Нідерланди в роки розпаду колоніальної імперії

Друга світова війна завдала по нідерландської колоніальної імперії удар, від якого вона не змогла оговтатися: метрополія серйозно постраждала від німецької окупації, а в Індонезії, яка перебувала під японським контролем, остаточно оформилися сили, здатні кинути виклик таким, що втратив колишній вплив європейським господарям.

У 1945-1949 роках нідерландські війська вели бойові дії проти індонезійського національно-визвольного руху (на ранніх етапах голландцям надавали підтримку ВС Великобританії, а для підтримки правопорядку використовувалися японські військовополонені), проте в підсумку, усвідомивши витрати подальшого продовження боротьби, влада Нідерландів визнали незалежність колонії . Нідерланди ще зберігали контроль над частиною острова Нова Гвінея (у індонезійському варіанті – Західний Іріан), але після конфлікту 1962-1963 років передали цю територію Індонезії. У 1954 році останньою великою колонії – американському Сурінаму – була надана значна автономія, в 1975 році змінилася повністю незалежним статусом.

Конфлікт з Індонезією привів до сплеску тероризму в Нідерландах. У 1950 році християнське населення Південних Молуккських островів, раніше активно залучати голландцями до управління колонією, виступило проти переважання мусульман в керівництві незалежної Індонезії і проголосило незалежність. Після придушення сецессіоністів на території Нідерландів було утворено уряд Південних Молуккських островів у вигнанні, а окремі групи прихильників незалежності продовжили боротьбу з індонезійським урядом, використовуючи переважно методи партизанської війни.

Представники южномолуккской діаспори в Нідерландах довгий час розраховували, що влада королівства зуміють чинити тиск на Індонезію і домогтися незалежності їхньої батьківщини, однак, коли стало ясно, що цього не станеться, молоде покоління вихідців з островів вдався до терористичних методів. У 1970-х роках вони кілька разів захоплювали заручників (включаючи значне число дітей), безуспішно намагаючись привернути увагу влади до проблеми незалежності свого регіону. Існував навіть план викрадення королеви Юліани і інших членів королівської сім’ї, реалізація якого була зірвана поліцією на ранньому етапі. Теракти забрали життя кількох людей і глибоко потрясли нідерландську громадськість, не стикалися з тероризмом в таких масштабах, як, наприклад, жителі Сполученого Королівства, ФРН, Італії і Іспанії.

Крім вихідців з колишніх колоній і зберігаються володінь в Карибському басейні, в постколоніальний період у країну стали прибувати також трудящі мігранти з інших країн – Марокко (відносини Нідерландів з цією країною носили жвавий характер ще в XVII столітті), Туреччини та ін.

Нідерланди були серед ініціаторів європейської інтеграції і створення євроатлантичної системи безпеки – країн-засновників ЄС і НАТО. В кінці 1950 – початку 1960-х років оформився Бенілюкс – економічний союз Нідерландів з Бельгією і Люксембургом, який став логічним завершенням давніх традицій взаємодії країн регіону.

У 1960-х роках для Нідерландів був характерний процес так званий «тихої революції». Він був викликаний глобальним сплеском активності масових рухів (в першу чергу виступали за рівні права для раніше дискримінованих груп населення і розширення громадянських свобод) та курсом ряду західних урядів на створення «держави загального добробуту». «Тиха революція» (мала і помітне конфліктне прояв у вигляді агресивних дій молоді) вела до розмивання стійких спільнот (католиків, протестантів, лібералів, соціалістів), що мали власні партії, культурні заклади та системи соціальної допомоги. Замість відокремлених структур, які орієнтувалися тільки на представників своєї групи, необхідну соціальну підтримку стало надавати держава.

Одночасно з цим почався стрімкий «біг від релігії», причому висловлювався він не тільки в збільшенні числа атеїстів і поступовому падінні впливу традиційних релігійних партій, а й різке зростання інтересу до матеріальних задоволень, раніше стримується жорсткими стандартами кальвінізму. Раніше скуті соціальними нормами сторони життя стали характеризуватися ступенем розкутості, яка іноді здавалася скандальної навіть в країнах Західної Європи і США, які пережили «сексуальну революцію» і «міжнародну революцію 1968 році». У більш консервативних суспільствах етична трансформація в Нідерландах сприймалася просто як остаточний занепад моральності.

Розвитком тенденцій до лібералізації суспільства в 1980-2000-х роках стала легалізація абортів, проституції, легких наркотиків, евтаназії та одностатевих шлюбів. При прийнятті цих рішень керівництво вважало, що заборони, що існували в відношенні цих реалій, малоефективні, тоді як переміщення їх в правове поле спростить державний контроль і дозволить збільшити державні доходи за рахунок податків (це в першу чергу ставилося до проституції і наркотиків). Позиція нідерландської влади викликала осуд у керівництва ряду європейських держав, причому за цим стояли не тільки моральні причини. Зокрема, критику викликала виникла індустрія специфічного «туризму» ( «наркотичний туризм», «туризм смерті» та ін.), Що дозволила вихідцям з інших країн здійснювати в Нідерландах наміри, за які на батьківщині їх чекало б судове переслідування.

Періодично державі доводиться проводити додаткову настройку системи «загального добробуту», оскільки вкрай високі витрати бюджету на соціальні виплати ведуть до зростання дефіциту і відповідно знижують конкурентний потенціал економіки. Разом з тим Нідерланди продовжують залишатися країною з однією з найбільш розвинених систем соціальної підтримки.

Одна з найгостріших проблем внутрішньополітичного життя Нідерландів – ситуація з іммігрантами, переважно сповідують іслам. Ключовими віхами в розвитку ситуації стали події, пов’язані з діяльністю і загибеллю політика Піма Фортайна і режисера Тео ван Гога.

У 2005 році на загальнонаціональному референдумі населення Нідерландів відкинуло проект конституції ЄС. Головною причиною цього стала агресивна пропаганда ряду опозиційних партій ( «Список Піма Фортайна», Соціалістична партія, Християнська спілка та ін.), Які зуміли представити конституцію як документ, ухвалення якого створить максимально сприятливі умови для бізнесу і завдасть удару по соціальній сфері, підірвавши благополуччя пересічних громадян. Разом з тим заклики політиків були адресовані людям, і без того мали різні причини не підтримувати поглиблення європейської інтеграції. Серед цих причин було і небажання зменшувати національний суверенітет або сприяти створенню умов, в яких підтвердився б статус Нідерландів як держави, що знаходиться в тіні лідерів ЄС. Експертами також наголошується, що відмова від підтримки проекту став і своєрідним проявом невдоволення становищем в економічній сфері. Крім того, важливу роль в подіях 2005 року могли зіграти і дебати з питання про іммігрантів.

Посилання на основну публікацію