Поділ і взаємодія різних гілок влади Ізраїлю

Специфіка взаємовідносин між різними гілками влади в Ізраїлі багато в чому визначається наступними параметрами: відносини між Кнесетом і урядом, баланс повноважень між главою уряду і президентом, роль Верховного суду в політичному житті Ізраїлю, характер партійної системи і місце партій в політичному житті ізраїльського суспільства.

Як і в будь-який інший парламентської республіки, законодавством Держави Ізраїль передбачені норми відповідальності уряду перед парламентом. Кнесет має право винести вотум недовіри уряду більшістю голосів його депутатів. В цьому випадку Кнесет звертається до Президента Держави з проханням покласти формування уряду на одного з його членів, який підтвердив свою згоду в письмовій формі. У дводенний термін Президент покладає завдання формування нового уряду максимум протягом 42 днів. Якщо ж зазначений депутат повідомляє Президента про те, що він не в змозі впоратися з цим завданням, або склад уряду, поданий депутатом на розгляд Кнесету, не отримує вотуму довіри парламенту, це означає автоматичний розпуск кнесету і призначення дострокових парламентських виборів на останній вівторок 90 денного терміну з моменту повідомлення Президентом голови Кнесету про неможливість сформувати склад уряду депутатом або з моменту винесення Кнесетом вотуму недовіри уряду.

У 1996-2003 роках в Ізраїлі існувала унікальна система вищих органів влади, при якій парламент і глава уряду обиралися прямим голосуванням електорату. Особливістю діяла на той період ізраїльської системи правління була, зокрема, можливість Кнесету шляхом вотуму недовіри уряду відсторонити від займаної посади вибраного загальним голосуванням голову уряду. При цьому наслідком вотуму недовіри уряду ставала як відставка уряду, так і саморозпуск Кнесету, так само як дострокові вибори прем’єр-міністра і парламенту. Крім того, було передбачено право глави ізраїльського уряду достроково розпустити парламент. До того ж входження прем’єр-міністра і членів кабінету до складу Кнесету в якості депутатів явно говорило на користь прямого відходу від класичної схеми жорсткого поділу влади і їх повної автономії і самостійності. Такого роду стан справ призводило до напруженості, внутрішньополітичного протистояння і частково розбалансування в системі конституційно-правових відносин, що звужувало рамки діяльності президента як арбітра суспільно-політичного життя. І тільки скасування в 2003 році прямих виборів прем’єр-міністра дозволила вважати, що повноваження президента залишаються на колишньому рівні і немає необхідності посилювати його легітимність за рахунок прямих виборів глави держави.

Посилання на основну публікацію