Португалія в 20-му столітті

Поширення і вкорінення ідей лібералізму і республіканізму відбувалося під впливом європейського досвіду (проголошення республіки в Іспанії в 1868 році і у Франції в 1870 році). Сприятливе середовище ці ідеї знаходили в середовищі народжується нового класу, особливо в великих містах, в середовищі нового покоління, який отримав університетську освіту.

Революція, яка покінчила з монархією, почалася в ніч з 3 на 4 жовтня 1910 року. Останній король Португалії Мануел II покинув країну, і до влади прийшов Тимчасовий уряд, який забезпечив правління на період розробки проекту нової конституції і серед інших реформ прийняв закони про сім’ю, про розлучення, про відділення церкви від держави. Прийнята в 1911 році республіканська конституція заснувала нову модель державного устрою. Парламент залишився двопалатним, проте була введена практика прямих виборів в нижню палату (Асамблею Республіки), депутати якої обиралися на 3 роки. Верхня палата – Сенат – була свого роду органом територіального представництва заморських територій Португалії. Її членів обирали на 6 років з депутатів нижньої палати, при цьому виборчим правом володіло лише чоловіче населення, як і раніше зберігався майновий ценз. За формою правління Португалія стала парламентарної республікою, в якій глава держави – президент – обирався парламентом на 4 роки.

Новій владі не вдалося викорінити недобрі електоральні практики минулого: після обрання депутатів нижньої палати нові еліти (особливо чиновництво) швидко консолідувалися в замкнуті клієнтели. Широко поширена корупція почала руйнувати підвалини нової політичної системи. Державний борг Португалії досяг небувалого розміру, економіку підточувала інфляція. Крім того, проведених ліберальних реформ виявилося недостатньо, часом їх втілення в життя зустрічало опір на місцях. Багато феодальні пережитки зберігалися, суспільна свідомість не змогло до кінця сприйняти нові цінності. Участь Португалії в Першій світовій війні було обмеженим, оскільки через нестабільність всередині країни мобілізація військових ресурсів для допомоги Антанти була сильно ускладнена. В результаті, згідно з Версальським мирним договором 1919 року, Португалія отримала лише невелику частину території Німецької Східної Африки.

Вже до 1918 року в Португалії утворилася нова рух, що стало ідеологічною передумовою послідувала авторитарної трансформації політичної системи. Ідеї ​​і дії президента Сидону Паіш лягли в основу нового португальського націоналізму, який багато в чому передбачив фашистський режим Італії. Складний синтез патріотичних націоналістичних ідей і монархічно-клерикальних традицій привів до об’єднання еліт (в першу чергу військових) в яскраво виражену консолідовану групу прихильників авторитаризму. У 1926 році політична криза досягла свого апогею: уряд Антоніу Марія ді Сілви був повалений в результаті військового перевороту. У 1927 році. в результаті плебісциту президентом (фактично диктатором) був обраний генерал Ошкара Кармона.

Опинившись при владі, військові швидко виявили власну некомпетентність у справі досягнення стабілізації політичної системи, а головне – в дозволі глибокої економічної кризи. У 1928 році з метою подолання кризи на пост міністра фінансів був призначений талановитий економіст і університетський викладач Антоніу ді Олівейру Салазар. Салазар належав до Академічного гуртка християнської демократії і брав участь в створенні в рамках руху португальської католицької інтелігенції Католицької партії, заснованої на доктрині католицького корпоративізму Папи Льва XIII. Будучи міністром фінансів, Салазар зміг в найкоротші терміни ліквідувати колосальний бюджетний дефіцит за рахунок введення режиму жорсткої економії. Йому вдалося завоювати широку популярність серед політичних еліт і народу.

У 1932 році Салазар був призначений головою Ради міністрів і став одним з творців так званого Нового держави, яке проіснувало аж до революції 1974 року. Була створена єдина державна партія Національний союз, в рамках якої Салазару вдалося інтегрувати представників монархістів, які ратували за реставрацію Браганської династії, консервативну буржуазію, церковну еліту, яка прагнула повернути собі колишній вплив. Консенсус з військовими був знайдений насамперед за рахунок збільшення їх частки в бюджеті – загальна сума військових витрат перевищила 23%. У 1933 році був проведений плебісцит по проекту конституції, розробленого урядом. Конституція 1933 року в цілому зберегла колишні основні інститути законодавчої і виконавчої влади.

Нова конституція визначала Португалію як «унітарну корпоративну республіку» з сильною президентською владою. Президент обирався прямим голосуванням строком на 7 років, однак виборче право обмежувалося фінансовим цензом (для чоловіків він становив не менше 200 ескудо прибуткового податку, для жінок – мінімум 100 ескудо). Таким чином, виборчим правом володіли лише близько 15% населення. Двопалатний парламент наділявся широкими повноваженнями, але фактично інституціоналізація однієї державної партії приводила до перерозподілу повноважень на користь виконавчої влади. Реальною законодавчою ініціативою володіла уряд, в той час як представницькі органи влади носили скоріше декоративний характер. Розділ, присвячений основним правам і свободам громадян, зовні виглядав значним, проте в конституції було присутнє положення про можливість введення цензури в інтересах народу, а прийняті пізніше підзаконні акти істотно урізали проголошені в Основному законі політичні права і свободи.

На особливу увагу заслуговує інноваційне введення так званого «Греміо», своєрідного інституту контролю над приватною економічною діяльністю і настроями ремісників, і народних домів для контролю над настроями селянства. У поєднанні з прийнятим законом про заборону профспілок на малих підприємствах, які переважали в країні, все це дозволило істотно посилити систему державного контролю над суспільством. Ідеологічній платформі Нового держави Салазар надавав великого значення. Португальська націоналізм носив порівняно миролюбний надкласовий характер, корпоративізм ж сходив до споконвічних традицій католицької церкви, роль якої в новій системі істотно зросла.

У пропаганді використовувався гасло «трьох Ф»: фашизм (запозичення у союзних Португалії режимів 1930-х років), футбол (захоплення населення не політикою, а спортом) і Фатіма (місце, де, за легендою, в 1917 році з’явилася Богоматір, продемонструвавши особливу роль Португалії в християнському світі). Економічна стратегія авторитарного режиму Салазара наголошувала переважно на освоєння заморських колоній, часом на шкоду індустріалізації метрополії. Під час Другої світової війни Лісабон вів подвійну гру, одночасно поставляючи сировину (в першу чергу вольфрам) обох воюючих сторін. Коли перемога союзників стала можливою, Португалія надала США територію Азорських островів для створення там військово-морської бази. За підсумками війни салазарівської Португалія (як і франкістська Іспанія) виявилася в дипломатичній ізоляції, проте їй було дозволено приєднатися до «плану Маршала».

У 1949 році країна вступила в НАТО: салазарівської антикомунізм з’єднався тут з традиційною атлантичної орієнтацією у зовнішній політиці на Великобританію (а потім і США) і прагненням Португалії обігнати на зовнішньополітичній арені свою давню суперницю – Іспанію. В області економіки, незважаючи на подолання кризи, в якій країна перебувала в першій половині XX столітті, істотного прогресу досягнуто не було. Введення шестирічних планів соціально-економічного розвитку ( «шестирічок») в 1953 році дозволило дати помітний поштовх промисловості, однак очікуваного економічного підйому не було: стагнація сільського господарства тривала. Роль іноземних інвестицій зберігалася: після війни Португалія отримала великі кредити від Великобританії, а в 1970-х років – від ФРН.

Опозиція режиму росла разом зі зростаючим середнім класом, що особливо проявилося після 1945 року. Події виборчої кампанії 1958 року, коли дрібна і середня буржуазія в містах підтримала генерала Умберту Делгадуг підштовхнули Салазара прийняти рішення убезпечити уразливий інститут виборів, ввівши закон про обрання президента республіки колегією виборців, щоб уникнути майбутніх криз. Тим часом загострювалася проблема заморських територій. У 1961 році Гоаг Диу і Даман були окуповані індійськими військами. На африканських територіях спалахнули визвольні рухи. Це змусило Португалію містити в Анголі, Гвінеї-Бісау та Мозамбіку значні військові контингенти, і військові витрати перевищували 40% державного бюджету. Ситуація остаточно погіршилась, коли в 1968 році Салазар переніс важкий інсульт, а його наступником на чолі уряду став Марселу Каєтану, який не володів вольовими якостями свого попередника і тим більше здібностями знайти вихід з кризи.

До початку 1970-х років недолік державного фінансування і значні втрати збройних сил під час бойових операцій в колоніях позбавили кар’єру військового привабливості в очах буржуазії, яка традиційно підтримувала Салазара. Офіцерами ставали провінціали і випускники університетів, в середовищі яких панували революційні ідеї. Поступово склався прошарок офіцерів нового покоління, які отримали військовий досвід і відчувають глибоку антипатію до режиму, який, крім іншого, не забезпечував фінансового добробуту.

Посилання на основну публікацію