Наука і культура Латвії

Вищу освіту мають 12,1% населення, середня спеціальна освіта – 17,7%, середня освіта – 27%, 8 класів – 23,2%, початкова освіта – 11,4%, менше 4 класів – 8,6%. Початкову і середню освіту гарантується державою. Обов’язкове навчання – це 9 років. У 2000-01 навчальному році в 1074 школах (в т.ч. 41 приватної) навчалося 359,8 тис. Чол. В безкоштовних державних школах навчалося 90% дітей. Намічений перехід шкіл на навчання латиською мовою (вересень 2004) передбачає викладання 60% предметів державною мовою і 40% – мовою національних меншин. У 34 вузах (15 приватних) і 2 приватних коледжах налічувалося близько 110 тис. Студентів, третина з них навчалася на кошти державного бюджету. Відомі вузи: Латвійський державний університет, Ризький технічний університет, Сільськогосподарська академія, Медична академія, Ризький інститут транспорту та зв’язку. З 2001 почали працювати приватний вуз – Вища школа інженерних наук та інформаційних технологій, а також приватні Юридичний коледж і Коледж Алберта. Латвійська академія наук (109 інститутів, 5,5 тис. Чол.) Є центром наукових досліджень в країні. Витрати на науку та освіту (2000) складають 0,5% від ВВП – 170 млн дол., В 3,2 рази менше, ніж в 1991.

В Л. приступила до роботи Академія інтелектуальної власності та новацій. Її заснували Іпотечний банк, Академія наук, Латвійський державний університет, Технічний університет, Інститут транспорту та зв’язку. Мета громадської академії – стимулювати наукові дослідження і їх практичне застосування. Експерти академії ведуть пошук і відбирають найбільш актуальні для розвитку країни проекти вчених, а банк допомагає знайти вигідні кредити для реалізації продуктивних ідей.
Після відновлення незалежності Л. зіткнулася з проблемою реінтеграції трьох пластів латиської культури. Перший пласт – це латиська література і традиції до радянських часів. Помітним досягненням було видання Е. Глюком в 1694 латиського перекладу Біблії, підстава в 1822 першого періодичного видання латиською мовою «Латвіешу авізес» («Латвійська газета»). Латвійське селянство мало самобутні усні перекази, народні пісні і билини. До поч. 20 в. з’явилася латиська література: поет і письменник Я. Райніс (1865-1929), поет Е. Розенберга (1868-1943). Основоположниками національного стилю в латиській інструментальній музиці стали А. Юрьянс (1872-1945) і Я. Вітолса (1863-1948), в живописі – Я. Розенталс (1866-1916), В. Пурвітіс (1872-1945).

Другий – сформувався після 1945 за межами Л. серед 120 тис. Емігрантів, які створили латиські громади у Швеції, Німеччині, США, Канаді та Австралії. Третій пласт представляла культурне життя в Л. після 1945, яка створювалася як прорадянськи налаштованої інтелігенцією, так і антирадянськи налаштованої опозицією. Радикальні зміни відбулися в сер. 1980-х рр. Провідними фігурами Латвійського народного фронту стали такі діячі культури, як Я. Петерс (р. 1939), який протягом деякого часу був латвійським послом в Росії, і композитор Р. Паулс (р. 1936), пізніше міністр культури.

Провідні театри: Національний театр Л. (його історія налічує більше 80 років, і він завжди був свого роду академією латиського національного мистецтва. Тут працював відомий в Росії актор Г. Цілінскіс, понині працюють Е. Радзінь, К. Себріс і Г. Яковлєв) ; Латвійський художній театр ім. Я. Райніса (актриса, режисер Д. Рітенберг (р. 1928)); Ризький драматичний театр (актриса В. Артмане (р. 1929)); Національний театр опери та балету.

Музеї: Музей історії Риги і мореплавства, заснований в 1773, Музей фармацевтики, Латвійський музей фотографії, Етнографічний музей під відкритим небом на березі озера Югла.

Посилання на основну публікацію