Міжнародне науково-технічне співробітництво

Науково-технічне співробітництво – ще більш молода форма міжнародних нематеріальних економічних відносин. Вона багато в чому обумовлена ??НТР і розвитком міждержавної спеціалізації та кооперування не тільки у виробництві, а й у сфері НДДКР. У першу чергу це відноситься до країн, що вступили в стадію постіндустріального (інформаційного) суспільства. Науково-технічне співробітництво може здійснюватися на комерційній та некомерційній основі і мати різні форми: купівлі-продажу науково-технічних знань, реалізації спільних міжнародних проектів, створення спільних науково-дослідних центрів, спільного експериментування та ін

Головною з цих форм була і залишається купівля-продаж науково-технічних знань, яку в науковій літературі зазвичай іменують трансфером (франц.) або трансфертом (англ.) – термінами, що мають один латинський корінь – transfero (передача, переміщення). Коли говорять про трансфер технологій, то найчастіше мають на увазі торгівлю патентами – документами, що містять опис того чи іншого винаходи і умов його застосування та продажу, та ліцензіями, які дозволяють іншим особам і організаціям користуватися цими патентами.

Останнім часом торгівлю патентами та ліцензіями все частіше доповнюють передачею передового досвіду, незапатентованих секретів виробництва, або, як їх прийнято називати, – ноу-хау («знати як»). Відбувається також передача передових технологій за такими новими каналами, як будівництво підприємств «під ключ», інжиніринг – інженерні послуги, що включають проектування та будівництво, консалтинг – технічне консультування та експертиза проектів, лізинг – оренда промислового та науково-технічного обладнання.

Про масштаби світового ринку технологій свідчить те, що в середині 1990-х рр.. продаж ліцензій оцінювалася вже в 25 млрд дол, а на основі іноземних ліцензій у світі випускалася продукція майже на 1 трлн дол Обсяг зарубіжного патентування склав 450 тис. патентів. Оскільки провідну роль в цій торгівлі відіграють ТНК, 95-97% світового трансферту технологій відбувається між економічно розвиненими країнами Заходу, які нині фактично пов’язані міжнародним технологічним розподілом праці.

Економіко-географи МДУ ім. М. В. Ломоносова виділяють три основних світових центру трансферту технологій.
Перший такий центр – Північна Америка при безумовному лідерстві США, які на світовому ринку патентів і ліцензій займають перше місце, будучи і найбільшим експортером технологій, і дуже великим їх імпортером. США активно експортують свої науково-технічні розробки в багато країн світу, але особливо – в Канаду, Західну Європу і Японію. Звідти ж вони отримують закордонні патенти та ліцензії.

Другий центр-Західна Європа. Тут лідирують ФРН, Франція, Великобританія, Італія, Нідерланди, Швеція і Швейцарія. Як експортери технологій вони виступають на ринках інших розвинених країн, а також деяких країн, що розвиваються. Купують же технології вони один у одного, а також у США та Японії.

Третій центр – Східна Азія з лідируючої роллю Японії. Ще в 50-70-х рр.. XX в. ця країна була чи не найголовнішим у світі одержувачем іноземних ліцензій, але потім вона перетворилася на їх експортера, посівши друге місце після США. Японський трансфер технологій спрямований як в США і Західну Європу, так і в сусідні країни Азії. Крім Японії, в цьому центрі вже заявили про себе в якості продавців і покупців технологій Китай і Республіка Корея.

Все сказане означає, що величезний технологічний розрив між США, з одного боку, і Західною Європою і Японією – з іншого, який мав місце після Другої світової війни, більше вже не існує. Воно означає також, що Центрально-Східна Європа, Південно-Західна і Південна Азія, Африка та Латинська Америка поки приймають порівняно невелику участь у міжнародному науково-технічному співробітництві.

Поряд з трансфером технологій отримала розвиток більш висока форма науково-технічного співробітництва, що полягає у підготовці та здійсненні спільних науково-дослідних проектів, які можуть реалізовуватися на основі або двосторонніх, або багатосторонніх угод. Найбільш яскраві приклади такої співпраці демонструє, мабуть, мирне освоєння космічного простору, причому і на двосторонньому (Росія – США), і на багатосторонньому (у створенні Міжнародної космічної станції беруть участь 15 держав) рівнях.

Участь Росії в міжнародному науково-технічному співробітництві в 1990-і рр.. помітно скоротилося. Раніше країна мала двосторонні угоди приблизно зі 100 державами, а в середині 1990-х рр.. – Тільки з 30. За обсягом реальної співпраці з партнерів Росії виділяються Німеччина і США, з якими вона здійснює найбільше число спільних програм і проектів і веде обмін вченими. За цими двома країнами слід Італія, а далі з великим відривом йдуть
Франція, Великобританія, Японія, Китай, Індія, Республіка Корея. Ще одна особливість полягає в тому, що Росія стала не стільки продавцем, скільки одержувачем наукових технологій. Так, для сприяння російським економічних реформ Європейським союзом була створена програма ТАСІС («Технічне сприяння Співдружності Незалежних Держав»), що перетворила ЄС в головного безоплатного донора економічних перетворень в Росії. Але й російські вчені на початку XXI в. брали участь у здійсненні понад 500 міжнародних наукових проектів.

Посилання на основну публікацію