Османське правління в Греції і боротьба за незалежність

Положення греків при османах було двоїстим. З одного боку, населення піддавалося серйозному релігійному та економічному тиску, який став причиною локальних протестних виступів в цілій низці областей (Мані на Пелопоннесі, Сулі в Епірі, Сфакії на Криті). З іншого боку, в рамках османської системи міллетів турки розширили привілеї Константинопольської патріархії, ввели чимало греків на високі державні пости, надали населенню ряд економічних переваг і прав общінного або провінційного самоврядування. Завдяки торгівлі великого економічного розквіту досягли і грецькі громади за кордоном.

Зростання добробуту населення за рахунок розвитку ремісничого, ткацького і прядильного виробництв, торгівлі і судноплавства (сприятливі умови для останнього створив Кючук-Кайнарджийський мир 1774 року, дав можливість грецьким судам плавати під російським флагом), поряд з проникненням ззовні ідей Великої французької революції, привів до підйому національної самосвідомості на межі XVIII-XIX століть. В кінці XVIII століття Ригас Велестенлісом була написана конституція для вільної Греції в союзі з іншими балканськими країнами. За сприяння Росії в 1798-1799 років були звільнені від французів захоплені ними в 1797 році. Іонічні острови, де під російським заступництвом виникла грецька «Республіка Семи Сполучених островів». Створене в 1814 році в Одесі таємне революційне товариство «Філікі Етерія» ( «Дружнє суспільство») на чолі з А. Іпсіланті (з 1820 року) приступило до підготовки повстання проти османів, яке почалося навесні 1821 в Молдові і послужило сигналом для виступів в самій Греції – на Пелопоннесі, островах Спецес, Гідра, Псар.

У 1822 році повстанці, які здобули на першому етапі перемогу над османами, прийняли конституцію і обрали президентом А. Маврокордатос. Внутрішні суперечності і розбіжності між різними угрупованнями, однак, послабили повстання, і з 1825 року турецько-єгипетські війська, що висадилися на Пелопоннесі, стали брати верх. Боротьба грецького народу викликала симпатії європейської громадськості, на допомогу грекам прибули іноземні добровольці (Дж. Байрон і інші), в ряді країн виникли філеллінскіе комітети. У квітні 1827 року Національні збори обрали президентом Греції І. Каподістрії – грецького політичного діяча, який обіймав на російській дипломатичній службі пост статс-секретаря у закордонних справах.

У 1827 році Великобританія, Франція і Росія уклали Лондонську конвенцію, вимагаючи від султана надання Греції автономії за умови сплати щорічної данини. Після відмови прийняти ці пропозиції спільна англо-російсько-французька ескадра розгромила в Наваринська битві 1827 року турецько-єгипетський флот. Набуття Грецією незалежності сприяла Російсько-турецька війна 1828-1829 років, яка завершилася поразкою султана і Адріанопольськім світом. 3 лютого 1830 року рішенням Лондонської конференції Греція була визнана незалежною. Той факт, що до складу держави не увійшли великі території з грецьким населенням (Епір, Македонія, Фессалія, Фракія, Крит, Іонічні і Додеканезские острова, західне узбережжя Малої Азії), наполегливо ставив до порядку денного завдання об’єднання грецьких земель.

Посилання на основну публікацію