Категорія географічного положення, що характеризує становище того чи іншого просторового об’єкта щодо інших, дуже широко застосовується в географії. Ця категорія має кілька різновидів:
- фізико-географічне положення;
- економіко-географічне положення (ЕГП);
- транспортно-географічне положення.
В системі політико-географічних знань на перше місце висувається політико-географічне положення (ПГП).
Між категоріями ЕГП і ПГП немає абсолютно чіткої межі. Так, становище тієї чи іншої країни або регіону щодо найважливіших економічних центрів, світових транспортних і торгових шляхах, інтеграційним угрупованням, туристським потокам має значення не тільки для економічної, а й для політичної географії. Адже їх безпеку, нормальне функціонування зрештою залежать від політичної ситуації у світі.
Як приклад вигідного поєднання ЕГП і ПГП можна навести малі країни і території, що належать до числа «квартироздавачів» або «посередників», нині займають значне місце в міжнародному географічному розподілі праці (Сінгапур, Багами та ін.) Приклад набагато менш вигідного поєднання ЕГП і ПГП являють собою країни, що не мають виходу до відкритого моря.
Що стосується самого визначення ПГП, то, по М. М. Голубчиков, політико-географічне положення – це положення об’єкта (країни, її частини, групи країн) щодо інших держав і їх групам як політичних об’єктів. ПГП держави в широкому сенсі – це комплекс політичних умов, пов’язаних з географічним положенням країни (регіону), що виражається в системі політичних взаємин з навколишнім світом. Ця система рухлива, на неї впливають процеси і явища, що відбуваються як в навколишньому просторі, так і в самому досліджуваному об’єкті.
Прийнято розрізняти макро-, мезо- та мікро- ПГП
Макро-ПГП країни або регіону – це їх положення в системі глобальних політичних взаємин. Його оцінюють в першу чергу в залежності від положення країни (регіону) щодо основних військово-політичним і політичним угрупованням, вогнищам міжнародної напруженості і військових конфліктів (гарячим точкам), демократичним і тоталітарним політичним режимам і т. д. Макро-ПГП – історична категорія, що змінюється в часі. Для доказу цього твердження можна порівняти обстановку в світі в період «холодної війни» і після її закінчення.
Мезо-ПГП – це зазвичай становище країни в межах свого регіону або субрегіону. При його оцінкою особливу роль відіграє характер безпосереднього сусідства, яке, своєю чергою, визначається насамперед політичними взаєминами. Для ілюстрації достатньо навести:
- з одного боку, приклади відносин між ФРН і Францією, США і Канадою, Японією і Республікою Корея, Росією і Фінляндією,
- з іншого – приклади відносин між Ізраїлем і сусідніми арабськими країнами, між Іраком і Іраном, Індією та Пакистаном, США та Кубою.
У період, коли в ПАР панував расистський режим, сусідні з цією країною держави називали прифронтовими.
Під мікро-ПГП країни зазвичай розуміють вигідність або невигідність (як з політичної, так і з військово-стратегічної точки зору) розташування окремих ділянок її межі, характер дотику прикордонних районів з суміжними державами.
Аналізу нового геополітичного становища Росії (після розпаду СРСР) присвячена велика кількість робіт. Їх автори відзначають, що загальні втрати Росії на мезо- та мікрорівні виявилися дуже великими, як в плані руйнування колишнього єдиного політичного і економічного простору, втрати значної частини демографічного, економічного і науково-технічного потенціалу, збільшення «Північний» всієї країни і значною мірою відгородження її від Балтійського і Чорного морів, так і в суто геополітичному аспекті.
Чимало геополітичних проблем виникло у відносинах Росії з ближнім зарубіжжям, тобто з іншими країнами СНД. На західному кордоні це меншою мірою належить до Білорусії, з якою в 1999 р. Росія підписала Союзний договір про створення єдиної держави, але в більшою – до України і Молдавії (Крим і Севастополь, Чорноморський флот, статус Придністров’я, тарифи за перекачування російських нафти і природного газу в закордонну Європу).
Після вступу країн Балтії та Польщі в НАТО виникли нові труднощі в організації сухопутних зв’язків з Калінінградською областю. На південному кордоні відбулося деяке охолодження відносин з Азербайджаном і особливо з Грузією (розбіжності з питання про шляхи транспортування каспійської нафти, про статус Абхазії і Південної Осетії, про російських військових базах і т. д.).
На Південно-Сході не може не турбувати посилюється військова присутність США в деяких республіках Середньої Азії. Чимале політичне потрясіння випробували останнім часом і ті з країн СНД, де сталися:
- «Революція троянд» (Грузія);
- «Помаранчева революція» (Україна);
- «революція тюльпанів» (Киргизія).
C цього переліку проблем потрібно додати необлаштованість частини державних кордонів країни, оскільки багато з них фактично «винесені» на рубежі колишнього СРСР. Російські прикордонники залишаються, наприклад, на кордоні Таджикистану з Афганістаном, тоді як на власних кордонах Росії з країнами СНД прикордонний і митний контроль не такий жорсткий. Не можна забувати і про те, що загальна протяжність кордонів Росії становить 60,9 тис. км і що дуже багато суб’єктів Федерації (майже половина) після розпаду СРСР стали прикордонними територіями.
Ще більше геополітичних проблем пов’язано з далеким зарубіжжям. На західних рубежах Росії колишні соціалістичні країни швидко переорієнтувалися у своїх політичних уподобаннях. «Просування НАТО на Схід» означає включення цих країн в західні політичні та військові структури, а входження їх до Європейського союзу – і в економічні структури. У країнах Балтії здійснюється дискримінація етнічних росіян, висуваються територіальні претензії до Росії.
У Польщі та Чехії створюються елементи протиракетної оборони Заходу. На Півдні та Південному Сході ісламські держави прагнуть до залучення у свою орбіту колишньої радянської Середньої Азії та Азербайджану; складна обстановка склалася на кордоні з Афганістаном. На Далекому Сході становище Росії стало більш стабільним, попри суперечку з Японією з приводу Курильських островів.
Спроби відобразити геополітичне становище Росії на карті зустрічаються не так часто, але все ж вони є.
Як свого роду коментаря до цієї карті можна навести коротку характеристику геополітичного положення окремих частин сучасної Росії, дану академіком А. Г. Гранберг: «Специфіка геоекономічного та геополітичного становища Росії у сучасному світі полягає в тому, що вона стикається з найбільшими світовими економічними угрупованнями різними частинами свого величезного неоднорідного тіла. Природно, різні контактні зони відчувають різні зовнішні тяжіння.
Так, регіони європейської частини і Урал економічно більшою мірою орієнтовані об’єднувати Європу. Для всього Далекого Сходу і значної території Сибіру головне простір економічного співробітництва – це Азіатсько-Тихоокеанський регіон (АТР). Для російських регіонів, наближених до південних кордонів від Північного Кавказу до Східного Сибіру, – це сусіди по СНД (за ними – другий ешелон – країни мусульманського світу) і континентальний Китай».
Рішення геополітичних проблем Росії в перспективі, мабуть, має бути пов’язане,
- по-перше, з уповільненням і припиненням процесів дезінтеграції в рамках СНД і відродженням їх єдиного економічного простору;
- по-друге, з продовженням налагодження тісних політичних відносин і з Заходом і зі Сходом.
Яскравим прикладом такого роду може служити укладений у 2001 р. Договір про дружбу, добросусідство і співробітництво між Росією і Китаєм.