Сварки родичів

Мати Гцонцемдіма жила разом зі своєю дочкою та її чоловіком. Чоловік Гцонцемдіма полював, і його полювання була вдалою.
Одного разу він убив дукери. У цей день ішов дощ. Рано вранці він вийшов з становіща, де вони жили всі разом, і відправився на полювання, і йому вдалося вбити дукери.
Коли він приніс додому м’ясо, Гцонцемдіма сказала йому:
– Ти вже вбив стільки дукерів, чи не час нам повернутися до наших родичів? Адже ми так і хотіли зробити?
Але її чоловік відповів:
– Ні, ще рано повертатися. Я хочу ще пополювати тут на дукерів, щоб у нас було багато м’яса для твоєї матері. Я хочу ще пополювати для родичів твоєї матері і повернутися додому з великою здобиччю.
– Добре, – сказала Гцонцемдіма. – Те, що ти говориш, – розумно. Ти пополювати ще деякий час, вб’єш ще антилоп і наробив їх шкури. У моєї матері буде багато м’яса, а коли ти закінчиш виробляти шкури, ти зможеш зшити для неї фартух зі шкір.
Коли вони так домовилися, чоловік знову вирушив на полювання. Ну, як би там не було, що б не трапилося, тепер він обов’язково повинен убити ще одного дукери! Він відправився вранці, погнався за дукер і переслідував його до тих пір, поки нарешті йому не вдалося вбити його.
Якраз до цього часу зросли бульби шон, від особисті стиглі бульби. Вони дозріли, налилися, і їх уже можна було їсти. Погоня за дукер завела чоловіка Гцонцемдіма далеко – якраз туди, де росли бульби шон.
Коли він повернувся в становище, то сказав своїй маленькій дочці:
– Вчора, коли я переслідував дукери, я бачив місце, де ростуть бульби шон – зовсім стиглі, їх вже можна збирати. Чому б тобі і твоїй бабусі не поїхати за ними?
– Так! – Сказала маленька дівчинка. – Ми так і зробимо. Мати нехай залишиться вдома, а ми з бабусею підемо збирати шон.
І ось стара жінка відправилася разом з онукою. Вони йшли-йшли, поки не дісталися до того місця, де батько дитини полював на дукери. Бульби були зовсім стиглі та круглі, як чоловічі яйця. Першою їх побачила дівчинка.
Вона закричала:
– Ми прийшли! Про це місце говорив батько? Бабуся, йди викопувати ці прекрасні бульби шон!
Але коли бабуся побачила їх, вона вигукнула:
– Гхвоі-гхвоі-с-а-ка-гхвоі, Хві-Хві-с-а-ка-Хві! Чи не тут вчора твій батько полював на дукери? Уж не його чи яйця впали на землю?!
– Гей! – Закричала дівчинка. – Що ти таке кажеш, бабуся? Ти сказала, що вчора мій батько тут… Ти ображаєш мого батька?! Ти ображаєш батька – кажеш, що це його яйця валяються тут на землі?!
– Та про що ти, дівчинка? Не говори так! Про що ти тільки думаєш? Ти, вірно, не розумієш, про що говориш. Адже я почитаю свого зятя!
Але дівчинка тільки й сказала у відповідь:
– Бабуся, йди викопувати ці бульби, про які ми говорили. Іди викопувати ці бульби!
І стара жінка підійшла до неї і стала викопувати шон. Вона викопувала, викопувала бульби, а потім подивилася на те, що вже викопала…
– О! – Вигукнула вона. – Гхвоі-гхврі-с-а-ка-гхвоі, Хві-Хві-с-а-ка-Хві! Учора тут полював на дукери мій зять, і його яйця впали на землю! Хее-хее! Ось на що схожі його яйця. Ось так виглядають верхівки його яєць!
– Бабуся! – Знову закричала дівчинка. – Ти ображаєш мого батька?!
– Не говори так! – Відповіла стара жінка. – Ти хочеш сказати, що я не почитаю інших? Припини цю балаканину! Що це на тебе сьогодні найшло?
І вони знову взялися викопувати бульби, а по тому відправилися додому.
По дорозі маленька дівчинка сказала:
– Я дуже зголодніла. Підемо швидше додому, ти Підсмажити шон, і я з’їм!
– Добре! – Відповіла бабуся. – Ти підеш прямо в становище, поки я зберу трохи дров.
І вони пішли далі. Коли вони наблизилися до стійбища, стара жінка стала збирати дрова і складати їх в свій Каросса. Вона збирала дрова, поки не набрала цілу в’язку. А маленька дівчинка пішла вперед.
Коли вона увійшла в становище, то побачила вбитого дукери. Там уже був її батько – він убив дукери і повернувся в становище, щоб оббілувати його. Маленька дівчинка підбігла до нього.
– Батько! Ми з бабусею пішли разом, і вона смертельно образила тебе! Вона сказала, що там, де ти полював на дукери, на землі залишилися лежати твої яйця!
– Що?! Як ти можеш говорити так?! – Вигукнув її батько.
Він продовжував освежевивать дукери. Оббілувати, він розрізав тушу, витягнув нутрощі і підвісив їх на дереві. Потім він витягнув шлунок і очистив його від вмісту. Наповнивши шлунок кров’ю дукери, він теж підвісив його на дереві.
– Ну а тепер візьми-но нутрощі і віддай їх своїй бабусі. Нехай вона приготує їх, і ви обидві поїсте.
– Як? Вона так образила тебе, а ти хочеш, щоб я віддала їй нутрощі дукери?
– Уру-у-у! Та що це з тобою, доню? Ти що, не знаєш, що таке повага до інших? Як твоя власна бабуся може когось образити?
Але дівчинка сказала:
– Не піду я до неї! Якби вона не образила тебе, я б віднесла їй нутрощі.
– Ну добре, я сам піду до неї, – сказав її батько.
Він зняв нутрощі з дерева. Потім він узяв Каросса і закутався в нього. Він узяв свою сокиру, сокира Гоба – великий і гострий – і сховав його під Каросса. Потім він попрямував через стійбище до вогнища своєї тещі.
– Ось, візьми нутрощі дукери. Я приніс їх тобі сам, бо твоя внучка відмовилася піти.
Він вийняв нутрощі і дав їй. Потім він сказав:
– Чому люди ображають інших?
Стара жінка, витягнувши шию, глянула вгору, в обличчя зятю. Її шия оголилася, а він якраз стояв над нею. – Дзоп! – Він відрубав їй голову сокирою.
А Гцонцемдіма не було там, коли померла її мати. З самого раннього ранку вона вирушила на пошуки їжі. І її чоловік міг без перешкод заховати труп. Він витягнув труп з калюжі крові, а потім втягнув його в хатину. Там він приховав всі сліди злочину. Але з перерубані шиї не перестаючи лилася кров. Він пішов, а кров все сочилася.
Чоловік Гцонцемдіма повернувся до свого вогнища. Він підвісив нутрощі дукери біля хатини своєї тещі, повернувся і сів у свого вогнища.
Поки все це відбувалося, Гцонцемдіма збирала їжу: ящірок, мишей, гнойових жуків. Частина вона їла, а частина збирала. Вона збирала і складала у свій Каросса, щоб віднести додому. Потім вона набрала в’язку дров і теж поклала в Каросса, і нарешті вона рушила назад до стійбища.
Коли вона прийшла, її дочка і чоловік сиділи біля вогнища. Чоловік смажив дукери. Гцонцемдіма глянула в той бік, де була хатина її матері. Їй здалося, що мати лежить і спить в хатині.
– Гей! – Сказала Гцонцемдіма. – Що сталося з матір’ю? Чому вона прийшла додому і відразу ж лягла? Чому вона не розвела вогонь і не готує собі їжу, щоб поїсти? Їй би треба піднятися і приготувати їжу. Чому вона лягла спати на порожній шлунок?
І вона розділила на купки їжу, яку принесла, – гнойових жуків, мишей, ящірок і все інше. Потім вона сказала своєї маленької дочки:
– Піди віддай це своїй бабусі. Нехай вона встане, розведе вогонь у вогнищі і приготує собі поїсти. Чому вона досі лежить?
Але дівчинка відповіла:
– Ні, я не піду.
– Чи не підеш? – Здивувалася Гцонцемдіма. – Чому? Коли Гцонцемдіма говорила це, вона вже відчула серцем, що сталося. Її серце сказало їй, що дівчинка розповіла про образу батька. Її серце сказало їй, що її чоловік вбив свою тещу і сховав її тіло. Її серце сказало їй, чому дівчинка відмовляється віднести їду в хатину старої жінки.
Тоді вона пішла через стійбище і побачила сліди крові.
– Так, я знаю все, – сказала вона собі. – Я вже все знаю. Моя дочка передала чоловікові слова бабусі, і ось що з цього вийшло. Ну, я не покажу виду, що все знаю. Я просто покладу тут їжу і повернуся до свого вогнища.
І вона відійшла від хатини своєї матері і повернулася до свого вогнища.
Вона навалила у вогонь дров, і вогнище став диміти. Вітер ніс дим то туди, то сюди. І кожен раз, коли вітер мінявся, Гцонцемдіма пересаджувалася – так щоб дим весь час відносило на неї, – тоді вона могла би непомітно поплакати. Її обличчя було залито сльозами.
Її чоловік запитав:
– Гей! Про що це ти плачеш?
– Уру! – Голосно відповіла вона. – Навіщо мені плакати? З чого ти взяв, що я плачу – це просто дим їсть мені очі. Ну і вогонь! – Він весь час димить мені прямо в обличчя. Мені зовсім не про що плакати. Хіба не бачиш, що це дим їсть мені очі?
І кожен раз, коли чоловік запитував її, чому вона плаче, вона говорила, що у неї очі сльозяться через дим.
Нарешті стемніло, і вони пішли спати. Чоловік відразу ж ліг, а Гцонцемдіма все сиділа на ліжку і гризла їжу, яку вона принесла.
Її чоловік заснув, а вона все продовжувала сидіти і думати в ночі. Вона думала про те, що її мати образила її чоловіка, а дівчинка передала це батькові. Вона думала про вбивство, яке за цим послідувало.
– Ого! Ну, постривай! – Прошепотіла вона сплячому чоловікові. – Я до тебе доберуся! Ти вбив мою матір, а я вб’ю тебе!
Гцонцемдіма все сиділа і знову й знову думала про все це.
– Куру! – Сказала вона собі. – А якщо я візьму одне з його коротких списів і спробую вбити його цим списом, – чи вдасться мені самій залишитися в живих?
Вона обмірковувала все це.
Потім вона стала витягувати з зв’язки один спис. Але коли вона витягала його, списи з дзвоном стукнулись вістрями.
Цей дзвін розбудив її чоловіка.
– Гей! Що ти там ланками списами?
– Ну, ось ще! – Різко заперечила вона. – На що мені здалися списи? Це ти почув, як дзвенять списи моїх братів, – вони повинні прийти сьогодні ввечері. З чого ти взяв, що мені знадобилися списи?
Так вона намагалася заспокоїти його, щоб він своїми побоюваннями не засмутила її задуми.
– Я почекаю! – Сказала вона собі. – Застану його зненацька і вб’ю!
Але він все не засинав, і вона не могла дістатися до списи вдруге.
Потім нова думка прийшла їй в голову:
– Не жити йому – адже у мене є ніж! Ось як я спробую вбити його!
І вона повільно, обережно вийняла свій ніж і сунула його у вогонь. Він лежав там, поки не розжарився. Він розжарився до червоного!
І Гцонцемдіма зробила зі своїм чоловіком те ж, що він зробив з її матір’ю, – так, вона вбила його! Залишивши труп на місці, вона лягла спати.
Вранці вона зібрала кров своєї матері і приліпила цей згусток у себе в паху з лівого боку. За тим вона зібрала кров свого чоловіка і приліпила її в паху справа. Вона відтягнула труп чоловіка в кущі. Потім вона повернулася, витягла труп своєї матері з її хатини і теж відтягнула його в кущі.
Повернувшись, вона побачила, що поряд з її подіти ми сидять якісь люди. Це прийшли молодші брати її чоловіка.
– Навіщо прийшли мої дівер? – Подумала вона. – Що вони збираються зі мною зробити?
І тут її маленький син підбіг до одного з них:
– Дядя! Дядя!
Гцонцемдіма знала, що він збирається сказати: «Мати вбила мого батька! Тепер ви знаєте». Тому вона схопила маленького хлопчика і відвернула його увагу.
Ну а брати зібралися йти. Вони сказали, щоб Гцонцемдіма зібрала свої речі і пішла з ними.
Тоді вона набрала всіляких колючок: колю чек «ранкової зірки», шипів цгамі-цгамі – всяких – і була готова.
Вона так швидко зібралася, що встигла раніше їх. Ось так вона і втекла з становіща і побігла до своїх родичів – туди, де жила рідня її матері, рідня її батька, її старші брати і всі їх діти.
Тим часом в небі стали збиратися грифи. Молодші брати чоловіка стали перемовлятися між собою:
– Що потрібно тут цим грифам? Що могло при вабити їх, через що вони все тут зібралися? О-ох! Ви тільки подивіться, як вони ляскають крилами!
Але от грифи стали спускатися. Вони опустилися на труп чоловіка Гцонцемдіма, і вони опустилися на труп її матері. Брати побігли туди, куди вони спустилися, і побачили, як вони бенкетують на трупах.
– Куру! – Закричали вони. – Ось що вона зробила! Так ось що намагався розповісти нам хлопчик про свою матір – вона вбила його батька! Але вона не дав йому до сказати. Тепер ми повинні залишити тут труп брата, а пізніше повернутися, щоб поховати його.
Дізнавшись про те, що трапилося, вони, не гаючи часу, кинулися навздогін за Гцонцемдіма. Вони йшли і йшли по її слідах і незабаром майже нагнали її.
Але Гцонцемдіма допоміг син. Вона сказала дитині:
– Нас переслідують мої дівер. Допоможи мені – постеж, чи не з’являться вони позаду. Як тільки ти їх помітиш, скажи мені! А то вони хочуть нас убити!
Потім Гцонцемдіма стала кидати позаду себе колючки «ранкової зірки».
І ось брати натрапили на колючки. Шипи искололи їх ступні. Брати ледве шкутильгали і тільки й думали, як би їм вибратися звідти.
А тим часом Гцонцемдіма та її син втекли далеко вперед.
Ноги братів були сколоті шипами. Нарешті їм вдалося вибратися з цього місця. Вони зробили великий гак, і знову стали переслідувати Гцонцемдіма.
Ну а дочка Гцонцемдіма, маленька цесарка, все дивилася, чи не з’явиться хто позаду. І ось вона побачила, що брати батька знову наздоганяють їх.
Тоді вона закричала:
– Касаса-аа-тсве-тсве! – Вони вже зовсім близько! – Тсветсве!
– Що робити? Що ж мені робити? Адже я помру зараз, і нема кому допомогти мені! – Сказала Гцонцемдіма.
Потім вона розкидала великі шипи цгамі-цгамі, у яких такі довгі голки.
Коли брати добралися до цього місця, вони ступили прямо на шипи. Шипи були такі величезні, що на шматки розірвали їх сандалі.
А Гцонцемдіма і її дочка побігли далі. Сонце палило, але вони продовжували бігти з усіх сил.
У небі висіла одна-єдина хмаринка. Гцонцемдіма заговорила з нею, вона сказала:
– Що ж ти мені нічим не допоможеш? Адже мене ось-ось вб’ють! Хіба ти не бачиш, що відбувається? Не бачиш, що мене зараз уб’ють?
Ну, і хмара взяла і допомогла їй. Дочекавшись, поки дівер Гцонцемдіма зупиняться на нічліг і заберуться в хатини разом зі своїми дітьми, хмара обрушила на них такий жахливий злива, що він ледь не вбив усіх їх.
Вранці вони тремтячи вибралися з хатин, щоб розвести вогонь і обігрітися, і тут хмара знову обрушилася на них проливним дощем. Вони збилися в купу і тремтіли. Потім вони сказали:
– Хіба наш дідусь не посилає нас знову слідом за нею? Ходімо, ходімо ж! Раз вона вбила нашого брата, вона не повинна залишитися в живих! Вже цього разу ми її зловимо! Коли вбивають такого чоло століття, як наш старший брат, він повинен бути відомщений! І брати покинули стійбище і йшли, поки не до бралися до джерела. Тут вони збиралися вбити Гцонцемдіма. Вони засіли в чагарнику біля джерела і чекали, коли вона прийде.
Поки вони там чекали, люди спустилися до джерела, щоб набрати води. Побачивши братів, вони поспішили назад, до Гцонцемдіма, щоб сказати їй про це.
– Прийшли твої дівер! Вони вже тут. Будь обережна, вони прийшли вбити тебе!
– Так, – сказала вона, – невже ви думаєте, що я не знаю про це? Звичайно, я вже знаю… Я знаю, що вони тут.
І вона сказала своїй бабусі:
– Коли я піду звідси, бабуся, знаєш, що я попрошу тебе зробити для мене? Ти побачиш, як щось полетить до тебе від джерела. Воно підлетить до тебе і всядеться на твій хребет, на самий верх. Це «щось» – кров з мого серця. І ти повинна тут же засунути це в мішок! Так, прошу тебе, поклади це в мішок!
Потім Гцонцемдіма спустилася до джерела. Брати зачерпнули з джерела ківш і подали їй на піться – але не води, а бруду.

Посилання на основну публікацію