Південь Італії: подолання відсталості

Поряд з високорозвиненими і депресивними в Західній Європі є ще чимало порівняно слаборозвинених, переважно аграрних районів. Навіть у межах п’ятнадцяти країн ЄС на них припадало понад 1/3 території та 1/4 всього населення. Їх відрізняє переважання первинних галузей – сільського господарства, добувної промисловості – при недостатньому розвитку невиробничої сфери, інфраструктури, наукоємних виробництв. Для них характерні також низький професійний рівень трудових ресурсів, підвищений рівень безробіття, відтік населення в інші райони і за кордон.

Відносно таких відсталих районів регіональна політика зазвичай передбачає модернізацію аграрного сектора, створення сучасної інфраструктури, спорудження великих підприємств базових галузей промисловості, які виконують функції «полюсів зростання», причому все це переважно за рахунок держави. Європейський фонд регіонального розвитку, національні фонди подібного роду основні засоби зазвичай виділяють на підйом саме відсталих районів.

Територіально райони цього типу в Західній Європі розташовуються по боках від «Центральної осі розвитку». На північний захід від неї знаходиться Ірландія, на захід – західна частина Франції, на північний захід – південно-східні (Мурсія, Андалусія) і центральні (Кастилія, Естремадура) райони Іспанії, а також Португалія, до півдня – Південь Італії, французька Корсика, на південний схід – Греція. Типові для районів цієї групи риси найкраще розглянути на прикладі Півдня Італії.

При характеристиці міжрегіональних диспропорцій в цій країні іноді користуються підрозділом її на «три Італії» – Північну, основу якої утворюють Ломбардія, Лігурія і П’ємонт, Середню, до якої входять Венеція, Емілія-Романья, Тоскана, Умбрія і інші області, і Південну, що займає південну частину Апеннінського п-ова і острови. Але нерідко такий підрозділ зводиться всього до двох частин – Північної і Південної Італії. У цьому випадку до Південної Італії відносять області Кампанія, Апулія, Абруцці, Молізе, Базіліката, Калабрія, Сицилія і Сардинія.

Яскраво виражена диспропорція між розвиненим Північчю і відсталим Півднем – одна з особливостей і одне з найбільш «вузьких місць» у всьому соціально-економічному розвитку Італії. Після політичного об’єднання країни в 1861 р. Північ став розвиватися по шляху капіталістичної індустріалізації, тоді як Південь – зі своїм архаїчним, що збереглися з часів середньовіччя укладом життя – перетворився на аграрно-сировинний придаток Півночі. Це протиріччя ще більш поглибилося з переходом до етапу НТР. Чи не володів ні ефективним виробничим апаратом, ні резервами кваліфікованої робочої сили, Південь Італії став чи не головним у Західній Європі вогнищем міграцій населення: тільки в 1950-1970 рр.. його покинули приблизно 4 млн осіб. У 1980-х рр.., Як випливає з даних, наведених у таблиці 23 і на малюнку 71, загальне відставання Півдня від Півночі було ще дуже великим.
До даних таблиці 23 можна додати, що душовою показник ВВП на Півдні становив лише 60% по відношенню до такого на Півночі. На Південь припадало майже 2/3 всіх безробітних в країні. І в цілому якість життя тут було значно нижчими. У межах самого Півдня найбільш відстаючими вважалися області Калабрія і Базіліката.

Регіональна політика стосовно італійському Півдню почала здійснюватися в 1950 р., коли була розроблена «Програма розвитку Півдня» і створена «Каса Півдня» – основне джерело субсидування намічених проектів, а також стала застосовуватися система різних пільг для залучення в цей район державного і приватного капіталу. Одночасно там почалася аграрна реформа.
На першому етапі програми увага була приділена головним чином створенню інфраструктури – шосейних доріг, ЛЕП, газопроводів, гребель і водосховищ для водопостачання і зрошування. Особливо велику роль зіграла знаменита «автострада Сонця», яка була продовжена від Неаполя до південного краю Апеннінського п-ова.

На другому етапі приступили до індустріалізації Півдня, до створення тут важкої промисловості, насамперед металургійної, нафтопереробної, нафтохімічної та хімічної. Вибору саме такого профілю індустріалізації сприяли вигідне становище Південній Італії на морських вантажопотоках нафти і залізорудної сировини, а також відкриття нафти і продовження розробок сірки і кам’яної солі в Сицилії, відкриття природного газу на півдні півострова.

Важлива і особливо цікава з географічної точки зору особливість індустріалізації Півдня полягає в тому, що для цієї мети були виділені 12 районів (зон) промислового розвитку та додатково ще 27 менш великих ядер індустріалізації, які разом займали 1/4 всієї його території. Надалі число таких районів було збільшено, в тому числі і шляхом просування їх у Центральну Італію (рис. 72). При цьому в більшості обраних районів індустріалізація здійснювалася шляхом створення одного дуже великого підприємства, наприклад металургійних комбінатів в околицях Неаполя (Баньоли) і в Таранто, нафтохімічних комбінатів в Бріндізі та районі Сіракуз. Проте надалі ці «полюси зростання» базових галузей промисловості стали обростати вже більш сучасними наукомісткими виробництвами, особливо в Неаполі і «промисловому трикутнику» Барі – Бріндізі – Таранто. На Півдні з’явилися також філії великих автомобільних заводів (ФІАТ, «Альфа-Ромео»).

У 1980-1990-і рр.. регіональна політика на Півдні Італії стала набувати деякі нові риси. У 1993 р., з початком нового етапу інтеграції країн ЄС, було припинено проведення «надзвичайних заходів», завершила свою діяльність «Каса Півдня».
Поряд із коштами з державного бюджету став все ширше залучатися приватний капітал. Відбулася відмова від гігантоманії, і тепер перевага віддається дрібним і середнім підприємствам. Італія робить спроби залучення на Південь фінансових та інших ресурсів інших країн ЄС. При цьому ставка робиться передусім на створення необхідної інфраструктури для цілорічної рекреації та туризму. Вважають, що це найбільшою мірою допоможе залучити іноземні інвестиції. Вважають також, що створення в Західній Європі єдиного економічного простору може сприятливо відбитися на Півдні Італії.

Все це свідчить про чималі зусиллях з підйому Півдня, який значно поліпшив свій добробут і з відсталого аграрного перетворився на аграрно-індустріальний і навіть індустріально-аграрний район, що володіє промисловими галузями не тільки «нижніх», а й «верхніх поверхів». Фактично припинилася еміграція. Помітно зменшилася загальна відставання Півдня від Півночі.
На підтвердження цієї тези можна навести такі дані. У результаті проведення регіональної політики ВВП з розрахунку на душу населення зріс на Півдні в чотири рази. Частка зайнятих у сільському господарстві скоротилася до 15% при одночасній суттєвої модернізації цієї галузі. Тепер Південь Італії поставляє 7% всієї сільськогосподарської продукції ЄС, тобто в два рази більше, ніж Греція, і приблизно стільки ж, скільки Нідерланди чи Великобританія. Хоча частка зайнятих у промисловості на Півдні мало змінилася, збільшилася кількість великих підприємств загальнонаціонального значення: тут, наприклад, виробляється близько 1 млн автомобілів на рік. Тепер на Півдні близько 50 так званих індустріальних округів, тобто стільки ж, скільки на Півночі. Довжина дорожньої мережі збільшилася більш ніж у два рази. Майже не залишилося жител без електрики і каналізації. Дитяча смертність зменшилася з 80 до 10 на 1000 новонароджених. У школу йдуть всі 100% дітей, які досягли 6-річного віку. У всіх адміністративних центрах провінцій є вищі навчальні заклади.

І проте, незважаючи на настільки відчутне згладжування колишніх диспропорцій, істотні відмінності між Північчю і Півднем ще продовжують зберігатися. Через більш швидкого розвитку Півночі частка Півдня в загальнонаціональному ВВП не перевищує 1/4. На думку експертів, якість життя на Півдні все ще на 1/3 нижче, ніж у північній частині країни. Наприклад, число телевізорів з розрахунку на 100 сімей в середині 1990-х рр.. в багатьох провінціях Півночі становило 80-90, а в Кампанії, Калабрії або на Сицилії – 60-75. До числа бідних на Півдні все ще відносять 10% сімей. А безробіття серед молоді тут досягає 55%.

Є одне особливе обставина, яку необхідно враховувати, розглядаючи проблему Півдня. Воно полягає в тій ролі, яку відіграє тут італійська мафія. Отримавши величезні кошти від торгівлі зброєю, наркотиками, дорогоцінними металами та камінням, від нелегального вивозу капіталів, змісту злачних закладів, від пограбування банків і заможних людей (в основному на Півночі і в інших країнах Західної Європи), мафіозні клани стали активно впроваджуватися в економіку Півдня . Вони скуповують і продають землю, створюють промислові підприємства, посилюють свої позиції на ринку. У багатьох провінціях Півдня вони фактично встановили свою монополію над місцевими економічними і природними ресурсами і контроль над важелями політичної влади. На континентальному Півдні це перш за все відноситься до Калабрії, а на острівному Півдні – до Сицилії. З мафією же пов’язане надзвичайно широке поширення рекету і «тіньової» економіки, в якій зайнята половина (!) Всіх працюючих. Це означає, що цілі галузі виробництва тут діють як би «в тіні».

Посилання на основну публікацію