Радимичі

Вони жили в межиріччі верхнього Дніпра та Десни за течією Сожу і його приток.
«Повість временних літ» оповідає так: «Радимичі ж і в’ятичі – від роду ляхів. Були адже два брата у ляхів – Радим, а другий – Вятко; і прийшли і сіли: Народимо на Соже, і від нього прозвалися радимичі, а Вятко сіл з родом своїм по Оці, від нього отримали свою назву в’ятичі». Згадується ім’я радимичів в письмових свідченнях з 885 по 1169.

Поріччя Дніпра було пограниччям радимичів з дреговичами. На південному сході сусідами були сіверяни (кордон проходив у межиріччі Сожу і Десни, тільки в окремих місцях ареал радимичів досягав Десни), а на лівих притоках Десни радимичі стикалися з вятичами або сіверянами.
Радимичі управлялися племінними вождями, але про їх князів ніде не говориться. Далі в «Повісті временних літ» вони згадуються під 885 роком: «Послав Олег до радимичів, питаючи:»Кому даєте данину?». Вони ж відповіли: «Хазарам». І сказав їм Олег: «Не давайте хозарам, але платіть мені». І дали Олегу по щелягі, як раніше хазарам давали».

У 907 році у складі війська Олега радимичі брали участь у легендарному поході на Царгород, тому самому, після якого Олег прибив свій щит до брам Царгорода і отримав прізвисько «Віщий».
Через деякий час радимичі звільнилися від влади київських князів, але в 984 році відбувся новий похід на радимичів. Воєвода київського князя Володимира Святославовича Вовчий Хвіст зустрівся з військом радимичів на річці піщаних (притока Сожа), і радимичі були розбиті. Їхні землі знову опинилися у складі Київської Русі. В XI столітті територія радимичів увійшла в Смоленське і Чернігівське князівства.

Що стосується походження радимичів, то заяву літописця про їх польському минулому порож чимало дискусій. Середньовічні польські хроністи – Ян Длугош, Мацей Стрийковський та інші, а також історики XVIII і XIX століть беззастережно визнавали польське походження радимичів. З цим погоджувався і намагався обгрунтувати це даними мови академік А.А. Шахматов.
Однак філолог Е.Ф. Карський висловився проти теорії польського походження радимичів. Він вважав, що вони переселилися на Сож з більш західних регіонів, де були сусідами ляхів. Цю думку підтримав і Л. Нідерле, який вважав первісної областю радимичів басейни Бугу та Нарева.
В.В. Сєдов на основі аналізу назв річок встановив схожість назв басейну річки Сож з невеликою ділянкою Верхнього Подністров’я. Ця місцевість багатьма вченими тепер і вважається первісною батьківщиною радимичів. Коли ж вони прийшли на Сож, то злилися тут з місцевим балтським населенням, перейнявши у них багато обрядів і предмети матеріальної культури. Причиною переселення радимичів на нове місце послужило, можливо, пересування угрів (угорців) з межиріччя Дніпра та Дону до Центральної Європи. Перші вторгнення угрів, що проходили через верхів’я Дністра, датуються 862 роком. Можливо, тоді плем’я і вирішило піти з неспокійного місця. Цікаво, що в літописній запису за 859 рік, в якій відзначені племена, які платили данину Хозарському каганату, радимичі не згадуються.

Більшість дослідників вважають, що назва «радимичі» має Балтське походження. Найбільш близькими до цього терміну є литовські слова radimas – «знаходження», radimviete – «місцезнаходження». ГА. Хабургаев вважав, що термін «радимичі» був утворений від більш раннього назви балтській спільності, яка була слов’янізованих до IX-X століть.
Земля радимичів зручними річковими шляхами була пов’язана з центральними областями Київської держави. У XI-XII століттях на їхній землі відомі міста Гомій (Гомель) і Чичерськ на Соже, Вгціж на Десні, горобиних, ропейское, Стародуб та ін

Давньоруські сільські поселення (селища) розташовувалися зазвичай на берегах річок і займали порівняно невисокі, рівні і зручні для життя і господарської діяльності місця. Городища ж являли собою найпростіші укріплені селища, які влаштовувалися на мисах подібно городищах раннього залізного століття і дуже часто на місці останніх.

У господарській діяльності провідне місце займало землеробство. У землях радимичів переважали ліси, тому землеробство спочатку було підсічним. Ліс підрубували, він висихав на корені, потім дерева спалювали, пні викорчовували, грунт скородили сохою-ралом або суковатка. Там, де складно було використовувати соху, застосовували мотику. При подсечной системі знаряддям землероба, без якого не можна було обійтися, став сокиру. У кінці I тисячоліття з’явилися залізні сошники і наральники, але все ж основними знаряддями праці продовжували залишатися вироби з дерева.
У X-XI століттях підсічна система землеробства поступово поступилася місцем більш досконалою – перелоговою або покладу. Ділянка землі, звільнений від лісу, використовувався 2-3 роки, потім такий же час оброблявся іншу ділянку, а потім їх змінювали. З перелоговою пізніше виникла двопільна система землеробства, при якій орна земля і ділянка «під паром» чергувалися щорічно.
В основному вирощували зернові культури: озиму та яру жито, пшеницю, ячмінь, овес, полбу (вид пшениці), просо, гречку. З інших культур вирощували горох, льон, коноплю, ріпу, редьку, капусту, буряк, цибулю, часник. На ріллі застосовували силу робочої худоби та «рало» (перший плуг, підрізали і перевертати землю). Урожай прибирали залізним серпом, зерно розмелювали кам’яними жорнами.
Розводили велику і дрібну рогату худобу, свиней, коней. Серед свійської птиці переважали кури і гуси, меншою мірою – качки. Високо цінувалися ловчі соколи і яструби, що використовувалися для полювання.

Ліси були багаті звіром і птахом, численні річки й озера – рибою і водоплавними, тому широко поширені були рибальство, мисливство, збиральництво, бортництво, різноманітні лісові промисли. Бортництво давало мед і віск, які широко використовувалося в господарстві, також були важливою статтею данини. Ловили «білу рибу»: щук, линів, лящів, минів, карасів, окунів і пр. Влаштовували загороди з частоколів, колод, тинів, а в залишених невеликих проходах ставили верші, морди і інші пастки. Для лову риби застосовували мережі, сачки, перемети, гачки.

Для власних потреб, обміну, а пізніше для виплати данини спочатку хазарам, а потім київським князям, велике значення придбали хутра. Об’єктами полювання були лосі, бобри, зайці, ведмеді, кабани, козулі, зубри, благородні олені. Полювали за допомогою лука і стріл, рогатин, ловчих ям, широко використовували сильця, пастки, мережі та інші пристосування. У X столітті мисливські угіддя, різні «ловігца» і «перевесігца» належали як рядовим общинникам, так і зароджується знаті.
З домашніх ремесел були розвинені прядіння і ткацтво з льону, вовни, конопель, обробка шкір і шкур хутрових тварин, вичинка овчин.
Деревина використовувалася в будівництві, для виготовлення домашнього утри і знарядь праці: відер, ковшів, решіт, бочок, возів, саней, грабель, вил, борін, сіх, пристосувань для прядіння і ткацтва, також дерево йшло на дрова, лучину.
Поступово ремесла відокремлювалися, з’являлися ремісники, розвивалася торгівля. З ремесел можна виділити ковальство, гончарство, теслярські, Бондарний, шкіряну, кушнірує та інші. Ремісники були пов’язані вже не з селами, а з містами, де зручніше було проводити обмін.

Посилання на основну публікацію