Східні слов’яни і руси в язичницький час

Найвідоміше і повний опис життя предків східних слов’ян зробив академік Б.А. Рибаков у своїй праці «Язичництво древніх слов’ян». Він пише, що вже з II століття н. е.. виявляється «різкий підйом всієї господарської та соціального життя тієї частини слов’янського світу, яка свого часу створила придніпровські сколотські царства, а в майбутньому стане ядром Київської Русі – Середнього Подніпров’я». Швидко зростала торгівля з античним Римом. Слов’яни експортували зерно, адже основу їх господарського життя становило землеробство. Слов’яни вирощували пшеницю, ячмінь, жито, просо, горох, гречку. Землеробство було підсічним, тобто випалювався ділянку лісу і потім зерно сіяли прямо в золу. Очищений від лісу ділянка виснажувався після 3-4 років обробки, і доводилося вирубувати нові ділянки лісу, а іноді і йти на нове місце проживання. Кинута подсека не обробляється років 15.

Частина зерна продавали в Рим, частину залишали для себе і перемелювали на борошномельних з жорнами. Будували спеціальні хлібні печі. Також слов’яни розводили велику рогату худобу і свиней, коней, займалися полюванням і рибальством. З ремесел були широко розвинені ковальська і ливарна справа. Вони виготовляли на гончарному крузі кераміку, майстрували ювелірні та кістяні предмети побуту.

За результатами археологічних досліджень можна сказати, що в VI столітті слов’яни (склавини й анти) жили невеликими поселеннями, в кожному з яких налічувалося близько десятка будинків. У них жили невеликі сім’ї, які вели спільне для всіх жителів господарство. У них були господарські споруди загального користування: сараї, сховища, погреби. Вони стояли трохи осторонь від жител.
Житла являли собою напівземлянки, на пів-метра-метр поглиблені в землю. Навпроти входу складалася піч з каміння, іноді грубо оттесанних. Камені складалися без сполучного розчину, і коли горів вогонь, дим виходив між каменів.

До VII-VIII століть слов’янські племена розселилися по всій покритої лісами і болотами території по Дніпру та його притоках, досягли Західної Двіни, Чудського озера, річки Ловати, озера Ільмень, Волхова і Неви, дійшли до Білого озера і річок Волги, Москви і Оки. Зазвичай свої поселення вони будували вздовж річок. На цих територіях вже жили прибалтійські та фінно-угорські племена. Прибульці-слов’яни поступово асимілювали його. Досить сказати, що до XVI, а то і XVII в. населення Москви за літописами і церковним метрикам писалося російською та носило православні імена, а за антропологічними дослідженнями поховань було майже суцільно фіно-угорським.
Слов’яни, що жили на лісовому півночі, будували маленькі городища, за якими і ховалися, а слов’яни лісостепу жили в нічим не огороджених великих селах. Ці поселення тяглися по берегах річок на 1-1,5 км. Поряд зі звичайними житлами площею 10-20 кв. м. будувалися великі будинки-огнища площею 100-120 кв. м. Вони стояли по сусідству з іншими будинками і призначалися, ймовірно, вже не для великої родини-Задруга, а для челяді.

Основою господарства східних слов’ян було орне землеробство. Для сільськогосподарських робіт застосовувалися: рало, мотика, заступ, борона-суковатка, серп, граблі, коса, кам’яні зернотерки або жорна. Серед зернових культур переважали: жито (жито), просо, пшениця, ячмінь і гречка. З городніх культур: ріпа, капуста, морква, буряк, редька.
Оскільки східні слов’яни в більшості своїй жили в лісовій та лісо-степовій зонах, то активно застосовувалося підсічно-вогневе землеробство. Ліс на певній площі вирубувався і спалювався, пні викорчовувалися, зола після багаття ставала добривом. На такому полі 2-3 роки вирощували жито, овес або ячмінь, потім ділянку закидали (оскільки земля скінчився) і корчували новий.
У степових районах застосовувалося перекладне землеробство, там спалювали не дерева, а трави та чагарники.

З VIII в. в південних районах набуває поширення польове орне землеробство, починають використовувати плуг із залізним лемешем, тяглова худоба і дерев’яну coxy.
Східні слов’яни застосовували три способи розселення: окремо (індивідуально, сім’ями, родами), в городищах (спільно) і на вільних землях між диких лісів і степів (займища, займанщини, становища, лагодження).

При окремому розселенні сім’я чи рід обробляла стільки землі, скільки могла підняти: вільних земель було багато.

Якщо будувалося городище, то кращими вважалися ділянки землі якомога ближче до нього. Всі зручні землі вважалися загальною приналежністю, залишалися неподільними, оброблялися спільно або ділилися на рівні ділянки і через певний період часу розподілялися за жеребом між окремими родинами. (Те ж саме збереглося в селянській громаді аж до скасування кріпосного права в 1861 році.)

Були у слов’ян також скотарство, полювання, рибальство, бортництво. Розводили свиней, корів, овець, кіз, коней, волів.
Ковальське справа була в основному пов’язано із землеробством, з виробництвом сільськогосподарських знарядь. З болотних і озерних руд виробляли залізо в примітивних глиняних горнах (ямах).
Зовнішня торгівля була зав’язана на Балтійсько-Волзький шлях, по якому в Європу надходило арабське срібло, і на шлях «з варяг у греки», що пов’язував візантійський світ через Дніпро з Балтійським регіоном.

Основою роду у слов’ян була мала сім’я, а об’єднувалися сім’ї в сусідську (територіальну) громаду – шнур. Перехід від кровнородственной громади до сусідської стався у східних слов’ян у VI-VIII століттях. Громада проіснувала аж до початку XX століття, і це було пов’язано з тим, що великий обсяг сільськогосподарських робіт міг призвести тільки великий колектив. При цьому сільськогосподарські роботи потрібно було зробити менш ніж за півроку (від 4-4,5 місяців поблизу Новгорода і Пскова до 5,5-6 місяців в районі Києва).

З VIII століття у східних слов’ян поширюються укріплені поселення – «гради». Найдавніші з них були центрами племен. У них жили племінна знати, воїни, ремісники і торговці.
На початку IX століття посилюється дипломатична і військова активність східних слов’ян. На самому початку IX століття вони здійснили походи на Сураж в Криму; в 813 р. – на острів Егіну. У 839 р. російське посольство з Києва відвідало імператорів Візантії та Німеччини.

Посилання на основну публікацію