Одеса

Заснована в 1794 р. на узбережжі Чорного моря. Обласний центр України з населенням 1290 000 чоловік. Феноменальний у своєму космополітизмі, живий, веселий, колоритне місто, відкритий для всього світу. Столиця гумору і жартів.

Є місто, яке я бачу уві сні,
О, коли б ви знали, як доріг
У Чорного моря відкрився мені
У квітучих акаціях місто.

С. Кірсанов
Голос Леоніда Утьосова напливає м’яко, немов чорноморська хвиля, закохана в цей відкритий всьому світу яскравий і виразний місто. Серед безлічі столиць і міст, відзначених тисячолітньою історією, красуня Одеса одна з наймолодших. Їй нещодавно минуло лише 200 років. Для міста це не вік. Але проте жителі величають її Одеса-мама, а вона передає їм з покоління в покоління романтику свого духу. Одеситів можна дізнатися всюди. І іноді навіть не обов’язково народитися тут, щоб Одеса визнала їх своїми дітьми. Тому основний «пам’яткою» міста завжди були і залишаються люди. Ні, одесити не схожі один на одного, як однояйцеві близнюки. Вони абсолютно різні за темпераментом, світосприйняттям, звичкам, і дуже важко визначити, що ж їх ріднить. Мало є людей, які хоча б раз не читали «Одеські оповідання» Ісаака Бабеля, «стислі як алгебраїчні формули і разом з тим наповнені поезією». Жодного зайвого слова, все зважено, вивірене, по 20 разів переписано. А пройдіться по місту да запитайте у всезнаючого похилого одесита, як пройти на Дерибасівську, – замість того, щоб махнути рукою за ріг, він вам розповість у подробицях про свою тьоті Соні і її звичках, про племінників або онуків, про свої хвороби і гастрономічних перевагах… І слухати це можна годинами (чим не Жванецький), щоб разом зі словом, жестом, поглядом перейнятися казковою романтичністю міста, захотіти дізнатися про нього все і теж стати трішечки одеситом.

І все ж є риси, які об’єднують жителів чорноморського міста, – це бунтівливість духу, свобода думки і вміння посміятися над собою. Саме ці якості, в першу чергу, дозволили людям в безводному степу на скелястому березі моря побудувати дивовижне місто з унікальною теплою атмосферою, подібну до якої важко знайти, навіть обійшовши весь світ. Можливо, розгадка цього феномена закладена у фундамент самого міста спільними зусиллями представників російської, української, французької, грецької, єврейської, німецької, польської та інших національностей. Так, зараз Одеса є рідним домом для більш ніж 100 народностей.

Історія зародження Південної Пальміри пов’язана з боротьбою за звільнення північного Причорномор’я від османських завойовників. Колись на місці сьогоднішньої Одеси розташовувалося давньогрецьке поселення, потім жили кримські татари, яких витіснили турки-османи. Але більшою мірою місто своїм народженням зобов’язаний не подіям, а особистостям, в різний час управлявшим ім. Першим, як і належить полководцю, ступив на узбережжі А. Суворов. Після того як підлеглі йому загони чорноморських отаманів штурмом узяли фортецю Єні-Дунью (1789 р.) і довколишнє селище Хаджибей, було вирішено зміцнити узбережжі ще п’ятьма бастіонами. З цього моменту і почалася Одеса. Тоді їй ще ніхто не передрікав популярності і слави, але вдале розташування ставало рік за роком все більш очевидним. У 1794 р. імператриця Катерина II вирішила, що державі потрібен порт на Чорному морі для розширення зв’язків з Європою, і видала указ: «Поважаючи вигідне положення Хаджибея при Чорному морі і зв’язані з оним користі, визнали ми за потрібне влаштувати тамо військову гавань купно з пристанню… Роботи ж робити під надзіраніе генерала графа Суворова-Римникського, якому доручені від нас будова укріплень і військових закладів у тій країні».
Навіть важко уявити, яких зусиль зажадала закладка міста, і проте все робилося за строгого плану, затвердженого Суворовим. Ось як описує Олександр Дерибас майбутню перлину біля моря тих років: «Адже це була неприваблива скеляста місцевість, круто обривається до моря, без найменшої рослинності (якщо не вважати залишилися від Хаджибея трьох старих груш), оточена з боку Пересипу піщаною пустелею і з боку Дальника такий степом, що в ній вовків ловили. І на цій місцевості будувалася Одеса з дикуна і глини, не захищена від спеки і пилу жодним деревцем…»
Перші портові споруди спроектував Осип Михайлович Дерибас, адмірал російського флоту і перший градоначальник міста. Його ім’ям названа найулюбленіша одеситами вулиця – Дерибасівська. А геометрично правильну генеральну забудову міста, з чіткою орієнтацією головних магістралей від моря до центру, передбачив військовий інженер Ф. Деволан. 22 серпня (2 вересня) 1794 р. урочисто було закладено церкви Св. Миколая на майбутньої Соборної площі і Св. Катерини на Катерининській площі, а також фундаменти перших міських будівель уздовж практично не замерзаючого затоки і забиті палі для великого і малого молів, елінгів, верфей і двох пристаней з набережними. Своє ж назву місто отримало на початку 1795 на честь грецької колонії Одесосс, яка в VI ст. розташовувалася десь на північному заході чорноморського узбережжя. Правда, згодом з’ясувалося, що на стародавніх руїнах стоїть болгарська Варна, але не змінювати ж через це таке щасливе назва! А те, що воно щасливе, сумніватися не доводиться, адже недарма таке ім’я носять два міста в Канаді та вісім – у США. І нехай вони невеликі, але процвітаючі.

Новий місто росло небаченими темпами, але коли 9 березня 1803 на одеську землю рішуче ступив новий градоначальник Арман Емманюель дю Плессі герцог (дюк) де Рішельє, його чоботи по щиколотку загрузли в багнюці. Навколо кипіло життя, але саме місто знаходився в «зародковому» стані: сотні чотири одно-двоповерхових будиночків, найчастіше глиняних мазанок, скупчилися біля порту, і рідкісне деревце росло між ними. Найбільшим місцевим підприємством була фабрика пудри мосьє Пишона, бо на ній працювало… п’ять осіб. Тому, віддаючи належне іменитому громадянинові Франції, занесеному вітром революції на службу російському престолу, слід сказати, що саме Рішельє приніс до Одеси той величезний заряд енергії, який дозволив його послідовникам – Ланжерону і Воронцову – втілити в життя мрію про Південній Пальмірі, яка за красою не поступиться північній сестрі – Санкт-Петербургу.

Більшість перших жителів Одеси становили солдати гарнізону, а потім до них стали прибиватися небагаті купці, що мріяли розбагатіти на новому місці, іноземці, що шукають щастя на чужині. Чималу частину населення становив народ, вільний і некерований: збіглі кріпаки і злочинці, запорізькі січовики. «Різномастих» був народ і за національною ознакою. Ось як описував першу одеситів Н. Чижов у книзі «Одеський сад» (1823 р.): «Ми входимо в сад, і чарівне видовище вражає наші погляди: уявляєш, що всі народи зібралися тут насолоджуватися прохолодою вечірньою та ароматним запахом квітів. Рослий турок… пропонує вам смачний напій азійську, між тим як миловидна італійка, що сидить під густою тінню в’яза, перенесеного з берегів Волги, подає вам морозиво в гранчастій склянці… Едіноземец великого Вашингтона йде поруч брадатий жителів Каїра і Александретти; древній нащадок норманів з утесістих скель Норвегії, розкішний іспанець з берегів Гвадалквівіра, мешканці Альбіону, Провансу і Сицилії зібралися, здається, щоб представити тут скорочення всесвіту… Можна сказати, що в Росії немає іншого місця, де б ми знайшли подібне видовище». Всі вони і їхні діти стали справжніми творцями свого міста. «Їм було сказано: ось вам земля, ось вам камінь, будуйтесь і живіть, – писав Олександр Дерибас в” Старій Одесі “. – У них не було паспортів, але ніхто і не питав паспортів. Творці Одеси були раді всім, і навіть злочинцям. Аби ті були людьми і залишалися тут назавжди». Геній Рішельє, ярого прихильника абсолютної монархії, полягав у тому, що «він дав простір і свободу живим, діючим силам, що він усував перешкоди до швидкого зростання міста, що він не опікав і не експериментував, подібно своїм попередникам, а лише сприяв і направляв те, чим хотіли керувати, що думалось перестворити його попередники», – зазначає одеський історик В. Надлер.

У 1818 р. Олександр I, що відвідав Одесу через три роки після від’їзду Дюка на батьківщину, був настільки вражений що постала його погляду картиною цивілізованого міста, що негайно нагородив Рішельє, в той час уже прем’єр-міністра Франції, вищим орденом Російської імперії – орденом Андрія Первозванного. Саме завдяки політиці, що проводиться Рішельє, слідом за виписаними зі столиці одиничними ремісниками потягнулися цілі артілі майстрів, та в такій кількості, що тільки з сімей німецьких переселенців виросла вулиця Реміснича. І якщо біднота тулилася в жалюгідних халупах, то одеське дворянство обгрунтовувалося пишно і на століття, відвойовуючи собі кожен клаптик нечувано дорогої землі в районі Грецького форштадта. А ось приватна ініціатива перетворити пустелю в місто-сад виходила від всіх верств суспільства. Герцог домігся виділення Одеси з командно-адміністративної системи держави і управляв містом одноосібно. Домігся він також і значних пільг: було дозволено 1/5 частина всіх митних доходів спрямовувати на благоустрій Одеси. А громадяни міста постановили стягувати по 2,5 коп. на користь міста з кожної чверті пшениці, що відправляється за море. Ці кошти переважно спрямовувалися на облаштування доріг, вулиць і мостів. Спроба замостити тротуари та проїжджу частину м’яким черепашником, який видобувається в катакомбах, закінчилася невдачею: він швидко кришився і сильно пиліл. Тому камінь для мостових привозили здалеку, і до цих пір збереглися острівці, викладені з кругляків, які служили баластом для італійських судів. Але зате майже вся стара Одеса була споруджена з світло-жовтого черепашнику.
Одночасно з будівництвом будинків велося і озеленення міста. Навіть Рішельє, один з найбільш родовитих людей Франції, не вважав для себе негожим особисто виписати з Італії саджанці улюбленої їм білої акації і рік за роком, вміло орудуючи заступом і лійкою, прикрашав ними місто. При ньому на пустирях з’явилися різні породи дерев, а на своїй дачі на Водяний балці (Молдаванка) він виростив цілий гай з акації, ясена, ліщини і фруктових дерев. Згодом Дюк подарував дачу своєму ад’ютантові, а той, у свою чергу, – місту. Тепер тут розкинувся парк «Перемога». Якщо врахувати, що біля Одеси немає прісноводних річок, озер, а тільки джерела Великого Фонтану і колодязі, то можна уявити гігантську працю і любов, які були вкладені, щоб виходити саджанці, поливаючи кожен прутик колодязної водою. Тільки в 1873 р. в місто прийшов довгоочікуваний водопровід Дністер – Одеса, багато в чому вирішив проблему водопостачання, а в 1877 р. вступила в дію каналізація – перша в Російській імперії. Хоча справедливості заради слід сказати, що ці проблеми до кінця не вирішені та донині. Але всі труднощі в ті далекі роки були компенсовані благодатним південним сонцем, жирним чорноземом, бірюзовим морем і наполегливістю одеситів. Нежива степ перетворилася на квітуче місто, усіяний оазисами парків і садів, а вулиці стали нагадувати тінисті алеї.

Гуляючи містом, не можна не помітити, що кожна вулиця і бульвар мають своє улюблене дерево. Зелений намет над Пушкінській створюють могутні платани і клени, а перетинають її вулиці засаджені білою акацією; Рішельєвська – царство каштанів, Дерибасівську затінюють липи. Катальпи, сріблястий тополя, ясен, шовковиця, дуби, берези, блакитна ялина, горіх – справжнє дендрарій. Десятки величезних парків схожі на зелені хмари. Широко, на 90 гектарів, розкинувся на прибережному плато парк ім. Т. Г. Шевченка, заснований в 1875 році. У його головного входу стоїть пам’ятник великому Кобзарю. Через весь парк проходить широка алея з вікових сріблястих лип і платанів. Всюди мальовничі галявини, зелені газони, яскраві квіткові клумби, куртини, гайки софори, айланта. Паркові алеї облямовані живим бордюром із самшиту, спіреї, тамариску, лоха. У кінці Алеї Слави на високому морському березі зметнувся до неба мармуровий обеліск – пам’ятник Невідомому матросу.
Найстаріший парк міста – міський сад, розташований в кінці Дерибасівській. Його по праву вважають зеленим музеєм Одеси, і, наприклад, канадський тополя з роздвоєним стовбуром одесити пов’язують з ім’ям Пушкіна.

Але зелене вбрання міста лише одне зі свідчень його благополуччя, яке спочатку грунтувалося на процвітанні Одеського порту. Ознайомитися з ним найкраще можна, зробивши екскурсію на катері по його акваторії. При цьому відкривається чудовий вид не тільки на Приморський бульвар, а й на весь Одеська затока, ширина якого досягає дев’яти кілометрів. Тому в штормову погоду його води так само неспокійні, як і у відкритому морі. Щоб створити тиху гавань, порт від моря огородили складною системою молів і хвилеломів. Найстарший з молів – Карантинний. Його продовжує Рейдовий – вузька дугоподібна смуга з білою вежею Воронцовського маяка, що став, як і біла акація, одним із символів Одеси. Висота вежі 27 метрів, і червоний промінь маяка виразно видно в ночі за 20 км. Крім того, постійно йдуть звукові сигнали – три тире, що на морзянці означає «о» – Одеса. Є ще й Одеський маяк, розташований на висунутому далеко в море високому березі Большефонтанского мису.
На Новому Молу знаходиться і новий морський пасажирський вокзал (1968 р., архітектори В. Головін, Ю. Кремляков), що нагадує величезний багатопалубний лайнер. Кілометрова довжина причалів забезпечує одночасну швартування 5-7 сучасних кораблів. Особливо красиві порт і вокзал вночі, в сяйві виблискує і переливається вогнями ілюмінації морських лайнерів, стоять на якорі. Швидкохідні прогулянкові катери, що здійснюють зв’язок з усіма курортами вздовж узбережжя міста, швартуються уздовж 23 причалів. За судоремонтним заводом розташовується Хлібна гавань з елеватором ємністю на 100 тис. тонн. Слідом ідуть Цукровий причал і Нафтогавань. Зараз вже важко уявити, що на початку XIX в. (Та й у XX ст. Теж) усе розвантажувально-навантажувальні роботи проводилися вручну. Биндюжники (вантажники) на своїх плечах переносили тисячі тонн вантажів «в залізні животи судів», як писав в оповіданні «Челкаш» А. Горький, який знав з власного досвіду, яка це каторжна праця.
Порт був «годувальником» всієї Одеси. З моменту оформлення максимального економічного сприяння, іменованого порто-франко (1819-1859 рр..) Місто стало вільної гаванню і експортером хліба світового рівня. Безмитна торгівля іноземними товарами, легальна і контрабандна, привернула сюди значну кількість вітчизняних та іноземних купців. Невелике поселення всього за 100 років перетворилося на торговий, промисловий і науковий центр європейського значення, за кількістю населення та рівнем економічного розвитку зайняв в Російській імперії четверте місце після Санкт-Петербурга, Москви, Києва та Варшави.

Навіть у найпохмуріші часи своєї історії Одесі не змінювало почуття оптимізму. Страшні морові хвороби кілька разів нещадно косили одеситів. Гордим мовчанням у період Кримської війни (1853-1856 рр..) Відповів місто на ультиматум командувача англо-французької ескадри здатися і видати всі пришвартовані у порту суду. Одеса вистояла. Нагадує про ці події трофейна гармата з англійського фрегата «Тигр», встановлена в кінці Приморського бульвару. Скасування пільг на торгівлю підстьобнула підприємців вкладати кошти в розвиток промисловості, і місто обзавівся численними заводами, фабриками і потужної судноремонтної базою. Вільний дух, незважаючи на найсуворішу заборону, виводив одеситів в порт, щоб вітати матросів з прославленого броненосця «Потьомкін». Події Жовтневої революції, Громадянська війна й інтервенція немов у жорстокому вирі закружляли перлину біля Чорного моря. Але самий значний збиток був нанесений місту в роки Великої Вітчизняної війни. Одеса оборонялася 73 дні, зірвавши, по суті, гітлерівський план «Барбаросса». Руйнувалися будинки, разом з солдатами гинули тисячі мирних жителів, але заводи до останнього працювали на оборону. В одному з одеських скверів варто незвичайна машина. Це пам’ятник не тільки самовідданості одеситів, але і їх винахідливості. На п’єдестал піднято трактор, одягнений в броню і озброєний кулеметом, такий собі незвичайний «танк» з незареєстрованим в довідниках назвою «НИ» – «На переляк». Так що жителі міста жартували навіть у найважчі хвилини, такий вже у них характер. А коли місто все ж довелося здати, ворогові все одно не було спокою – п’ять партизанських загонів, сховавшись в катакомбах, допікали фашистів.

Посилання на основну публікацію