Світова кольорова металургія

Кольорова металургія, як галузь, має складну внутрішню структуру. Вона включає в себе видобуток і збагачення руд кольорових металів, їх металургійний переділ (одержання концентрату, чорнового і рафінованого продукту), виробництво різних сплавів, а також прокат кольорових металів і переробку вторинної сировини. Структура галузі складна ще й тому, що вона має справу приблизно з 70 металами, хоча і за обсягом виробництва, і за вартістю продукції різко переважають чотири з них – алюміній, мідь, цинк і свинець.

Кольорова металургія, як і чорна, – одна із старих галузей промисловості, що виникли ще в епоху промислових переворотів. При розгляді ходу її розвитку в XX в. прийнято виділяти три послідовних етапи. Для першого з них, що охоплював першу половину століття, було характерне переважання виробництва важких кольорових металів – міді, свинцю, цинку, олова. На другому етапі, який тривав з початку 1950-х до середини 1970-х рр.., Випереджаючими темпами розвивалася виплавка легких кольорових металів – алюмінію, магнію, титану та ін; в результаті за розмірами виробництва алюмінієва промисловість, обігнавши всі інші, вийшла на перше місце. Третій етап, який розпочався в середині 1970-х рр.. і був пов’язаний з енергетичним і сировинним кризою в світовому господарстві і одночасно з посиленням заходів з охорони навколишнього середовища, триває до наших днів. На цьому етапі особлива увага стали залучати багато легуючі (вольфрам, молібден, ванадій, тантал, ніобій), малі (вісмут, кобальт), розсіяні (германій, селен, цирконій) і деякі інші «метали XX століття». Але при цьому зберігся інтерес і до традиційних кольорових металах, у тому числі і до благородних (золото, срібло, платина). Для третього етапу характерно також набагато більш широке використання вторинної сировини. У результаті вже на початку 1990-х рр.. шляхом переплавки в світі вироблялося: 1/5 всього олова, від 1/4 до 1/3 алюмінію і цинку, до 2/5 міді і 1/2 свинцю.

В цілому ж, хоч і різними темпами, виробництво практично всіх кольорових металів і на третьому етапі продовжувало зростати, досягнувши в 2006 р. по алюмінію 33 млн т, за рафінованої міді – 15 млн, апо свинцю і цинку 12 млн т.
Розміщення підприємств кольорової металургії багато в чому залежить від особливостей її сировинної бази.
Так, для алюмінієвих руд характерно досить високий вміст корисного компонента (40-60%), а в рудах важких кольорових металів воно низьке і дуже низьке: в рудах цинку – від 2-3 до 15-20%, свинцю – від 1 до 3 , міді – від 0,5 до 3, олова і вольфраму – менше 1%, а в рудах молібдену і кобальту вимірюється сотими частками відсотка. Тому в розміщенні алюмінієвих заводів зазвичай переважає транспортна та енергетична орієнтація, а розміщення підприємств по виплавці важких кольорових металів майже завжди має сировинну орієнтацію. Цю закономірність можна простежити на прикладі США, Канади, Австралії, Росії, Казахстану, Іспанії, Польщі та інших розвинених країн, де головні райони і центри виплавки важких кольорових металів сформувалися в місцях видобутку руд міді, свинцю і цинку. Те ж можна спостерігати і в країнах, що розвиваються.

Але цей принцип відноситься не тільки до окремих підприємств тієї чи іншої країни, а простежується і в рамках всього світового господарства. Тим більше що в кольоровій металургії взагалі переважає постадійне (технологічне) поділ праці, при якому окремі стадії технологічного процесу можуть розміщуватися не тільки в різних районах, але і в різних країнах, навіть на різних континентах. Саме можливість здійснення Постадійний спеціалізації призвела до того, що виплавка важких кольорових металів у багатьох країнах Азії, Африки та Латинської Америки (міді в Чилі, Демократичній Республіці Конго та Замбії, олова в Малайзії, Індонезії) виникла ще в період їх колоніальної і полуколониальной залежності і довгий час залишалася чи не єдиною галуззю важкої промисловості, що отримала там значний розвиток. Правда, в цих країнах склалися в основному нижні (початкові) стадії виробничого процесу – видобуток руди, Паливоємність виробництво концентрату і чорнової металу, тоді як верхні (завершальні) його стадії концентрувалися в США, Західній Європі, Японії. У середині XX в. все більша орієнтація кольорової металургії країн Заходу на сировину країн, що розвиваються призвела до того, що ця галузь перемістилася до морських узбереж і увійшла до складу «портової» промисловості.

Більш того, починаючи з 1970-х рр.. виплавка важких кольорових металів у країнах Заходу не тільки перестала рости, але навіть стала скорочуватися. По мірі все більшого переходу на використання вторинної сировини і імпортних напівпродуктів зростала і значення вже не сировинної, а транспортний і особливо споживчої орієнтації. Що ж до створення нових потужностей у сфері цих «брудних» виробництв, то воно стало значною мірою долею країн, що розвиваються, де все більше освоюють і верхні стадії виробництва. Але головний територіальний розрив – між виробництвом і споживанням кінцевої продукції – все одно залишається, так як основна частина важких кольорових металів, вироблених в країнах Азії, Африки та Латинської Америки, як і раніше споживається в країнах Заходу.

Для більш документального підтвердження сказаного скористаємося конкретними даними по мідної промисловості. Співвідношення економічно розвинених і країн, що розвиваються в запасах мідної руди становить приблизно 30:70, у виробництві мідних концентратів – 40:60, чорнової міді – 60:40, рафінованої міді – 66:34, а в споживанні рафінованої міді – 75:25. Аналогічні пропорції можна простежити і по відношенню до окремих великим регіонам світу. Так, частка Африки в світовому видобутку мідної руди становить близько 5%, у виплавці чорнової міді – 4, рафінованої міді – 3,5, а в споживанні – менше 1%, тоді як відповідні показники для Європи виглядають інакше: 11%, 21, 22 і 32%. Конкретні дані по окремих країнах представлені в таблиці 107.

Як неважко помітити, в першу десятку країн з виробництва мідних концентратів входять п’ять країн, що розвиваються, з виплавки чорнової міді – чотири, з виплавки рафінованої міді – також чотири, а по її споживання – фактично тільки Китай. Додамо, що в число головних експортерів рафінованої міді входять Чилі, Росія, Канада, Замбія, Перу, Польща, Казахстан, а в число її головних імпортерів – США, Німеччина, Франція, Італія, Японія, Республіка Корея, Великобританія.
Територіальний розрив між виробництвом і споживанням міді в даному випадку можна розглядати саме як узагальнюючий приклад. Адже з видобутку нікелю в першу десятку країн-лідерів (табл. 100), поряд з Росією, Канадою, Австралією, входять також Нова Каледонія, Індонезія, Куба, Китай, Бразилія, але серед його головних споживачів немає жодної країни, що розвивається. Серед провідних виробників свинцю в концентратах значаться, крім Австралії, США, Канади, також Китай, Перу, Мексика, Марокко, але в якості головних споживачів знову-таки виступають США, Німеччина, Великобританія, Італія, Франція, Республіка Корея. До числа найбільших виробників цинкових концентратів належать, поряд з Австралією, Канадою, Китаєм, США, також Перу, Бразилія, Болівія, Мексика, але серед провідних споживачів рафінованого цинку країн, що розвиваються (крім Китаю) немає. Найбільше олов’яних концентратів виробляють Китай, Індонезія, Перу, Бразилія, а майже всі споживання рафінованого олова зосереджено в США, Японії, країнах Західної Європи. Географічний розподіл інших дуже важливих, але набагато менш уживаних металів має свої особливості. Наприклад, 70% світового виробництва вольфраму в концентратах дає один Китай, 50% світового виробництва молібденових концентратів припадає на одну Канаду. Але основне їх споживання також концентрується в розвинених країнах.

Посилання на основну публікацію