Національне господарство Італії

Сильні підприємницькі традиції і ліберальна торговельна політика сприяли динамічному розвитку італійської економіки протягом понад півстоліття після закінчення Другої світової війни.

Італія (як і інші європейські країни) отримувала фінансову підтримку в рамках американського «плану Маршалла». Вступ в Організацію економічного співробітництва та розвитку, так само як і в Європейське об’єднання вугілля і сталі, інтенсифікували співпрацю Італії з закордонними партнерами.

До 1950-х років вдалося практично повністю відновити інфраструктуру, зруйновану в ході війни. Сільське господарство продовжувало залишатися найважливішою сферою національної економіки (за даними перепису 1951 року народження, в ньому було зайнято 44% працездатного населення), однак забезпечувало лише чверть ВНП. Промисловість формувала 36% ВНП і забезпечувала робочими місцями 29% працездатних громадян; частка сфери послуг дорівнювала відповідно 40% ВНП і 27% працездатного населення. Уряд взяв курс на розвиток промисловості та сфери послуг, що ще більше погіршило становище в сільському господарстві, що страждав від низької продуктивності.

Найбільш інтенсивний економічний ріст в Італії припав на період з 1951 по 1963 роки, коли зростання ВВП становило близько 6% на рік. Часовий проміжок з 1958 по 1963 роки також відомий як італійське «економічне диво»: щорічне зростання обсягів промислового виробництва тоді перевищував 10%, а безробіття в країні практично була відсутня. З огляду на інтенсивної міграції населення з економічно відсталого Півдня на розвинений Північ змінам піддалася структура італійського суспільства, посилився регіональний дисбаланс. Для зниження соціальної напруженості та усунення диспропорцій розвитку владою було ініційовано створення «Каси допомоги Півдню», покликаної координувати різні програми індустріалізації південних регіонів і усунення латифундій за допомогою удосконалення земельного законодавства.

Наступні 20 років (1964-1984 роки) характеризуються чергуванням фаз економічного зростання і рецесії. Мало місце збільшення числа трудових конфліктів в промисловості. Держава стала грати більш активну роль в економіці і втручатися в оперативне управління промисловими компаніями. По суті, були монополізовані машинобудування і нафтохімія, націоналізовано виробництво енергії. Дані заходи привели до вивільнення великих потоків капіталу і розвитку промислових підприємств в інших галузях. Активізувалися транснаціональні корпорації, після приходу яких італійська економіка стала більш відкритою, але також більш залежною від глобальної кон’юнктури. Загалом упродовж післявоєнного періоду, аж до нафтової кризи 1970-х років, за середньорічними темпами зростання ВВП і продуктивності праці Італія була другою серед країн Європи (після ФРН) і четвертою в капіталістичному світі, а за темпами зростання інвестицій посідала сьоме місце.

У 1973-1984 роки через підвищення світових цін на нафту були відзначені істотне уповільнення розвитку економіки країни, зростання інфляції і безробіття, зменшення міграційних потоків. Відповіддю з боку італійської промисловості, яка шукала шляхи виживання і розвитку в нових, більш жорстких умовах, стала масштабна реорганізація.

Реструктуризація сільського господарства, втім, продовжилася без зривів. Згідно з переписом населення 1981 року число зайнятих в первинному секторі економіки скоротилося до 13% працездатного населення, в той час як 37% було зайнято в промисловості і 50% – у сфері послуг. Частки цих секторів у ВНП становили відповідно 6%, 41% і 53%.

У 1990-х роках упор був зроблений на стимулювання приватного сектора як основного джерела зростання. Уряд підготував і здійснив масштабну програму приватизації в промисловості та банківському секторі. В рамках дотримання загальноєвропейських домовленостей, що стосуються створення валютного союзу, влада впорядкували податкову політику, стабілізували курс національної валюти і знизили ставку рефінансування. Інфляцію і бюджетний дефіцит вдалося взяти під контроль і привести у відповідність до загальноєвропейських нормативами.

На початку 2000-х років темпи зростання національної економіки знизилися. У 2004 році, за даними італійського статистичного агентства «ІСТАТ» (Istat), була відзначена негативна динаміка. Це було викликано як несприятливої ​​глобальної кон’юнктурою (ціни на енергоносії, негативний вплив сильного євро на експортно-орієнтовану економіку країни), так і необхідністю дотримуватися ряду вимог Єврокомісії. У діловому середовищі відбулися кілька потрясінь, головним з яких стало банкрутство концерну «Пармалат» (Parmalat). З осені 2008 року на функціонування фінансової системи і економіки Італії впливає світова фінансова криза.

Разом з тим італійська економіка відноситься до числа найбільш розвинених в світі, а сама країна є членом «Великої вісімки». Всесвітню популярність придбали корпорації «ФІАТ» (FIAT), «Ені» (Eni), «Піреллі» (Pirelli), «Оліветті» (Olivetti) та інші. Країна істотно обмежена в природних ресурсах і імпортує до 80% споживаних енергоносіїв. Сильну сторону економіки уособлюють малі і середні компанії, зосереджені на півночі і в центральній частині країни.

Провідними галузями італійської промисловості є машинобудівна, металургійна, хімічна, нафтохімічна, легка і харчова. У сільському господарстві переважає рослинництво. Італія є одним з найбільших в світі виробників цитрусових, томатів, винограду (понад 90% переробляється в вино), оливок. Розвинені квітникарство і птахівництво.

Завдяки багатому історичної та культурної спадщини Італія щорічно приймає величезна кількість туристів – близько 40 мільйонів чоловік. За даними Національного управління Італії з питань туризму, доходи від цієї діяльності становлять близько 70 мільярдів євро на рік.

У щорічній класифікації Всесвітнього банку, опублікованій в середині 2008 року, Італія названа країною – членом ОЕСР з економікою «високого доходу» (high income). Категорія Італії як країни-позичальника не визначається.

У рейтингу конкурентоспроможності економік світу в 2008-2009 роках Італія займає 49-е місце (з 134) з показником 4,35 бала.

За даними Центру міжнародної торгівлі, основними експортними товарами є (2006 рік): енергосилове обладнання (20,65%); транспортні засоби, виключаючи залізничний транспорт (8,24%); текстильні та шкіряні вироби, взуття та інше (6,88%); електричним та електронним обладнанням (6,82%); вироби зі сталі і чавуну (4,19%); пластмаси та вироби з них (4,09%); мінеральне паливо, змащувальні масла, дистиляти та інше (3,51%); меблі, світильники та інше (3,28%); фармацевтична продукція (3,12%); сталь і чавун (3,12%); оптичні, фотографічні, технічні, медичні та інші прилади (2,44%) і інше.

За даними Центру міжнародної торгівлі, основними імпортними товарами є (2006 рік): мінеральне паливо, змащувальні масла, дистиляти та інше.

Посилання на основну публікацію