Перебудова в СРСР (1985-1991 роки)

До початку 1980-х роках СРСР зіткнувся з цілою сукупністю криз: по-перше, кризою наддержави, що виявилися в тому, що СРСР став відставати в гонці озброєнь, в глухому куті опинилася політика, пов’язана з війною в Афганістані; по-друге, кризою «державного соціалізму», тобто державно-монополістичного індустріального суспільства: система соціально-економічних відносин, заснована на масовому стандартизованому виробництві, бюрократичне управління всіма економічними процесами, вже не могла забезпечити задоволення зростаючих якісних потреб населення; по-третє, кризою авторитарної політичної системи: радянські люди вже не хотіли миритися з роллю безсловесних об’єктів управління, тим більше що комуністична ідеологія оголошувала, що в СРСР існує демократія і народ є господарем країни.

Поступово сформувалися елементи громадянського суспільства – самостійні від влади громадські течії. Загальне обурення викликали номенклатурні привілеї, неефективність роботи бюрократичного апарату, свавілля і безвідповідальність чиновників, корупція. Соціально-політичні протиріччя накладалися на етнонаціональні.

Продовжуючи курс Андропова, Горбачов наполягав на прискоренні економічного розвитку, і його політика спочатку отримала назву «прискорення». Горбачов вважав, що розпочатий Андроповим економічний експеримент приніс позитивні результати. З огляду на обмеженість експерименту, Горбачов збирався поступово розширювати товарно-грошові відносини і в кінцевому підсумку повністю перевести більшість підприємств на самоокупність. Економічні реформи повинні були супроводжуватися впровадженням нової техніки, яка допоможе поліпшити якість продукції до рівня капіталістичних країн. Проводилось укрупнення відомств (перш за все в агропромисловій сфері). На цьому етапі реформи проводилися авторитарно, тривали розпочаті Андроповим чистки.

У 1985-1987 роках тривали широкі репресії проти корупціонерів. Якщо в 1980 році було виявлено 6 024 випадки отримання хабарів, а в 1983 році – 8 568, то в 1985 – вже 10 561, а в 1986 році – 11 408. У 1987 році відбувається зниження кількості виявлених хабарів до 7 848. Незважаючи на то що арештовувалися тисячі людей, кримінальний капітал зберігався. «Дела» по корупції часто носили демонстраційний характер, доказова база слідства була незадовільною. Арешти реальних і уявних хабарників викликали ентузіазм серед населення і невдоволення в середовищі чиновництва. Такий характер боротьби з корупцією не був особливістю СРСР і відповідав вітчизняної соціально-політичної традиції.

Горбачов змушений був постійно враховувати небезпеку консервативного перевороту. У той же час населення демонструвало Горбачову свою підтримку. У цих умовах Горбачов став схилятися до ідеї демократизації, тобто більш широкого залучення простих громадян до політики, щоб можна було в разі потреби протиставити підтримку «низів» консервативної частини партійного апарату.

У лютому 1986 року на XXVII з’їзді КПРС Горбачов проголосив програму політики реформ, яка була названа «перебудовою». Плани перетворень припускали зростання темпів розвитку виробництва, перш за все машинобудування, і його технічну модернізацію ( «прискорення»), посилення самостійності підприємств і поглиблення ринкових відносин (самоуправління і госпрозрахунок), розширення інформованості суспільства про становище в країні і світі ( «гласність»), залучення громадян до участі в політичному житті при збереженні однопартійної влади КПРС ( «демократизація»), поліпшення відносин з капіталістичними країнами на основі рівноправності та відкритості ( «нове мислення»). Було припинено кримінальне переслідування інакомислячих. Доповідь Горбачова викликав великі надії, але реально за проголошенням основних ідей перебудови не було рішучих дій. До кінця 1986 року ця стало викликати розчарування.

Важкі наслідки для країни мала Чорнобильська катастрофа, яка сталася 26 квітня 1986 року на Чорнобильській АЕС (УРСР). В результаті аварії радіаційного впливу піддалися сотні тисяч людей, що проживають на півночі України, сході Білорусі, в ряді областей Росії. Ліквідація наслідків аварії завдала величезної шкоди економіці країни.

У 1987 році шляхом часткових поступок Горбачову вдалося врегулювати ще в 1979 році ракетний криза з США. Почалося згортання холодної війни.

У січні 1987 року Горбачов виступив на пленумі ЦК з промовою, де проголосив початок більш рішучих перетворень. Генсек піддав різкій критиці відомчу бюрократію. Влада відомств над підприємствами значно обмежувалася. 30 червня 1987 був прийнятий закон про державне підприємство, який надавав заводам і фабрикам широку господарську самостійність. Автори цієї реформи враховували досвід 1960-х років і справедливо побоювалися безконтрольності керівників підприємств. Тому засновувалися ради трудових колективів, які наділялися широкими повноваженнями по контролю за роботою директорів і визначення стратегії підприємств. Самі керівники повинні були обиратися трудовими колективами і могли змінюватися, якщо їх робота буде неефективною і негативно позначиться на заробітках співробітників. Однак система рад на більшості підприємств не запрацювала, так як вони діяли під твердим контролем адміністрації, партійної та профспілкової організацій, які як і раніше брали найважливіші рішення. Встановивши свій контроль над радами і звільнившись від опіки вищих відомств, партійно-господарська адміністрація стала практично безконтрольної. Це явище закріпилося як один з підсумків перетворень.

Щоб поставити підприємства-монополісти в умови конкуренції і тим самим збити ціни і змусити співробітників підприємств працювати більш ефективно, в 1987 році реформатори дозволили розвиток кооперативів в промисловості і торгівлі. Під виглядом кооперативів стали розвиватися звичайні капіталістичні підприємства.

Реформаторам не вдалося знайти оптимального поєднання соціальних гарантій і ринкової економіки. Відбулося зрощення капіталу кооператорів (частково криміналізованого) з можливостями безконтрольного директорського корпусу і корумпованої частини бюрократії. Через приватні організації стали перекачуватися фінансові кошти державних підприємств і відомств. Це обескровило державні підприємства. Бюрократичне регулювання ринку було неефективним в силу некомпетентності та корупції. Поступово консервативна частина чиновників, які не готова працювати в нових умовах, стала виступати за припинення ринкових реформ. Але ті верстви бюрократії, які вже здобули зацікавленість в почався розділі державної власності, продовжували наполягати на поглибленні перетворень, що загрожували смертю старої партійної номенклатури.

Криза реформ і загострення соціальних суперечностей призвели до розвитку політичної боротьби, яка охоплювала вже не тільки партійну верхівку, а й більш широкі верстви суспільства.

Цьому сприяла політика «гласності». Офіційним виданням було дозволено критикувати Сталіна і Брежнєва, в політиці яких бачили витоки нинішньої скрути. Дискусії в партійному керівництві незабаром привели до виділення декількох позицій. Прихильники збереження андроповського курсу авторитарних реформ, противники демократизації і подальшого розширення ринку групувалися навколо члена Політбюро Є. К. Лігачова. Лігачова протистояли прихильник ліберальних ідей член Політбюро А. Н. Яковлєв і гостро критикував номенклатурні привілеї керівник московської парторганізації Б. Н. Єльцин.

21 жовтня 1987 на пленумі ЦК Єльцин розкритикував Лігачова, а потім і на хід реформ, після чого подав у відставку. Різкий тон виступу і сам факт «політики відставок» викликали осуд в ЦК. Однак Горбачов потребував противазі консерваторам і тому залишив опального Єльцина в Москві, призначивши його керівником будівельного відомства. З цього моменту стала зростати популярність Єльцина як «гнаного за правду».

28 червня – 1 липня 1988 пройшла XIX партійна конференція КПРС. На конференції була повністю підтримана політична лінія Горбачова на поступову демократизацію і оголошено, що вибори до Рад тепер будуть проходити «на альтернативній основі», тобто з декількох кандидатур. Це було значних змін в країні, де до сих пір КПРС підбирала кандидата на місце депутата, а виборці лише формально стверджували його на виборах. Відтепер будь-яка офіційно зареєстрована організація могла висунути свого кандидата. Але система органів влади і виборів була 1 грудня 1988 року кардинально перевлаштувати. Тепер Верховна Рада мав обиратися З’їздом народних депутатів, який був оголошений верховним органом в конституційній системі. Але з’їзд передбачався як дискусійний орган, в той час як законодавча діяльність повинна була здійснюватися Верховною Радою. Частина депутатів призначалася. Місцеві бюрократичні органи (виборчі комісії і передвиборні наради) могли не затвердити кандидата. Таким чином реформатори розраховували спертися на підтримку демократично налаштованих громадян і в той же час утримати більшість депутатських місць за КПРС, відсікаючи від участі у виборах небажаних опозиціонерів.

У 1986 році в СРСР припинилося кримінальне переслідування інакомислячих. Їх як і раніше могли вигнати з роботи, але за критику режиму вже не засуджували на кілька років тюремного ув’язнення. 23 грудня 1986 року через посилання було повернуто академік Сахаров. З в’язниць стали випускати дисидентів. Але більшість з них не продовжило опозиційну діяльність. Їм на зміну прийшло нове покоління опозиціонерів – «неформали».

З 1987 року в політичному житті стали брати участь десятки «неформальних» (тобто незалежних від офіційних структур) організацій, які виступали за демократичний соціалізм або ліберальну демократію, критикували КПРС. У травні – липні 1988 року по Росії прокотилася хвиля масових маніфестацій з політичними вимогами. Більшість жителів СРСР ніколи не бачили опозиційних мітингів і з цікавістю поставилися до ідей «неформалів». Це дозволило опозиційним організаціям збільшити свою чисельність. Вони почали багатотисячними тиражами випускати свої видання (газета «Експрес-хроніка», «Вільне слово», «Громадянська гідність», журнали «Громада», «Панорама» та ін.), Вступивши в конкуренцію з ліберальними комуністичними виданнями. Зростання неформального руху привів до формування в СРСР широкого спектра політичних організацій, відкрито відстоюють різні шляхи розвитку країни (націоналістична «Пам’ять»; радикально-ліберальний «Демократичний союз»; «Соціалістична ініціатива», яка виступає за справжні принципи марксизму; «Громада», яка відстоювали народницькі ідеї общинного самоврядування, і ін.).

Влада перейшли в контрнаступ проти «неформалів», і з 18 червня 1988 року розпочали розганяти їх мітинги в Москві, а потім і в інших регіонах. Однак це не привело до розгрому рухів і тільки радикалізувати «неформалів». Навесні – влітку 1988 року по СРСР прокотилася хвиля масових виступів проти перших секретарів обкомів КПРС. Поки громадяни бачили в них причину своїх проблем. Але поступово незадоволені маси стали вважати коренем бід сам комуністичний режим.

Одночасно опозиційний рух розросталося і в союзних республіках СРСР, де опозицію об’єднували національні гасла. У 1989 році вже в кожній з республік СРСР існувало впливове національний рух, що виступало за суверенітет, тобто верховенство національної влади над вищестоящими організаціями, включаючи структури влади СРСР.

26 березня – 9 квітня 1989 року пройшли вибори 2250 народних депутатів СРСР. Більшість депутатів складалося з представників партійної номенклатури і була налаштована консервативно. Але депутатами були також обрані і відомі «виконроби перебудови». Лідером руху за соціальну справедливість став Б. М. Єльцин, який викривав номенклатурні привілеї і свавілля партійного апарату. Більшість москвичів віддало йому свої голоси. Лідером більш радикальних лібералів став академік А. Д. Сахаров, який був обраний депутатом від Академії наук СРСР.

На З’їзді народних депутатів, який відкрився 25 травня 1989 року, «демократи» виявилися в меншості, причому дуже незначному. Проте вони вступили в боротьбу з слухняним Горбачову більшістю, використовуючи трибуну з’їзду для викладу своїх поглядів. Засідання з’їзду транслювалися по телебаченню, і вся країна дивилася їх. Більшість розуміло, що вирішується доля СРСР. Майже не залишилося людей, які б зовсім не цікавилися політикою. «Неформали» організували масові мітинги в підтримку демократів.

Головою з’їзду було обрано М. С. Горбачов. Незважаючи на те що демократи не змогли провести свої вимоги на з’їзді, їх авторитет зріс. 30 липня 1989 року ці фірми утворили Міжрегіональну депутатську групу (МДГ), і вона перетворилася в штаб демократичної опозиції. У 1989 році МДГ, яка мала парламентською трибуною, була ще рупором, а не керівником громадянського руху, який в цей час було представлено сотнями неформальних організацій і громадських рухів, страйкові комітети, комітети самоврядування та іншими інститутами безпосередньої демократії.

Після смерті А. Д. Сахарова 14 грудня 1989 року провідним лідером МДГ став Б. М. Єльцин. «Неформали» або стали діяти під її керівництвом, або, якщо їхні ідеї розходилися з позицією МДГ, створили свої партії і рухи, менш впливові, ніж МДГ.

У 1988-1989 роках Горбачов фактично втратив лідерство в перебудові. Його вплив слабшав як в партії, де посилилися прихильники якнайшвидшого припинення реформ, так і в суспільстві, де демократична опозиція висувала вимоги як можна більш радикальних і глибоких перетворень.

Щоб зміцнити свою владу, Горбачов домігся нових змін в конституції. 14 березня 1990 року союзний парламент проголосив його президентом СРСР. Це призвело до нового падіння авторитету партії, тому що Горбачов був тепер лідером держави не як глава партії, а як президент. Інститут президентства закріпився в політичній традиції країни. Незабаром він був введений в більшості союзних і автономних республік.

Посилання на основну публікацію