єдиної думки, серед версій називають: невідомі структури, поглинають енергію оточуючих звичайних хвиль; блукаючі хвилі як суперпозиція (інтерференція) окремих звичайних хвиль; локальні області зміненої гравітації. Жодна з перерахованих версій не витримує ніякої критики, тому на наступних етапах досліджень передбачається зайнятися з’ясуванням факторів, при яких виникають такі хвилі, і оцінити можливість передбачення появи блукаючих хвиль для забезпечення безпеки мореплавства. Новий проект отримав назву Wave Atlas («атлас хвиль») і передбачає складання всесвітнього атласу спостерігалися хвиль-убивць і статистичну його обробку.
Можливо, причиною виникнення гігантських одиночних хвиль є рух з деякою певною швидкістю фронту високого атмосферного тиску в напрямку зони низького тиску, як це описується в роботі В. Н. Шумілова. Пряме моделювання хвиль-убивць було зроблено в роботах В. Є. Захарова, В. І. Дьяченко, Р. В. Шамина. Чисельно вирішувалися рівняння, що описують нестаціонарне протягом ідеальної рідини з вільною поверхнею. Використовуючи особливий вид рівнянь, вдалося робити обчислення з великою точністю і на великих тимчасових інтервалах. У ході експериментів були отримані характерні профілі для хвиль-убивць, добре узгоджуються з експериментальними даними.
Деякі вчені звинувачують у зникненні судів таке явище, як інфразвук. Передбачається, що за певних умов в море може генеруватися інфразвук, який впливає на членів екіпажу, викликаючи паніку, в результаті чого вони покидають судно. Інфразвук виникає при землетрусах, підводних і підземних вибухах, під час бур і ураганів, від хвиль цунамі та іншого, характеризуючись досить слабким поглинанням в різних середовищах. Внаслідок цього інфразвукові хвилі в повітрі, воді та в земній корі можуть поширюватися на дуже далекі відстані. При великих амплітудах, залежно від частоти, інфразвук відчувається як болісна біль у вухах і дратує вібрація, що сіє панічний страх і може навіть викликати смерть від розриву судин. Таким чином, інфразвук, що утворюється в районі Бермудського трикутника в силу природних факторів, називають однією з можливих причин виявлення «кораблів-примар», покинутих екіпажем.
Скептики стверджують, однак, що зникнення суден у Бермудському трикутнику відбуваються не частіше, ніж в інших районах світового океану, і пояснюється це природними причинами. Несправність радіо чи раптовість катастрофи може перешкодити екіпажу передати сигнал лиха. Пошук уламків в море – непросте завдання, особливо в шторм або коли місце катастрофи точно невідомо. Якщо врахувати дуже жвавий рух в районі Бермудського трикутника, часті циклони і шторми, велика кількість мілин – кількість трапилися тут катастроф, які так і не отримали пояснення, не є надзвичайно великим.

Посилання на основну публікацію