Післявоєнна Греція

Військова диктатура 1967-1974 років. Відновлення демократії. Завдяки підключенню Греції до «плану Маршалла» (1948 рік) важке економічне становище вдалося виправити: вже в 1951 році економіка була відновлена ​​практично до довоєнного рівня. У лютому 1952 року Греція офіційно стала членом НАТО. Що прийшла до влади в листопаді 1952 року партія «Грецький збір» на чолі з маршалом А. Папагосом (в 1956 році на її основі була сформована партія «Національний радикальний союз – ЕРЕ» на чолі з К. Караманлісом) взяли жорсткий курс на підтримку стабільності в країні. Орієнтиром у зовнішній політиці залишалися США, на грецькій території були розміщені американські військові бази.

Невдоволення політикою правих, порушення в процедурі парламентських виборів 1961 року, що політичні процеси і вбивства (зокрема, депутата від лівих Г. Ламбракіса 22 травня 1963 року) призвели до відставки уряду ЕРЕ, яке змінив «Союз центру» на чолі з Г. Папандреу. Деяка лібералізація внутрішньополітичному житті викликала протидію з боку правих сил, а також короля, і влітку 1965 року кабінет Г. Папандреу пішов у відставку. Зростання страйкового руху і часта зміна кабінетів привели до виступу військових, які (не без відома США) 21 квітня 1967 року здійснили переворот і встановили диктатуру. Була скасована конституція, заборонені демократичні організації, обмежувалася свобода преси, понад 5 тисяч осіб були заарештовані. «Контрпереворот» 13 грудня 1967 року, що очолений королем Костянтином, виявився невдалим, король втік до Італії.

Військова хунта виявилася вкрай непопулярною в суспільстві – її не підтримували ні праві, ні ліві. Кульмінацією опору став виступ студентів Афінського політехнічного університету в листопаді 1973 року, жорстоко придушене військами. Прагнучи підвищити власну популярність, хунта в липні 1974 року організувала військовий переворот на Кіпрі, домагаючись «енозіса» – приєднання острова до Греції. Турецьке військове вторгнення на Кіпр і міжнародна ізоляція Греції продемонстрували повне політичне банкрутство хунти, яка була змушена відмовитися від влади. З паризького еміграціі повернувся К. Караманліс, який обійняв посаду прем’єр-міністра. В знак протесту проти політики США в кіпрських справах Греція покинула військову структуру НАТО.

В країні була відновлена ​​діяльність політичних партій, в тому числі комуністів, які вперше після громадянської війни змогли вийти з підпілля. На референдумі 8 грудня 1974 року монархія була скасована. На виборах в 1974 і 1977 роках перемогу отримала правоцентристська партія К. Караманліса «Нова демократія», яку потім (вибори 1981 і 1985 років) змінило лівоцентристський «Всегрецький соціалістичний рух ПАСОК» на чолі з А. Папандреу. Соціалісти продовжили курс на демократизацію і лібералізацію внутрішньополітичному житті країни.

До теперішнього часу в Греції сформувалася стійка партійна система, головними політичними силами якої є партії «Нова демократія» (при владі в 1990-1993 роках, а також з 2004 по 2009 роки) і ПАСОК (при владі – з 1993 по 2004 роки). У країні оформилися розвинені демократичні традиції і інститути західного типу.

Греція повернулася у військову структуру НАТО (1980 рік) і вступила в ЄЕС (1981 рік). Починаючи з середини 80-х років XX століття її зовнішньополітичний курс, при збереженні членства в НАТО і тісної співпраці з США, став все більше орієнтуватися на єдину Європу. Греція – твердий прихильник поглиблення європейської інтеграції (у 2002 році Греція перейшла на загальноєвропейську валюту євро), зміцнення та координації єдиної зовнішньополітичної лінії. Одночасно Афіни почали активізувати співпрацю з СРСР (з 1991 року – Росією) в сфері політичного діалогу, енергетичної взаємодії та військово-технічного співробітництва. З приходом до влади уряду «Нової демократії» за підсумками виборів 2004 і 2007 років на чолі з К. Караманлісом ці процеси набули додаткової динаміки.

Претендуючи на роль політичного та економічного лідера Балкан, Греція підтримує «європерспективу» всього регіону як гарантію його стабільності та економічного розвитку. Греція активно виступала проти дезінтеграції Югославії, в тому числі на етапі косовської кризи, відмовившись від участі в натовських операціях проти С. Мілошевича. З 1992 року неврегульованим залишається греко-македонський суперечка про державний найменуванні Колишньої Югославської Республіки Македонія: у використанні Скоп’є топоніма «Македонія» Афіни вбачають потенційні територіальні претензії на грецьку провінцію з однойменною назвою. Складними залишаються відносини з Туреччиною: при неврегульованості цілого комплексу двосторонніх претензій, а також кіпрської проблеми, Афіни з кінця 90-х років XX століття взяли курс на підтримку перспективи вступу Туреччини до Європейського союзу, розраховуючи, що Анкара, вимушена відповідати критеріям ЄС, стане більш передбачуваним і поступливим партнером. Зусилля грецької дипломатії допомогли забезпечити успішний вступ Кіпру до Євросоюзу в 2004 році.

8 лютого 2005 року за підтримки основних політичних сил Греції на пост президента обрано учасник антифашистського опору, лідер партії ПАСОК Каролос Папульяс.

В кінці 2008 року Греція була охоплена заворушеннями, які спостерігачі і влада оцінила як наймасштабніші за останні 30 років.

Посилання на основну публікацію