Мікродержави Західної Європи

До класичних Мікродержави Західної Європи зазвичай відносять п’ять «карликових» країн: Андорру, Ліхтенштейн, Монако, Сан-Марино і Ватикан. Всі вони, не кажучи вже про їх дуже малих розмірах, мають і певні спільні риси, пов’язані з особливостями їх історичного розвитку, положення в сучасній світовій політиці та економіці. Відомості про площі та населенні п’яти микрогосударств, форми правління в них містяться в таблиці 24.

До цього можна додати, що історія більшості микрогосударств йде корінням в часи середньовіччя, феодальної епохи, реліктами якій вони в якійсь мірі і є. Протягом століть ці країни перебували, можна сказати, на задвірках політичної та економічної життя Західної Європи, але в останні десятиліття переживають період помітного підйому. Він виражається і в зростанні населення, і в підвищенні рівня його добробуту, і в розвитку багатьох форм підприємництва – особливо таких, як туризм, офшорна діяльність, але іноді і галузей сучасного матеріального виробництва. За показником ВВП з розрахунку на душу населення мікродержави фактично не поступаються більшості інших країн Західної Європи або навіть перевершують їх (в Ліхтенштейні – 25 тис., в Монако – 30 тис., в Сан-Марино – 34 тис., в Андоррі – 39 тис . дол). У літературі по відношенню до цих держав часто вживається вираз «податковий рай».

Зміцнився і міжнародний статус микрогосударств. Досить сказати, що всі вони, за винятком Ватикану, – члени ООН. Деякі з них співпрацюють з ЮНЕСКО та іншими спеціалізованими організаціями ООН. Всі п’ять микрогосударств входять до складу Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Ліхтенштейн і Сан-Марино – члени Міжнародного валютного фонду (МВФ), Ліхтенштейн, Монако і Сан-Маріно – учасники Світової організації торгівлі (СОТ). Деякі мікродержави беруть участь в Олімпійських іграх, хоча їх делегації при цьому можуть складатися з одного-двох спортсменів. Що ж до Ватикану, то ця держава – найменше в світі – як центр католицької церкви взагалі займає особливе місце в міжнародних відносинах. Характерно, що ні в одному з микрогосударств немає збройних сил (у звичайному розумінні).

Поряд із зазначеними загальними рисами кожне з микрогосударств має і індивідуальні риси, пов’язані в першу чергу з особливостями географічного положення, складу населення, форми правління, шляхів політичного та економічного розвитку. Тому становить інтерес розгляд «візитної картки» кожної з названих вище п’яти країн.
Почнемо з самого великого за площею і населенням мікродержави – ??Андорри. Ця країна розташована в східній частині Піренейських гір, між Францією та Іспанією (рис. 73), в улоговині, оточеній досить високими, до 3000 м, горами і пересіченій глибокими річковими долинами (не випадково офіційна назва країни – «Долини Андорри»). З півночі на південь територія цього мікродержави простягається на 25 км, із заходу на схід – на 29 км. Корінне населення – андоррці, які є нащадками каталонських селян, які багато століть тому освоїли тутешні місця. Вони говорять каталонською мовою, але поряд з ним офіційними мовами тут визнані французька та іспанська. Проте корінні Андорри нині становлять меншість жителів (20 тис.), переважають ж більш пізні переселенці – іспанці, португальці та французи. Всі вони дотримуються католицького віросповідання. Країна ділиться на сім громад (парафій).

Перша згадка про Андорру відноситься до 778 р. і пов’язана вона з походом Карла Великого проти арабів-маврів. З 1278 Андорра опинилася під подвійним протекторатом Франції та Іспанії. З боку Франції цей протекторат здійснювали спочатку королі, а потім президенти країни, з боку Іспанії – єпископи р. Сео-де-Урхель, розташованого поблизу від південного кордону Андорри. Одним з атрибутів цього подвійного протекторату служила символічна данина, яку Андорра щорічно виплачувала: по непарних роках – президенту Франції (960 франків), а по парних – єпископові Урхельскій (460 песет, 12 головок сиру, 12 каплунів, 12 куріпок, 6 окостів). Міжнародними справами країни традиційно відала Франція. Власна грошова одиниця в Андоррі відсутня, в обігу перебувають і французький франк, і іспанська песета. Офіційно Андорра вважалася феодальним князівством під подвійним протекторатом. Законодавча влада в країні належала однопалатному Генеральній раді – найстаршому після ісландського парламенту Європи, існуючому з 1419, виконавча влада – Виконавчій раді (уряду).

Так було до початку 1993 р., коли Генеральний рада прийняла проект першої в історії Андорри конституції, який потім був схвалений на першому ж в історії цієї країни референдумі. Ця конституція визначає статус Андорри як «парламентського сокняжества». Соуправителем («сокнязьямі») країни залишаються президент Франції і єпископ Сео-де-Урхель – кожен з чітко окресленими повноваженнями. Це данина традиціям, що йдуть корінням в середньовіччі. Але одночасно нова конституція визнає за мешканцями Андорри всі права і свободи, якими користуються жителі незалежних держав. Фактично це республіканський лад. Проте в деяких довідниках Андорру іменують парламентським князівством.

Донедавна головним заняттям жителів Андорри було сільське господарство. Переважна частина економічно активного населення була зайнята в землеробстві (вирощуванні тютюну, ячменю, картоплі, винограду) і тваринництві (розведенні овець і кіз). Були також підприємства легкої та харчової промисловості, кустарне виробництво сувенірів і прикрас. Але потім головною галуззю господарства країни стало обслуговування іноземних туристів, яких тут щорічно буває 11 млн (у тому числі 2,5 млн приїжджають з ночівлею, а 8,5 – тільки на день). Спочатку вони відвідували цю країну переважно в літній сезон, але потім в моду увійшли і її зимові гірськолижні курорти. Туристський бум викликав до життя і будівельний: стало швидко рости число готелів, супермаркетів (з дуже низькими цінами), сучасних доріг. Основною транспортною магістраллю в Андоррі служить шосе, що зв’язує французьку Тулузу з іспанською Барселоною і перетинає всю країну. А залізних доріг і аеродромів тут поки немає. У гірських селах електричне освітлення і телефон з’явилися порівняно недавно.

Друге місце серед микрогосударств за розмірами території займає Ліхтенштейн, розташований в Альпах, в долині верхнього Рейну, між Австрією і Швейцарією (рис. 73). Уздовж Рейну він простягнувся приблизно на 25 км при ширині не більше 10 км. Рельєф країни має гірський характер. Навіть Прирейнських долина знаходиться на висоті 450 м над рівнем моря, а найвища точка – г. Граушпіц – досягає висоти 2599 м. Населення країни веде своє походження від германських племен – ретов і алеманов. Офіційна мова – німецька (алеманскій діалект), хоча є й інші діалекти. Оскільки на заробітки в Ліхтенштейн вербувалися робітники з різних країн Європи, в сучасному його населенні іноземці становлять не менше 1/3.

Історія цієї країни бере початок у 1719 р., коли один австрійський феодал з роду Ліхтенштейнів придбав тут землі, що раніше входили до складу «Священної Римської імперії німецької нації», і проголосив їх князівством Ліхтенштейн. Формальну незалежність країна отримала в 1866 р., але до кінця Першої світової війни вона була тісно пов’язана з Австро-Угорщиною. З початку 20-х рр.. XX в. вона знаходиться у митному союзі з Швейцарією, яка здійснює також дипломатичне представництво Ліхтенштейну за кордоном. Офіційною грошовою одиницею в країні служить швейцарський франк.

Князівство Ліхтенштейн – приклад європейської держави, де успішно функціонує механізм своєрідного «консенсусу» між монархією і демократією. Згідно з конституцією країна є «конституційної спадковою монархією на демократичній і парламентській основі». Це означає, що в ролі глави держави виступає монарх (нині Ханс Адам II), але права й інтереси народу захищає парламент – ландтаг, за поданням якого князь призначає членів уряду і суддів. У країні є також місцеве самоврядування (11 громад).
До Другої світової війни Ліхтенштейн був досить бідної, переважно аграрною країною. Але за останній час він перетворився на процвітаюче маленька держава. Незважаючи на невеликі розміри, воно має високорозвиненою промисловістю. Використовуючи вигоди свого економіко-географічного положення на перетині альпійських транспортних шляхів, ця країна спеціалізується на виробництві сучасної високоякісної продукції, призначеної майже виключно для експорту. Перш за все це вироби машинобудування – верстати, прилади, вимірювальна апаратура, автоматичне обладнання: мікропроцесори, вакуумна техніка, оптика. Серед традиційних галузей виділяються харчосмакова, текстильна, керамічна, фармацевтична, меблева. У м. Шан знаходиться найбільший в світі завод з виробництва порцелянових зубів і вставних щелеп, продукція якого спрямовується в десятки різних країн. Майже половина робітників, зайнятих на підприємствах Ліхтенштейну, – фронтальеров, тобто особи, які живуть в прикордонних районах Австрії та Швейцарії і щодня перетинають кордон країни. До цього можна додати, що за насиченістю виробництвом з розрахунку на 1 км2 території Ліхтенштейн займає перше місце в Європі.

Проте останнім часом тут ще швидше зростає невиробнича сфера, що охоплює вже більше половини всіх зайнятих. Мова йде в першу чергу про кредитно-фінансової діяльності та міжнародному туризмі. Завдяки наданню надзвичайних податкових пільг Ліхтенштейн перетворився на один з найбільших офшорних центрів: тут зареєстровано 60 тис. іноземних компаній (при населенні 35 тис. чоловік!). Туристів же приваблюють мальовничі гірськолижні курорти, мало чим поступаються знаменитим курортів Австрії та Швейцарії. Крім того, багато туристів оглядають маленьке князівство як би проїздом – по дорозі з Швейцарії чи Італії до Австрії (і у зворотному напрямку). Цікаво, що до 10% всіх доходів країни дає випуск поштових марок; в 1984 р. була випущена марка з портретом А. В. Суворова, армія якого проходила тут під час знаменитого італійського походу. У результаті всього цього в літературі стало досить вживаним вислів «ліхтенштейнське економічне диво».
У сільському господарстві Ліхтенштейну зайнято тільки 7% економічно активного населення. Основна галузь-молочне тваринництво. Рослинництво зосереджено в долині Рейну.

Республіка Сан-Марино – карликова держава в північно-східній частині Апеннінського п-ова, з усіх боків оточене територією Італії. Воно розташоване на схилах г. Титано (Монте-Титано), висотою 738 м, яка вважається символом республіки. Країна простягається з південного заходу на північний схід на 12,6 км, а з південного сходу на північний захід – на 8,6 км (рис. 73).
Сан-Марино вважається найдавнішим з існуючих держав Європи. Згідно з легендою, воно було засноване в 301 р. каменотесом з Далмації на ім’я Марино, який згодом був зарахований до лику християнських святих. Наприкінці XVII в. незалежність Сан-Марино була офіційно визнана папою римським. З XIX в. республіка перебуває під протекторатом Італії. Вже в другій половині XX в. між Сан-Марино та Італією було укладено кілька договорів про добросусідство і співробітництво. Можна сказати, що і політика, і економіка Сан-Марино як би «вмонтовані» в політику і економіку Італії, з якою, крім того, її пов’язують економічний і поштовий союзи.

Посилання на основну публікацію