Національне господарство Ізраїлю

У XXI столітті Ізраїль увійшов в якості країни з високорозвиненою економікою постіндустріального типу. Всього за кілька десятиліть відбулося сходження від розвивається типу господарства на щабель високого рівня економічної зрілості. Просування по такому «спрямлённому» шляху стало можливо завдяки переселенському характеру ізраїльського суспільства, особливим зовнішніх умов його розвитку. Перенесення в цю частину світу разом з сотнями тисяч іммігрантів зразків суспільного устрою і елементів продуктивних сил, характерних головним чином для більш розвинених в економічному відношенні європейських і північноамериканських країн, забезпечувало тут сприятливі умови для динамічного становлення економічних основ суспільства.

У господарському розвитку ишува (єврейська громада в Палестині до 1948 року) і сучасного Ізраїлю виділяються п’ять етапів (режимів) економічного зростання, для яких характерна відносна синхронність динаміки основних економічних показників, єдина спрямованість структурних зрушень, стабільність співвідношення факторів відтворення, стійкість інституційної структури та балансу між державним регулюванням і стихійними силами ринку:

1. Кінець XIX і перша половина XX століття – додержавні період, протягом якого зростаюча єврейська імміграція на територію Палестини стала основою для формування прообразу економіки майбутнього Держави Ізраїль.

2. 1948 рік – середина 1950-х років – відновний період.

3. Середина 1950-х – середина 1970-х років – етап прискореної індустріалізації; освіту макроекономічних пропорцій, характерних для індустріально розвиненої країни; початок мілітаризації економіки; поступовий перехід від імпортозаміщення до експортної орієнтації.

4. Середина 1970-х – кінець 1980-х років – період повільного і нестійкого зростання, пошуку шляхів інтенсифікації економіки; наростання фінансових проблем, викликаних макроекономічної незбалансованістю; структурні зрушення під впливом переплетення індустріальної і науково-технічної стадій розвитку; перша хвиля господарської лібералізації.

5. Кінець 1980-х – початок 2000-х років – прискорення економічного зростання на основі залучення у відтворювальний процес нових ресурсів праці і капіталу, значного посилення інтенсивних чинників зростання, підвищення ролі конкуренції і ринкових стимулів; завершення формування основ господарського профілю шляхом виділення спеціалізованих, високотехнологічних видів військового і цивільного промислового виробництва, а також послуг; активну участь Ізраїлю в процесі глобалізації господарського життя.

Після економічного буму 1990-х років, викликаного масовою імміграцією, початком врегулювання близькосхідного конфлікту і структурною перебудовою економіки (збільшення питомої ваги наукоємного виробництва в машинобудівному і хімічному комплексах), ізраїльська економіка вступила в фазу глибокого спаду 2001-2002 років. За цей період економіка Ізраїлю втратила 14 мільярдів доларів, а ВВП на душу населення скоротився на 1 400 доларів. У 2001 році ВВП зменшився на 0,9%, в 2002 році – на 0,7%. Причини цього – спад у світовій економіці, падіння курсу акцій високотехнологічних компаній, ослаблення внутрішнього попиту на споживчі товари, початок нового етапу палестино-ізраїльської конфронтації. У 2003 році проявилися перші ознаки стабілізації кон’юнктури і пожвавлення. У 2004-2006 роках середньорічні темпи приросту ВВП підвищилися до 5,0%.

Особливість ізраїльського економічного ладу полягає в тому, що його системоутворюючим елементом і двигуном стали держава, квазідержавні установи та громадські організації. У підсумку в Ізраїлі ще в 1950-і роках склалася особлива структура змішаної економіки, де поряд з домінуючим за питомою вагою приватним сектором велику підприємницьку діяльність вели державу, профспілки і ряд інших громадських організацій. Ізраїль випереджав визнаних лідерів етатізаціі – Швецію, Австрію, Францію за рівнем усуспільнення виробництва і послуг. Спостерігалася відносна стабільність співвідношень трьох секторів на макроекономічному рівні: на приватний сектор припадала (при невеликих відхиленнях) половина виробленого ВВП і зайнятості країни, а на держсектор і профспілково-кооперативний сектор – приблизно в рівній пропорції інша половина.

озяйственний механізм, заснований на унікальному поєднанні державного, профспілкового, кооперативного і приватного секторів, дозволив не тільки створити в найкоротші історичні терміни індустріальну систему продуктивних сил, а й закласти основи науково-технічної системи. Однак уже в другій половині 1970-х роках цей господарський механізм почав давати збої. Необхідність переходу від витратної до інтенсивної моделі зростання та прискореної ломці старих галузевих і технологічних пропорцій підвищила значення ринкових, конкурентних засад у механізмі господарювання та зажадала перебудови стратегії, форм і методів впливу держави на економіку, обмеження як масштабів державної власності, так і сфери державного регулювання.

Потреба в радикальному скороченні державного і – в меншій мірі – профспілкового ланок змішаної економіки диктувалася і зовнішніми обставинами – якісно новим етапом у розвитку світового господарства і вимогою різкого підвищення ступеня відкритості національних господарств на рубежі 1980-х і 1990-х роках.

Сильний удар по «традиційної моделі» завдала радикальна лібералізація зовнішньоекономічних зв’язків Ізраїлю в 1980-1990-е роках. Серйозному випробуванню піддалося не тільки великомасштабне державне, профспілковий і приватне підприємництво, в значній мірі забезпечило собі монопольне становище, а й дрібний і середній капітал, раніше захищений митними бар’єрами та іншими видами державної підтримки.

Примітно, що спроби лібералізації економіки робилися неодноразово і саме в роки економічних і фінансових криз або різкого уповільнення господарського розвитку – в 1967, 1977, 1985 роки. Але опір з боку державної, партійної та профспілкової бюрократії, широких верств населення, які звикли до державної опіки, відсунуло проведення реальних і масштабних реформ на другу половину 1980-х років.

1980-і роки стали переломними для ізраїльської економіки. У 1985 році ізраїльський уряд прийняв масштабну програму оздоровлення економіки і відмови від інфляційної моделі розвитку. Програма передбачала проведення таких радикальних для Ізраїлю заходів, як різке скорочення витрат, навіть військових, відмова від всеосяжного державного регулювання та денаціоналізація підприємств розбухлого державного сектора. Основним напрямком реформування власності була визнана приватизація, яка повинна була послужити основою для інших напрямків реструктуризації змішаної економіки (демонополізація, лібералізація ринків капіталу, праці, ослаблення державного контролю над системою зовнішньоекономічних зв’язків суб’єктів підприємництва).

Завдяки процесу роздержавлення, яке розпочалося в середині 1980-х років, до середини 1990-х років проявилися цілком певні ознаки зрушень в традиційній моделі змішаної економіки: відбулося деяке звуження розмірів громадського (державного і профспілково-кооперативного) сектора, почалися децентралізація великих компаній і ФПГ і серйозне перерозподіл сил в приватному секторі (колись сильні і впливові приватні угруповання, тісно пов’язані з державною бюрократією, втрачають свої позиції, їх тіснить нове покоління підприємців). Ослаблення протекціонізму і пом’якшення арабського бойкоту іноземних компаній, що здійснюють зв’язки з Ізраїлем, сприяли впровадженню в ізраїльську економіку зарубіжного транснаціонального капіталу, який базувався переважно в країнах єврейської діаспори, що вже призвело до підвищення рівня конкуренції в економіці – необхідна умова господарської інтенсифікації. В рамках пошуку свого місця між Заходом і Сходом сучасний Ізраїль намагається вирішити досить непросте завдання переходу до західного, переважно ліберального типу господарського регулювання. В ході економічної лібералізації ізраїльська змішана економіка еволюціонує в бік затвердилися в більшості західних країн моделей. Однак завершити системні реформи до початку XXI століття не вдалося.

Посилання на основну публікацію