ОАЕ в 1914-1971 роки

Перша світова війна надала англійцям практично нічим необмежені можливості втручання в справи еміратів Східної Аравії, що викликало їх невдоволення. Виступи носили характер окремих локальних повстань, які швидко придушувалися британськими військовими.

У 1922 році англійці встановили свій контроль за правом шейхів Договірної Оману надавати концесії на розвідку і видобуток нафти третій стороні. Основним доходом арабського населення як і раніше залишалася торгівля перлами. Істотної шкоди цим видом діяльності завдав економічна криза кінця 1920-х років, викликаний появою на світовому ринку японського штучних перлів.

Виявлення нафти в 1930-і роках зіграло вирішальну роль у розвитку регіону. Побоюючись активності конкурентів, англійці створили компанію «Петролеум девелопмент оф Трушілл Коуст». У 1937 році британські нафтові компанії отримали концесії на розвідку і видобуток нафти в Дубаї і Шарджі, в 1938 році – в Рас ель-Хайме і Кальбе, в 1939 році – в Абу-Дабі і Аджмане.

Внутрішньополітичну обстановку в 1940-1950-і роки визначала боротьба за концесії на видобуток і розвідку нафтових родовищ, в результаті чого в ряді еміратів посилилися антиєвропейські настрої.

З огляду на зростаючий потенціал Договірної Оману в умовах різкого збільшення потреби в нафті під час Другої світової війни, Великобританія докладала зусиль по розробці плану об’єднання ряду еміратів і шейхств на федеративну арабська держава. У 1952 році відбулося створення двох інститутів: Ради Договірних Держав, очолюваного британським політичним агентом в Дубаї, і Фонду розвитку Договірних Держав, ніж було закладено основи майбутньої федерації.

Перші експортні поставки нафти з Абу-Дабі в 1962 році показали нові можливості для розвитку емірату. В результаті зросло прагнення окремих еміратів до самостійності. У 1962 році правитель Шарджі надав концесію американської нафтової компанії, тим самим викликавши невдоволення Великобританії. Наприклад правителя Шарджі пішов шейх Рас ель-Хайм. Емірати поглинула хвиля нестабільності і виступів місцевого населення, яка зачепила навіть відносно спокійний Абу-Дабі. У цих умовах в 1966 році в результаті безкровного перевороту правитель Абу-Дабі шейх Шахбута був зміщений, до влади прийшов шейх Заїд Бен Султан Аль Нахайян. Маючи 20-річний досвід управління Східної областю емірату Абу-Дабі (столиця області – Аль-Айн), шейх Заїд проявив активне прагнення до розвитку свого емірату, створення сприятливих умов для населення, налагодженню партнерських відносин з сусідніми Еміратами.

У 1968 році, після того як уряд Великобританії оголосив про намір вивести свої війська з регіону до кінця 1971 року й передати владу місцевим правителям, шейх Заїд Бен Султан Аль Нахайян (Абу-Дабі) і Рашид Бен Саїд Аль Мактум (Дубай) виступили ініціаторами створення незалежної федерації шейхств Східної і Південно-Східної Аравії. Передбачалося, що до складу федерації увійдуть 9 британських підмандатних еміратів (сім еміратів Договірної Оману, Катару і Бахрейн). Однак після виведення британських військ в вересні 1971 року, Бахрейн і Катар, що мали більш розвинену економіку і більшу кількість населення, ніж інші емірати, оголосили про свою незалежність.

Посилання на основну публікацію