Що таке степ і степова культура

Дикий степ … А ще сумна, нудна, що навіває тугу. Пустельний простір, потай ворожий людині.

Більшість з нас підсвідомо боїться самотності, незахищеності, порожнечі. А степ, де немає ні перешкод, ні кордонів, не дає людині почуття надійної опори. Тут ніде сховатися, нема на що розраховувати. Степ вислизає з-під ніг і тікає в далечінь. З незапам’ятних часів вона була притулком кочових грабіжників, вільних і зухвалих воїнів. Людина цивілізований прагнув переступати межу степу, де легко було стати жертвою, бранцем.

Але що ж таке степ сьогодні? Більшість географів об’єднує під цією назвою великі безлісні рівнини Євразії, а також північноамериканські прерії і південноамериканську пампу. Євразійська степ простягнулася від узбережжя Чорного до Японського моря, від гирла Дунаю до ріки Амур. Великі її райони вже розорані. Останні великі ділянки, ще не зворушені людиною, збереглися тільки в Монголії і Казахстані.

Степ, прерія, пампа … За різними назвами ховаються лише регіональні відмінності. Все це – величні рівнинні простори, де рідко зустрінеш деревце, а дощі випадають нечасто. Все це – область «самого-самого-самого». Безмежний простір. Нескінченна далечінь. І звичайно, дивовижні перепади температури, характерні для континентального клімату: спекотне літо змінюється дуже холодною зимою, жаркий день – холодної вночі. Добовий перепад може досягати 30 °, а сезонний – навіть 80 °. Річна кількість опадів не перевищує 400 міліметрів.

Зимові снігопади в степу важливіше літніх дощів. Адже потоки талої води перетворюють її. Степ швидко покривається рослинністю, в наступні 4-5 місяців являючи собою спочатку зелений, а незабаром вже й жовтий, щільний килим трав, немов витканий численної ордою кочівників. До незмінюваних пейзажам степу так точно підходять нескінченні тужливі пісні. У далекому минулому величний степовий спокій могла лише зрідка порушити орда, проноситься тут, як пожежа – по величному простору лісу.

Степ нудна? Так відгукнутися про неї могла лише людина, вперше приїхав сюди і тепер обмирає від розгубленості, обводячи рівнину поглядом, як втомлений плавець – гладь моря, і не вміючи ні за що зачепитися, тому що в степу не потрапить ні острівця лісу, ні городньої мілини, ні будиночка, немов човен, пірнає серед трави. Насправді степ, оспівана Гоголем і Чеховим, зовсім не нудна. Навпаки, вона разюче красива. Вона сповнена життя. Тут росте понад 1500 видів рослин.

Степ дуже родюча. Недарма люди мріяли розорати ці викидні, цілинні простори – і ледь не погубили степ. Сьогодні вона – рятівний куточок для небагатьох уцілілих сайгаків і коней Пржевальського, колись населяли великі області Євразії, а в наші дні відтиснутих в глухі області євразійського степу. Її простори виручають і мільйони перелітних птахів, які роблять тут зупинку після виснажливого мандри, адже степ – не пустелі, тут завжди можна знайти воду. Цілюща степ, так її можна було б назвати.

В останні десятиліття людина веде неухильне наступ на євразійську степ. Її родючий грунт стала для нього нестерпним спокусою. Чим це може загрожувати і самій степу, і її споконвічним мешканцям? Чи збережеться ця екосистема в своєму первозданному вигляді? Або буде знищена нами?

Цілинні – степові – землі почали розорювати в СРСР в 1954 році. Ця політична кампанія завдала тяжкий шкоди природі. Деякі екологи порівнюють її з нинішньою вирубкою тропічних лісів в басейні річки Амазонка. Постраждалі від втручання людини великі ділянки степу не відновили свого родючості досі, шість десятиліть потому.

В ході цієї кампанії було розорано 41,8 мільйона гектарів степових земель. Однак мрії розійшлися з дійсністю. У неврожайні роки на цілині не вдавалося навіть зібрати посівної фонд.

Причиною невдач стали кліматичні умови, на які спочатку не звертали уваги, вважаючи чимось маловажним на тлі ентузіазму, що підігрівається в переселенців. Пилові бурі, регулярно піднімалися в степу, буквально змітали верхній, родючий шар ґрунту. Засухи, незмінно забарвлюється простори степу в жовті тони, заважали зерну наливатися силою. Без додаткового зрошення степові поля приносили мало врожаю, що не окупаючи витрачених старань. Довелося займатися ще й іригації, вносити в грунт все більше добрив.

Численні зрошувальні канали породили ще одну проблему. Грунт стала просочуватися сіллю. Крім того, вода, заливала поля, змивала все той же багатостраждальний гумус – тонкий родючий шар, заради якого і затівалася вся ця оранка порожніх одвіку земель. Степова грунт деградувала.

Тим часом стада великої рогатої худоби, що містилися цілинними радгоспами, нещадно витоптували залишилися нерозораними простори степу. На очах вона перетворювалася в пустелю, оскільки невмілі методи господарювання значно прискорили процеси ерозії.

Після розпаду СРСР багато цілинні поля і зовсім прийшли в запустіння. У нових незалежних держав в 1990-х роках часто не було коштів, щоб інвестувати їх в ремонт зрошувальних систем, без яких землеробство в посушливому степу виявилося неможливим. Цілинні землі знову стали заростати, покриватися степовим бур’яном.

Колись, до того, як людина почала обживатися в євразійського степу, по ній бродили незліченні стада тарпанів та куланів, сайгаків і джейранів. Однак на її теренах вони виявилися беззахисні перед людьми. Дикі коні (тарпани) вже 100 років як вимерли, дикі осли (кулани) і степові антилопи (сайгаки) знаходяться тепер на межі вимирання.

Чисельність сайгаків різко скоротилася вже до початку ХХ століття. У Радянському Союзі ці тварини були взяті під охорону. З 1919 року полювання на них була повністю заборонена. Це призвело до того, що в 1940-х роках почався вибух росту їхньої популяції. До середини 1950-х років їх поголів’я оцінювався приблизно в 2 мільйони особин.

Розпад СРСР став справжньою катастрофою для сайгаків. Всього за якихось 10 років майже вся величезна популяція була перебита. Вже до 2002 року їх залишалося близько 20 тисяч, причому кількість самців було якихось від 1 до 10% від загального поголів’я. Сумний рекорд! До цього часу сайгаків внесли в найстрашнішу категорію Червоної книги – список видів, що знаходяться під загрозою зникнення, порятунок яких неможливо без здійснення спеціальних заходів.

Сьогодні збереглися невеликі популяції сайгаків в Казахстані, Узбекистані, Росії (в Калмикії і Астраханської області), а також Монголії. Сайгаки перетворилися в ендемічний вид. Тепер їх можна зустріти лише в окремих куточках євразійського степу – і більше ніде. Виною всьому стало масове браконьєрство, процвітаюче в незалежних республіках Середньої Азії.

В останні роки чисельність сайгаків зросла. У 2010 році їх налічувалося вже, за різними оцінками, від 50 до 100 тисяч особин. Втім, в тому ж 2010 році на кордоні Волгоградської області і Казахстану від епідемії загинуло 12 тисяч сайгаков.Ні природна обережність, ні швидкий біг (в хвилини небезпеки сайгак мчить зі швидкістю 60-80 кілометрів на годину) не можуть захистити цю антилопу від людини. Що на неї чекає в найближчі роки? Що очікує степ, цю вислизає натуру?

Посилання на основну публікацію